Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Ніж був тупий, як… як щось дуже тупе. Ним було досить складно і пальця врізати, не те, щоб вбити когось. Але якщо махнути ним дуже сильно… Йовіла сподівалася, що в потрібний момент ці сили якимось чином у ній все ж з’являться. 

Заховати його було не так просто, як у її власних сукнях – цей шедевр кравецького мистецтва, на жаль, не передбачав жодної, навіть найменшої кишеньки. Зрештою Йовіла засунула ножа в панчоху і тільки сподівалася, що не вріже тупим шматком срібла собі ногу і не розпоре ним ж свої останні цілі панчохи, які спеціально берегла для особливого випадку. 

В двері Акулини вона стукала із певним побоюванням і все думала, чи стане в неї часу і справді дістати ножа у випадку чого, чи вона так і помре із столовим сріблом, захованим на литці?

 Акулина відчинила їй двері всього за кілька митей, але, так само як і Йовіла, прочинила їх зовсім трохи. 

 – Ох, це ти. Заходь, – Акулина відійшла в сторону, і Йовіла потрапила до кімнат ельфійки, але вони якщо і відрізнялися від її власних, то у якихось настільки незначних деталях, що вловити їх неозброєним оком було просто-таки неможливо. 

Акулина вказала їй на невелике крісельце біля чайного столика. Йовіла сідала з пересторогою, але намагалася цього не показувати. Втім, від ока Акулини було важко щось приховати: вона наче бачила її наскрізь, і тепер це її непокоїло в рази сильніше, ніж будь-коли раніше. 

 – Не… не бійся, – почала Акулина, обережно присідаючи на крісло навпроти. Під її пильним поглядом ельфійка підняла руки на столик і налила їм обом чаю. Потім перша зробила ковток. Йовіла уважно прослідкувала за тим, як рідина скотилася горлом дівчини, але сама не спішила братися за запропоновану їй чашку. Акулина не наполягала. 

 – Я не дуже хочу кружляти навколо, – почала Йовіла, і її голос прозвучав трохи різкіше, ніж вона очікувала. Можливо, ваги її словам додавав ніж у панчосі. Можливо, вона почувалася впевнено через захист дзеркала, схованого у корсеті, і кільця на пальці. – Ти обіцяла розповісти, чому ти тут. 

Акулина посміхнулася. 

 – Так. І я розповім. Чесно, я здивована, що ти подумала про це так пізно. Ти була так зосереджена на тому, щоб приховувати свою таємницю, що майже не звертала уваги на чужі. 

Для спостережливості Йовіли це було наче ляпасом чи відром холодної води на голову. Невже вона і справді настільки нічого не помічала? Але Акулина вже продовжувала. 

 – Я би хотіла поділитися із тобою раніше, правда. Ми стали подругами. Тільки ось те, що ти принесла із собою ножа, якось не дуже дружньо, чи не так? – Акулина м’яко посміхнулася, а Йовіла відчула, що заливається фарбою по вуха. Якби Акулина і справді була вбивцею, у неї б не було і шансу проти ельфійки. Втім, чомусь із кожною миттю Йовіла переконувалася, що це не так. – Не переймайся. Я розумію – у таких ситуаціях краще бути надто обережною, ніж необережною зовсім. Зрештою, нещасна Селестія вже поплатилася життям. 

Йовіла повільно кивнула. Щонайменше, Акулина не знала про смерті двох інших дівчат – або принаймні про них не говорила. 

 – Моя причина бути тут – абсолютний і величезний секрет, але я тобі його відкрию, бо знаю, що ти заслуговуєш на мою довіру. 

Йовіла ледь стрималася від того, щоб закотити учі. Та що це з усіма відбувалося? Коли вона встигла заробити загальну довіру і стати надійною людиною? Вона була журналісткою, писакою у найгіршому сенсі слова і за потреби могла і в зад без мила залізли, якби тільки їй гарно за це платили і була добра мета. 

 – Так-так, дякую. Обіцяю, що нікому не скажу, – Йовіла приклала одну руку до серця, а іншу підняла вгору в жесті клятви тріаді. Акулина все ще мовчала, наче збиралася з думками. 

 – Це так складно пояснити, – зрештою пожалілася вона. – М-м… З чого би почати… О, перш за все – я теж несправжня наречена, – сказала вона, і Йовіла застигла з піднятими бровами. Щось останнім часом скидалося на те, що підставних наречених у Еріка було більше, ніж справжніх. 

 – І як ж так вийшло? – запитала Йовіла, простягаючи руку до чаю. 

 – Це все королева Асторія. Точніше, принц – чи то обидва вони? Але те, що я тобі скажу – це державна таємниця, розумієш? Причому, і в Сентрі, і в Алії. І мені буде взагалі невесело, якщо ти щось комусь розкажеш. Або напишеш. 

Йовіла засумнівалася перед тим, як кивнути. 

 – Як щодо Сорена? Він придворний артефактор і член королівської родини. До того ж він відповідальний за розслідування. І… – Йовіла зробила невелику паузу для серйозності, – це йому я маю довести, що ти не вбивала Селестію Лейг. А я, до речі, впевнена, що ти цього не робила, – наголосила вона, намагаючись заховати ногу з ножем за бильце крісла. 

  – Ну… Сорену, певно, можеш сказати. Але більше нікому! Так ось в чому суть… Ти ж, звісно, знаєш про Едгара Кривавого? 

Йовіла мугикнула. Звичайно, складно було не знати про чорну пляму їхньої історії і маленький, таємний геноцид, вчинений тираном. А за цю його ненависть – дурну і необґрунтовану – Сентра розплачувалася ще століття. Причому розплачувалася буквально – сотою частиною скарбовні, щороку. Борг вдалося виплатити всього з десятиліття тому, а скільки років пануватиме невидна стіна між Алією і Сентрою і між людьми та ельфами, Йовіла навіть уявляти боялася.