Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – Але як тоді з Акулиною? Королева дала їй квітку тоді, вона першою піде на побачення з принцом. А в Алії її родина.. ну, м’яко кажучи, важлива. 

Аніт кинула на Йовілу швидкий погляд, з якого вона мала би здогадатися, яку ж дурницю запитала. 

 – Ну звісно, вона дала їй квітку. Так, коли її нарешті виженуть, алійцям принаймні не буде на що ображатися. Нам ще попередні свари з ними кілька століть розбирати, напевне, Асторія не хоче створювати нових. 

Йовіла тільки мугикнула. На якусь мить вона наче забула про те, що Аніт Канська насправді мала зв’язок, нехай далекий і некровний, з королевою, принцом і усією цією родиною – а це давало їй чимало прав. Прав і інформації, тож прислухатися до її думок було би незле. 

Попереду вже з’явилися високі шпилі палацу, і розмова якось сама собою переключилася на прийдешнє випробування.

 – Я вже чекаю, поки воно закінчиться, – дещо виснажено сказала Ліла чи Йола. – Хоча б дихати стане простіше в кімнаті, бо я не витримаю ще дня з такою кількістю людей… 

Дівчина кинула погляд назад і пробурмотіла:

 – Чесно, як вони могли заселити дворянок і купчих в одну кімнату?.. Я не думала, що до нас ставитимуться ось так… 

Йовіла стримала гримасу і запитала:

 – Чому ти так впевнена, що пройдеш? Вибути може будь-хто, насправді, і ми навіть ще не знаємо, яким буде випробування… 

Саму Йовілу воно неабияк гнітило. Відрізнити правду від брехні, вона, звісно, могла (щонайменше, їй подобалося так думати), та що це означало, вона й не підозрювала. 

Близнючка підбоченилася, ледве що груди від гордості не вип’яла, і гостро відрізала:

 – Випробування створені так, щоб переможницею стала та, що згодом буде достойною королевою. Купчихам це не під силу – що би ти, Аніт, не говорила. 

Йовіла не збиралася сперечатися з цим твердженням. Можливо, вона дійшла до такого висновку зовсім іншими шляхами, але, зрештою, Йола чи Ліла була права – міщанка не могла би стати королевою. Та і не захотіла би, певно. 

Йовіла сама пам’ятала той захват, який вона відчула, коли покинула батьківський дім і вступила до університету – коли вона нарешті зрозуміла, що тепер може вирішувати все повністю сама, і причому вирішувати все: що їй носити, з ким бути, за кого виходити заміж чи на кому одружуватися. І пізнавши цю свободу, вона нізащо не повернулася би до золотої клітки дворянства. 

А доньки графа Роймері, скоріш за все, і не знали, який світ існує за межами їхніх маєтків і палаців. На мить Йовілі стало їх шкода, але потім вона нагадала собі, що ці дівчата навіть таких, як вона – збіднілих дворянок – вважали за другий сорт. Якби вони знали, що Йовіла вже давно навіть не користується батьківським іменем, певно, і не заговорили би з нею. 

Камердинер завів їх до палацу і повів звивистими коридорами, які Йовіла під час балу так і не змогла запам’ятати. Вона думала, що зможе вислизнути пізніше і трохи поблукати, можливо, знайти щось цікаве – але Сорен зірвав її плани. Що ж, можливо, в неї нарешті є другий шанс. 

Через кілька довгих галерей, завішаних велетенськими портретами королівських предків і далеких родичів та три повороти на сто вісімдесят градусів перед нареченими, які цього разу йшли тоненькою шеренгою, з’явилася та сама зала. Йовілі не треба було мати магію чи якісь знання, щоб зрозуміти, що то була вона – навколо скупчилося з десяток придворних, і виглядали вони так, наче прийшли в театр на непогану виставу. Йовіла на мить пожалкувала, що вона не з ними, серед тієї дуже обмеженої кількості журналістів, що допускали на деякі частини відбору. 

Жоден з дворян навіть не зупинив розмови, щоб привітати наречених – але звідусіль вони відчували на собі десятки очей, а коли дівчат нарешті пропустили до таємничої зали, цих поглядів стало навіть більше. 

Вузьким коридором між людьми Йовіла пройшла в центр зали і зрозуміла, що вони, наче тварини у цирку, виявилися огородженими від аристократів – так, щоб на них могли дивитися усі з будь-яких ракурсів – навіть з балконів, розташованих у тінях стелі і покритих коштовностями люстр. Вона намагалася не зиркати надто багато по сторонах, щоб не видатися наляканою – хоч саме так Йовіла себе і відчувала. Вона знала, що її оцінюють – як і всіх інших учасниць, і увага, прикута до неї, не була і в половину такою ж великою як та, яку звертали на Акулину, Аніт Канську чи навіть тих самих близнючок Роймері. 

Якимось чином Акулина знову опинилася поряд з Йовілою і ледь помітно потисла її руку так, щоб їхні долоні не було видно за пишними спідницями суконь. 

 – Не хвилюйся, – ледь помітно прошепотіла вона з широкою посмішкою. – Гірше вже не буде. 

Йовілі, на диво, ці слова допомогли майже миттєво. А й правда – куди гірше, і чому вона взагалі має перейматися? Найгірше, що може статися – вона не отримає колонку в журналі. Та й те – тільки зараз; вона знала, що зможе досягти свого якщо не так, то іншим способом. 

 – Дякую, – прошепотіла Йовіла, теж натягуючи на лице зубасту посмішку. – І удачі тобі. 

Вона легенько стиснула долоню Акулини і відійшла вбік. Діставати кулю запису з сукні у центрі зали, коли на неї було звернено стільки поглядів, було би марно – Йовіла була здивована, що ніхто не помітив цього раніше, коли вона знімала на “оглядинах” королеви. Тож вона просто обдивилася залу у спробах помітити знайомі обличчя – і відразу ж побачила Сару, яка, не ховаючись, говорила з королівською фрейліною.