Чортівка на виданні - Крістіна Логоша

До моїх щоках приливає кров, настільки страшним було його визнання. Але це не той секрет, який я хотіла дізнатися. Час дії зілля минав, потрібно його поквапити.

– Так що ж з твоїм везінням, Себаст’ян?

На мить на обличчі відьмака проскочила ображена гримаса, на зміну якій прийшла цинічна посмішка. Він явно чекав від мене інших слів у відповідь.

– Удача? Мені сьогодні пощастило. Я вимагаю свій виграш, а потім питання.

Я спробувала висмикнути свою долоню, яку він все ще тримав, але не вийшло. Його бавили мої спроби вирватися. Усвідомив, що просто так він не відпустить, я погодилася на його умови.

– Ось твій поцілунок, – піднялася і швидко торкнулася губами його губ.

– І це поцілунок за мільйон? Я його не помітив. Не розчаровуй мене, Мізріель, невже за кілька століть ти жодного разу нормально не цілувалася з чоловіком?

Від обурення у мене перехопило подих.

– Ти що собі дозволяєш, нахаба?!

– Або мій чесний виграш, або я придумаю, чим замінити твою неустойку.

Він його напору стало не по собі. А ще його визнання...

– Добре-добре. Тільки відпусти мою руку.

Я підвелася і знову торкнулася його м'яких губ, немов пробуючи блюдо з отрутою, і боялася зробити фатальний рух. Однією рукою притягнула його за плечі, іншою зарилася в його волосся, обхоплюючи потилицю і притискаючи до себе сильніше. Цілувала його чуттєво і обережно, намагаясь не розбудити в ньому бажання...

Але все ж пробудила.

Як зірвався з ланцюга, він з жадібності відповідав на мої поцілунки, до болю притискав до себе і холодної стіни. Себаст’ян перейняв ініціативу, цілував моє обличчя і шию. Ці ласки кружляли голову, і, здавалося, що я готова на все, аби він не зупинявся. Дражнячи прикусив мочку вуха, і я не змогла стримати стогін насолоди.

– Підемо в кімнату... – голосом з хрипотою промовив відьмак.

І мене як колодязної водою облило. Я відштовхнула від себе мерзотника, якому вдалося затуманити мій розум, і кинулася до виходу, чуючи за спиною його дзвінкий сміх. Не звертаючи уваги ні на що, понеслась вниз по сходах і вискочила на вулицю. Біля салону зупинилася карета, яка підвозила одного з гостей. Візник погодився мене підвезти. Я ступила на сходинку карети і почула голос Себаст’яна з другого поверху:

– Біжи-біжи. Але від мене далеко не втечеш, – відьмак, спершись на перила, стежив за моїм втечею.

Грюкнувши дверцятами, я сіла на пасажирське сидіння. Серце шалено калатало, а розум відмовлявся зрозуміти, як я змогла таке допустити.