Засніжені квіти - Анна Потій
Я знала, що можу знищити весь світ. Щоразу, коли мені було особливо боляче, моя магія пробуджувалась і викликала снігові бурі, які обрушувалися на долини біля підніжжя гір. Люди, що жили там сильніше за інших мене боялися й ненавиділи, але з часом почали залишати мені підношення, ніби якійсь богині. Вони сподівалися, що так зможуть мене задобрити і я не буду викликати хуртовини і люті морози.
Якби ж тільки вони знали, що нічого не залежить від їх подарунків!
Я б з радістю не насилала на них холод, але я не могла. Я не контролювала себе.
Іноді мені хотілося начхати на все, спустись до людей вдень і розповісти їм про мене правду. В моменти найбільшого відчаю мене страшенно тягнуло до людей. Але я прекрасно розуміла, що нічого хорошого з цього не вийде: люди ніколи мене не зрозуміють, вони не зможуть мене прийняти. Тільки коли я навчуся контролювати свою магію, то зможу спробувати налагодити відносини з людьми.
Я постійно була в пошуках книг. Мені здавалося, що я вже всі прочитала, але кожного разу я знаходила ті, які мені раніше не траплялися.
В одну із тихих, зимових ночей я знову мандрувала світом в пошуках знань. В бібліотеці в далекому чужому місті я знайшла кілька чудових старовинних екземплярів. Сподіваючись, що знайду в них відповіді, я поклала книги в свою торбину і вийшла назовні, з цікавістю оглядаючи все навколо. Місто міцно спало, жодної людини не було видно на вулиці. В повітрі повільно кружляли сніжинки, лягаючи мені на плечі й волосся, тьмяне світло ліхтарів розчинялося в нічній темряві. Помилувавшись красою нічного міста, я заплющила очі і уявила, як перетворююсь на сніговий вихор. Сніг миттю піднявся навколо мене, створюючи вихор із крихітних білих кристалів, що виблискували у світлі місяця. Мені не потрібно було витрачати час на довгі мандри, я могла літати швидше за вітер. Це єдина моя здібність, яка мене тішила і не приносила шкоди людям.
Підлетівши до свого будинку, я перекинулася в людську подобу в саду і, злегка торкнувшись пальцями засніжених квітів у мовчазному привітанні, зайшла в дім. Діставши книги з торбини, я поклала їх на стіл біля вікна, крізь яке виднівся мій сад, хвойний ліс і гори. Я заварила собі велику чашку трав’яного чаю і, взявши печиво, яке залишили мені люди як підношення, присіла за стіл. Насправді, після того, як я перестала старіти, я не потребувала в їжі та воді, мене живила магія, але мені подобалося іноді поїсти щось смачненьке. Чай давав мені хоча б недовге відчуття тепла. Якби ж тільки моя магія могла від нього розтанути! Але ні, чай не міг розтопити мій лід.
Я провела долонею по обкладинці першої книги, милуючись золотавими візерунками на коричневій шкірі. Давно я не знаходила таких старовинних книг. Цікаво, цей екземпляр старший за мене чи ні?..
— Що ти ховаєш, старий друже? — пробурмотіла я, відкриваючи книгу.
Їхні секрети тепер мої. Навіть якщо я не знайду відповідей на свої питання, я все одно отримаю нові знання. Без поспіху я гортала сторінки, вдумливо читаючи текст. Мені нікуди поспішати. В мене є купа часу, щоб дізнатися все, що приховувалося за пожовклими сторінками.
