Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

З такої ситуації можна було багато отримати – якщо тільки знати правильний підхід. А барон знав такий підхід – він у нього був тільки один, і діяв завжди чудово – залякування і погрози. 

Звісно, були ще лестощі і підкуп, але їх він приберігав для справді важливих осіб. А Йовіла, нехай простять боги, Квітка (ще й осоромила їхню родину своєю писаниною!), такою точно не була. 

Якщо правильно розіграти його карти… що ж, його прикре фінансове становище могло змінитися на краще навіть швидше, ніж він очікував. Треба тільки нашепотіти декому кілька слів і як слід прилякати Йовілу – і тоді королівські грошенята, вважай, в нього в кишені. 

Ось тільки барон не зовсім очікував, що донька наважиться йти проти нього. Звісно, вона вже робила це раніше – наприклад, коли втекла, розірвавши такі перспективні заручини; але робила вона це нишком. Тепер вона набралася сміливості протистояти йому вголос. Що ж, він знав кілька способів, які могли це досить швидко припинити. Дайте йому тільки кілька годин і зачинену кімнату – і він нагадає Йовілі про батьківську пошану. 

– Я тихо сказав? Відпусти її! 

Барон справді відпустив Йовілу – радше від несподіванки, ніж від покори синові. Ось кого він точно не чекав побачити на балу, так це його. Він був переконаний, що Яр після закінчення академії поїхав до Алії чи до Кенту чи, можливо, ще далі, і все з однією метою – ніколи не повертатися. 

Однаково ловити у Сентрі без покровительства його, барона, Ярові було нічого. 

Але ось старий барон стояв у центральній залі палацу в пошарпаному камзолі, який бачив кращі дні ще десятиліття тому, а його донька гидила від нього носа у розшитій перлами сукні, а син… На синові, безпомилково, вдало сидів камзол голови інституту чаклунства – з відповідними запонками, артефактами і усім іншим. 

Барон не міг дібрати слів. 

Як так могло статися? Як ці двоє, без грошей, без впливу, самі-одні у столиці, змогли вибитися на світло, а він загнивав у своєму баронстві?

 – Що?.. – почав він, ще не знаючи до ладу, що саме хотів запитати. 

Йовіла відступила, потираючи передпліччя. Тепер, коли батько нарешті відпустив його, вона нарешті відчула біль. 

 – Яре, сину мій! – вигукнула мати, наче прокидаючись з трансу. Вона зробила крок вперед і дивно підняла руки, як наче збиралася обійняти його. Йовіла зогиджено відступила в сторону, і щось таке саме зробив Яр. 

І щось блиснуло у розумі Йовіли: щось непевне у загальному вигляді її матері. Щось наче було не на місці, чи зайвим… Вона швидко пройшлася поглядом по її старомодній пишній сукні, по келиху у розцяцькованих перстнями усіх штибів пальцях, але так нічого і не зрозуміла. 

Десь за ними Ерік закінчив свій третій за вечір танець – із Акулиною. 

 – Вже і з власною матір’ю говорити не хочете? Який сором, – баронеса похитала головою, готова будь-якої миті пустити сльозу. У Йовіли почали труситися кулаки від такого відкритого лицемірства. 

Краєм ока вона помітила знайому постать, що пересувалася залом – у темному костюмі із мереживом на манжетах і гордовитим носом. Йовіла смикнула Яра за руку. 

 – Мені потрібно знайти Вітана. Негайно, – сказала вона тихо, притягуючи його голову вниз, аби прошепотіти на вухо. – Це дуже важливо. 

Яр подивився на неї стривожено, а потім твердо кивнув. 

 – Йди. Я розберуся з ними, – він кивнув головою на їхніх батьків, і Йовіла полегшено видихнула – вона не була впевнена, що могла витримати ще бодай хвилину спілкування із ними. 

Вона пішла геть, озирнувшись востаннє – тільки для того, щоб побачити, що Яр усміхається їй, а батько стоїть розлючено, але не наважується щось зробити. Звісно, йти наперекір придворному чаклуну – це не доньку залякувати. 

Йовіла заозиралася залою, намагаючись розшукати у ній Вітана. Щойно вона бачила його, але тепер артефактора наче язиком злизало, і вона не могла знайти і сліду від його присутності. Вона пройшлася від одного куточка зали до іншого, старанно оминаючи той її клаптик, де стояли її батьки, проте Вітана все ще не бачила. 

Натомість через кілька хвилин вона помітила Акулину і Аніт, які вже стояли купкою біля дверей зали. Щось відбувалося, тож Йовіла наблизилася до них. 

 – Ось ти де! – вигукнула Акулина, варто було їй тільки побачити Йовілу здалеку. – А ми тебе вже чекаємо. Час йти на зустріч із принцом. Здається, це має бути спільна вечеря… 

Аніт нічого не говорила – як наче вважала це недоречним; але тепер Йовіла вбачала у цьому не тільки пиху, але й неймовірну злобу. Вона дивилася на Аніт і не могла зрозуміти, як не помічала цього раніше: цей холодний погляд спідлоба, прямий вигин спини, кровожерливий краєчок губи. Все ж, здається, вона і справді була не надто спостережливою. 

За ними з’явився камердинер. Його мовчазна присутність надавала усьому, що відбувалося, якогось моторошного відтінку реальності, і Йовілу потрохи почав бити дріж. Вона все ще не знайшла Вітана, але мусила йти на зустріч із принцом. Що, якщо його і Яра там не буде? 

Але що, як Аніт спробує там вбити принца чи, що гірше, Акулину? Ні, Йовіла не могла цього дозволити. І вона не могла підняти галас; Вітан чітко дав зрозуміти, що Аніт – чи ким би не була вбивця серед учасниць – це тільки хвіст гнилої риби, і якщо відтяти його надто публічно, голова встигне кудись сховатися. Їм це було не потрібно.