Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – В мене є план. Чудовий-пречудовий план. Настільки простий, що він точно спрацює. Звісно ж, мотив вбивати наречених принца є у тільки однієї учасниці відбору. Вгадай, хто це? Ну, давай. 

Йовіла мовчала. 

 – Говори! – мисок туфлі знову зустрівся з її ребрами, і Йовіла вирішила, що стратегія холодного мовчання зараз – не найкраще її рішення. 

  – Ти про Акулину, так? – просипіла вона, дуже жалкуючи, що не може потерти ребра. Вона вже кілька разів смикнула руками на пробу, але ті були зв’язані справді міцно – в неї не було і шансу. Хіба що вона зможе знайти щось, щоб розрізати мотузку – та була замотана багато разів, але насправді досить тонка. Але під пильним поглядом Аніт робити цього точно було не варто – інакше ударом по ребрах та могла не обмежитися. 

 – Уяви собі, як це буде красиво, – сказала Аніт, елегантно змахуючи тесаком. – Ельфійська наречена принца прибуває до Сентри з метою помститися за давню різню – і сама ж її влаштовує. Обирає родини дворян, які причетні до влади Едгара Кривавого і розправляється з нащадками… 

Ну, це звучало не дуже розумно. Йовіла втримала на лиці ввічливо зацікавлений вираз і навіть намагалася зробити його трохи враженим. До влади Едгара Кривавого були причетні усі без винятку дворяни, так само як майже усі, за дуже невеликим винятком, були причетні до його повалення. А Аніт Канська продовжувала купатися у своєму божевіллі. 

 – Але навіщо це зробила ти? – запитала вона з притиском. – Невже тільки для того, щоб підставити Акулину? Чи в тебе були якісь особисті рахунки із дівчатами?

Аніт подивилася на неї трішки зацікавлено. 

 – А ти недарма журналістка. Все ж вмієш ставити правильні запитання… Тільки ось подумай сама – які особисті рахунки в мене могли бути із байстрючкою, купчихою і місцевою дрібною дворянкою? Всі вони – тільки маленькі, але необхідні кроки до моєї мети. 

Йовіла розуміла, що зараз зовсім не час питати, якої саме мети, тож тільки мовчала. Аніт вже ввійшла в той стан, коли вона розповіла би їй усе без винятку, якби їй тільки дати трохи часу. І Йовіла була останньою людиною на землі, яка намагалася би їй заважати. 

 – Ти, звичайно ж, знаєш мій титул. Герцогиня, аякже. Родичка королеви Асторії, названа кузина принца Еріка. Чудово, чудово, – Аніт почала говорити швидше, і її голос із благородного і повільного почав скочуватися у якесь нерозбірливе бурмотіння. 

 – Ось тільки де ж герцог і леді-герцогиня? Де мої батьки? Ти ніколи не цікавилася цим, Йовіла фон Літтен?

Йовіла насправді не цікавилася. Її взагалі вкрай смішило те, що всі люди з більш-менш відомим іменем очікували, що вона знатиме їхню родину, друзів і знайомих до сьомого коліна. Те, що вона була журналісткою, зовсім не означало, що в неї не було власного життя. 

Йовіла похитала головою. 

 – Ні. Звісно, ні… Нікому не цікаво, що сталося зі старою знаттю – тією, що завжди була при королі. 

У будь-якій іншій ситуації Йовіла би сміялася – якби тільки вона не сиділа зв’язана у підвалі, а Аніт своїми словами не відраховувала останні хвилини її життя. Але зараз їй чомусь було зовсім не до сміху. Та Аніт, на щастя, була не проти розповісти їй історію життя і свою, і її батьків. 

 – Якщо ти колись поцікавилася би цим питанням – не те, що в тебе вже буде така можливість, але все ж… Ти би дізналася, що вони перебралися за гірський гребет на півночі. В баронство Лассен – начебто для того, щоб жити спокійним життям подалі від столиці і віддалитися від інтриг і заколотів проти королівської родини. Ось тільки мої батьки були не тими людьми, яких втомлювала столиця. Ні… Ні, вони би так не вчинили. Не вчинили за все своє життя, розумієш мене? 

Йовіла підняла брови. Такого повороту вона не очікувала. Але і в те, що герцога і герцогиню вбили, і про це ніхто не знав, їй також чомусь не вірилося. 

 – Їх вбив принц? – запитала вона, намагаючись приховати усі скептичні нотки у голосі. – Мені здається, він мав бути надто молодим для цього – ти ж стала герцогинею років з десять тому, чи не так? 

Аніт подивилася на неї незадоволено.

 – Ні, мої батьки живі. На жаль. Їх спіткала доля, гірша за смерть – вигнання, позбавлення титулу і перспектива померти у бідності і невідомості. Краще би їх вже закатували і стратили відразу. 

Йовіла не могла повірити своїм вухам. Звісно, дворяни шанували свій титул – і фактично в усіх випадках робили це у вкрай нездоровий і надмірний спосіб. Але бажати краще смерті, а не звичайного життя? Цього Йовіла ніколи не змогла би зрозуміти. 

 – Але ж ти можеш їм допомогти. В тебе є і статки, і вплив, – почала Йовіла, схиляючи голову набік. Вона поки що взагалі не розуміла проблеми. 

Аніт від її слів вищирилися, показуючи зуби. 

 – О, ти думаєш, що розумніша від мене. Думаєш, що я не намагалася використати і гроші, і підкуп, і погрози, і усю владу, що маю, аби полегшити їхнє становище? Асторія слідкує за кожним моїм кроком. І якщо я зроблю щось – платитимуть і вони, і я. 

Йовіла намагалася ворушити мізками. Робити це у ситуації життя і смерті чомусь було не простіше, а навпаки – в рази складніше, ніж зазвичай. 

 – Але… за що? Це дуже серйозне покарання. Що такого могли зробити герцог і герцогиня, щоб їх відправили у довічне і таємне заслання?