Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Незабаром повернувся Кір разом з неочікуваними новинами – усіх конкурсанток на воротах попереджали про те, що компаньйонки, служки та гувернантки житимуть в окремому крилі палацу. Це створювало певну кількість проблем, але не було критичним – зрештою, якщо вони з Сарою розділяться, то, можливо, знайдуть більше інформації. 

 – Можливо, це і на краще, – погодилася Сара. – Якщо учасниці не знатимуть мене в лице, я зможу прикинутися покоївкою і пробратися в їхні покої цілком законно. 

Йовіла тільки похитала головою. Вона любила Сару, і вона могла би погодитися, що її матеріали були справді живими, неочікуваними і цікавими, але уявлення про законність в неї було дуже розмите. Не те, щоб сама Йовіла завжди підкорялася правилам, але вона щонайменше мовчки порушувала їх, а не повідомляла про це усьому світові. 

 – Ти ж розумієш, що прикидання королівською покоївкою – це вже незаконно? – запитала вона, але на пусте, повне нерозуміння обличчя Сари тільки зітхнула. – Спробуй, щоб тебе не спіймали. Мей вб’є нас обох, якщо журналу доведеться виплатити штраф. 

Коли диліжанс знову зрушив з місця і нарешті дістався воріт, Йовіла помітно зраділа. Вона сиділа вже кілька годин, і була б не проти розім’ятися, пройтися ґанком, роззнайомитися з претендентками на руку принца. Проте не скидалося на те, що їм вдалося б оминути сторожу надто швидко. 

На брамиці стояли двоє вартових, і, здавалося, прискіпливий огляд дамських дрібничок приносив їм чиабияке задоволення. 

Краєм ока Йовіла помітила Кіра – той начебто без якогось особливого діла стояв за жасминовим кущем, насправді ж – робив знімки, що потім підуть у матеріали, або ж будуть продані іншим редакціям. Це теж, до речі, було непоганим способом заробітку – те, що з репутаційних причин не могла собі дозволити дати до друку “Панна в рожевому”, залюбки купували інші видання.  

 – Доброго дня, пані… – один з вартових з записником у руках наблизився до віконця диліжансу. 

– Фон Літтен, – відмахнулася Йовіла. – І моя компаньйонка – Сара Лейг. 

Чоловік швидко пробігся очима по записах у блокноті. 

– Фон Літтен, фон Літтен…. Еге, бачу. Дозволите перевірити ваш багаж? 

Не чекаючи від Йовіли хоча би формальної згоди, вартовий махнув рукою водієві диліжансу, і той почав одну за одною витягати усі їхні валізи. Огляд був неймовірно прискіпливим – чоловік перетрусив кожну сукенку, і добре що не посвітив чужою нижньою білизною перед усім чесним народом, а обережно покопирсався у ній прямо в валізі. 

Згодом черга дійшла і до сумки, у яку Йовіла поскладала усе своє професійне знаряддя: артефакти, кулі зв’язку і запису, знімкачі, кілька об’єктивів, жучки-лазуни… Все це він оглядав з усіх боків, а потім неохоче повертав на місце – можливо, вартовому й не надто подобалося те, що Йовіла проносила до палацу, проте й конфіскувати артефакти він не мав права. Усі вони були належним чином сертифіковані і у палаці дозволені (навіть жучки-лазуни – але тільки тому, що на момент складання правил їх ще не існувало). Про це прекрасно знала Йовіла, про це прекрасно знав і вартовий. 

Проте коли він відкрив останню сумку – з стрічками, шпильками, заколками і гребінцями, руки його зупинилися на маленькому люстерку, що Йовіла тримала при собі радше як нагадування, ніж як справжній артефакт. 

Дзеркальце могло відображати чари, як щит, якщо тільки вміти ним користуватися – чого Йовіла не вміла – і з цієї причини користувалася ним як звичайним люстерком. Це був один з подарунків її брата, і Йовіла нізащо б не залишила його. Яр писав їй рідко, а подарунки дарував і взагалі – раз на вічність. Йовіла все сподівалася, що наступним він подарує артефакт зв’язку, бо вона не бачила його вже років дев’ять, і єдиним способом зв’язку залишалися листи – паперові і дуже повільні. 

 – Це сильний артефакт, баронесо, – сказав вартовий, тримаючи дзеркало двома пальцями. – Боюся, вам доведеться залишити його тут. 

Йовіла підняла брови і спробувала надати обличчю того виразу, який бував у Мей, коли хтось з них необережно просив вихідний наприкінці кварталу. Певно, їй вдалося, бо чоловік трохи розгубився і вже не виглядав таким впевненим. 

 – І в чому ж, на вашу думку, полягає небезпека цього артефакту? – запитала вона, схиляючи голову набік. Сара стояла поряд мовчки, але позирала на неї краєм ока, готуючись до сцени. Йовіла насправді не любила істерик – вона могла стримати себе, правда; але були ситуації, коли трохи криків чи сліз могли зрушити справу з мертвої точки значно швидше, ніж спокійні слова. Йовіла опанувала мистецтво істерик вже давно, ще у баронському домі, і з того часу користувалася ним тут і там – але тільки коли виникала нагальна потреба.

 – Це неважливо, – заявив  вартовий, приглажуючи вуса однією рукою і нібито непомітно втираючи носа. – Такий порядок – потужні артефакти заборонені. 

 – За винятком родинних і захисних, – зауважила Йовіла, підвищуючи голос. – І так вже вийшло, що це дзеркало – і родинний, і захисний амулет. Можливо, варто покликати сюди головного артефактора, щоб він вказав вам, для чого можна використовувати цей артефакт? Я впевнена, що королівська сторожа мала би знати такі прості речі, – протягла вона, вириваючи дзеркальце з рук чоловіка. – я не зрушу з цього місця, поки ви не дозволите мені пронести моє дзеркало! 

Позаду Йовіла почула кілька смішків – можливо, вона і справді виглядала, як повна дурепа, влаштовуючи сцену через звичайне дзеркальце – але воно, в біса, було для неї важливим, і вона не збиралася викидати його тільки через те, що так захотів якийсь вартовий. Звісно, вона блефувала щодо головного артефактора – він, певно, зробив би все, щоб насолити їй, і заборона пронести артефакт була найменшим, на що вона могла розраховувати після того, як натравила десятки дівиць на Вітана Сорена – одного з – тепер, стараннями Йовіли – найбажаніших холостяків Сентри.