Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Розділ 2. Принц являє своє лице

Цього сезону в моду, вочевидь, повертається пурпуровий – саме у цьому кольорі її величність Асторія привітала учасниць королівського відбору. Варто запастися і алійським шовком, але навряд чи комусь, окрім придворної модистки, вдасться відтворити тонке мереживне полотно, що стало верхньою, тринадцятою спідницею сукні королеви-вдови.

Наша редакція вже підібрала вдалі ансамблі з алійськими фасонами (сторінки 12-19), а також варіанти шовків та візерунків…

Дівчата застигли, як і Йовіла, коли всі вони опинилися всередині. 

 – Що це має означати? – тихо запитала одна з учасниць – як здалося Йовілі, герцогиня Канська. – Вони там з розуму посходили? 

Йовіла, в принципі, була схильна погодитися. Проживання з трьома іншими дівчатами в одній кімнаті вже було досить незручним, а з тридцятьма – то й поготів. Вона не знала, як могла би витримати щось подібне протягом бодай тижня, зайве вже говорити про три місяці. 

Амелія Ротхед, здавалося, була єдиною дівчиною, яку планування кімнати не вразило – або, щонайменше, вона цього ніяк не показала, бо її обличчя залишилося таким самим спокійним, як і раніше. Інші ж учасниці навколо гомоніли і шуміли, але це не було розмовою у звичному розумінні цього слова – вони просто бурмотіли собі під носа хто прокляття, хто молитви. 

Йовіла натомість озирнулася кімнатою, намагаючись знайти свій багаж. І, що ж – коли вона думала, що везе у палац надто багато речей, вона сильно переоцінювала себе і недооцінювала своїх конкуренток – кожна з них мала сундуків стільки ж, скільки вона, якщо не більше. 

Ліжко Аніт Канської Йовіла помітила раніше за своє – воно було заставлене речами, валізами, коробками з капелюхами і взуттям; тепер вона розуміла, чому герцогиню попросили лишити частину речей – якби вона пронесла усі, певно, для учасниць місця в кімнаті просто не залишилося би. 

Її власне ліжко опинилося неподалік – майже біля вікна, затиснене між двома купами чужого багажу. 

 – І що, ми всі отак просто погодимося на це? – запитала якась дівчина з натовпу конкурсанток достатньо голосно, щоб привернути загальну увагу. – Ми усі – з дворянських родин, а до нас ставляться гірше, ніж до служниць! Як ми маємо жити у таких умовах? 

Йовіла внутрішньо бажала погодитися; вона сама була далеко не в захваті від життя з купою інших людей – але вона чудово розуміла, що змінити щось навряд чи вдасться, і що це все було продумано заздалегідь – цілком ймовірно, саме для того, щоб скоротити кількість учасниць. 

Хоча цього відбору дівчат і без того було безпрецедентно мало – раніше їх набиралося не менше сотні, і відбір міг тривати по пів року – з десятками конкурсів, жорсткими правилами і такими гучними балами, що на них з’їжджалися дворяни і з сусідніх королівств. Цього року все виглядало на диво просто – можливо, у короля були проблеми з скарбницею, або – що більш ймовірно – принц просто не збирався одружуватися. 

Амелія Ротхед обернулася до дівчини, яка говорила – красивої доглянутої білявки з майстерно вкладеними косами, і заговорила глибоким хриплим голосом: 

 – Чим ти здивована, Селестіє? Я тобі скажу більше – до нас тут ставляться не тільки як до служниць, до нас тут ставляться як до худоби, – Амелія відкинула руде пасмо назад і коротко засміялася. – Ти прийдеш на бал, і тебе розглядатимуть, як породистого скакуна в сукні, хіба що в зуби не заглянуть. 

Йовіла очікувала, що претендентки запротестують, почнуться крики, заперечення – але усі мовчали; тільки на обличчях деяких з учасниць з’явилися невдоволені вирази, але вони однаково нічого не сказали. Невже так багато з них вважали відбір дурницею? І чому тоді всі вони були тут у такому випадку? 

Амелія Ротхед тим часом розвернулася і попрямувала до свого ліжка – найменш захаращеного з усіх. Її гардероб – досить скромний, вочевидь – весь умістився в невелику валізу і дві коробки. Поступово дівчата почали слідувати за нею, і Йовіла також поспішила до свого ліжка. Деякі коробки вона відразу ж запхала вниз, щоб звільнити хоч трохи місця, а потім раптом пригадала – в неї, взагалі-то, є робота. 

У цій черзі вони з Сарою провели щонайменше дві години з полудня, ще година пройшла на подвір’ї – отож, до балу в неї лишалося всього кілька годин, щоб встигнути подати першу замітку! 

Йовіла вже знала, про що писатиме; спершу вона збиралася зосередитися на одязі конкурсанток, але з цим, певно, краще б почекати до балу – там вона вже зможе зробити знімки, записати усе в чарівну кулю – і це буде набагато цікавіше, ніж опис словами. А поки ж… Вона вже мала приблизний список фавориток – тих учасниць, що на її думку мали дійти до фіналу. У своєму чутті Йовіла не сумнівалася – усі рази раніше її інтуїція давала їй слушні, хоч подекуди і неочевидні поради. 

Вона залізла в одну зі своїх сумок, щоб знайти папір і перо, але відволіклася на Селестію – ту дівчину, що говорила раніше і виявилася її сусідкою. Вона безпорадно стояла поруч і намагалася розгрести купу свого гардеробу, але це їй поки що не вдавалося. 

 – Гей, – звернулася вона до Йовіли. – Ти не могла б мені начаклувати зменшення на кілька сумок? 

Йовіла ніяково посміхнулася. Хто б їй наклав закляття зменшення на багаж; вона і сама не знала, куди подіти щонайменше половину своїх речей.