Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

Лице Еріка біля її вуха тільки трохи скривилося. 

 – Це ми ще подивимося, Йовіло. Але подумай і про те, на що я матиму право, коли стану твоїм чоловіком. 

Такими огидними могли бути тільки підлітки. Йовіла заледве втрималася від того, щоб закотити очі. Принц був небезпечним, жахливим – але через свій вік він був ще й смішним, і сприймати його всерйоз було надзвичайно складно. 

Вони зробили кілька па, покрутилися залою, і після цього мелодія закінчилася. 

 – Я перетворю твоє життя на Літове пекло, якщо ти обереш мене, – прошепотіла Йовіла йому на вухо у самому кінці. Вона згадала потрібний тон: таким вона зверталася до неслухняних собак і котів, які намагалися дряпати меблі – твердий, безкомпромісний і трохи поблажливий. 

І, на диво, це справді подіяло: трохи самовдоволеності з лиця Еріка все ж зникло. 

Він відпустив її, і Йовіла чкурнула геть так швидко, як тільки дозволяли норми пристойності. Можливо, саме через те, що вона бігла так швидко, вона не помітила небезпеки, що чатувала на неї за найближчою мармуровою колоною. 

Батьківська рука захопила її у кліщі так міцно, що вирватися без привернення зайвої уваги було просто неможливо. Йовіла зупинилася. 

 – Люба доню, – почав барон. Тим самим тоном можна було звертатися до кредиторів, які завинили грошей за кілька років і ніяк не хотіли віддавати борги. – Що ж це ти не вітаєшся з батьками. Бач, потрапила у велике місто, і вже забула про своїх. 

Він посміхнувся своїй невидимій аудиторії і затяг її за колону. Навіть якби Йовіла і думала пручатися, це у неї навряд чи би вийшло, адже батько її, попри свою цілком кулеподібну статуру, залишався чоловіком дужим. 

 За колоною на неї вже очікувала і матінка – все ж з тим незмінним келихом шампанського. 

 – Не хочеш прогулятися, Йовіло? Показати своїм батькам палац? Ти тут, я так бачу, вже непогано обжилася. 

Йовіла глитнула. Вона не думала, що батьки би з нею щось зробили. Але останнє, що їй потрібно – це залишатися із ними наодинці. 

 – Ні, дякую, – відізвалася вона. Голос її звучав більш придушено і невпевнено, ніж їй хотілося би. – Мені й тут непогано. 

Батько стиснув її руку сильніше. Йовіла підозрювала, що потім на ній цілком можуть залишитися синяки. 

 – Ти хочеш прогулятися з нами. А заодно розповісти, де тебе носило ці шість років. І краще би не виявилося, що ті писульки у газетках – то твоїх рук справа. 

Батько потягнув її вперед. Матір дивилася в бік – наче і тут, але наче і відсторонена – як і завжди, коли Йовілі потрібна була допомога. Вона не сподівалася, що зараз щось зміниться. 

Вона вперлася ногами в підлогу. Вона не мала покинути зали. Зрештою, десь тут мав бути Вітан. Йовіла не була впевнена, що він міг би захистити її у цій ситуації. Зрештою, це були її батьки, і фактично не було від чого її захищати. 

Але вона мусила сказати йому про Аніт. Це було важливіше, ніж розводити теревені із старим бароном, який хотів вхопити удачу за хвіст, коли дізнався, що донька стала нареченою принца. 

 – Я маю йти, – сказала вона таким твердим голосом, яким тільки могла. – Побачимося пізніше. 

Йовіла смикнулася. Особливого результату це не дало – її рука все ще була затиснута у залізних лещатах батькових пальців. 

 – Не так швидко. Ти думаєш, що можеш тепер сама усім керувати? А що, як я не дам дозволу на твій шлюб із принцом? Що, як заберу тебе додому? Повір, я можу це організувати – і дуже просто. 

Йовіла подивилася на батька новим поглядом. Із всезнаючої величезної фігури він раптом перетворився на звичайного старого чоловіка, який нічогісінько про неї не знав. 

 – Спробуй, – сказала вона, нахиляючись вперед. – А я подивлюся. 

Барон все ще її не відпускав. Це не було добре; звісно, частина погрози про принца була смішною, а можливо, навіть корисною – зрештою, вона таки не хотіла за нього заміж. Втім, батьки все ще могли забрати її додому. Спробувати видати заміж, як минулого разу. Можливо, цього разу двері не вдасться відімкнути так просто.

Спину Йовіли проти волі пробив холодний піт. Їй не подобалося боятися; це відчуття викликало у неї липку огиду і відразу, але страх барона був укорінений у ній настільки сильно, що вона не могла з цим нічого зробити. 

Вона би хотіла покликати на допомогу, але голос закляк. Та й хто тут міг би допомогти? У ту мить, коли Йовіла вже почала кам’яніти від суміші боязні і пекучої злості, на її плече опустилася чужа рука. 

 – Що тут відбувається? – запитав голос, який Йовіла очікувала почути найменше. – Все гаразд? Йовіло? 

Яр подивився на неї стурбовано, а потім помітив її побілілу руку, яку стискав барон. 

 – Краще відпусти її, батьку. Інакше мені доведеться покликати охорону. 

***

Старий барон багато очікував від цього балу. Раптово виявилося, що його донька – суцільне розчарування, втікачка і дурна дівиця, яка зруйнувала наостанок так вдало побудовану угоду – знайшлася. Та ще й не аби-де: у королівському палаці, в ролі нареченої принца!