Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Я здивувалася цьому проханню, але не стала відмовляти створiнню. Знову заплющила очі і показала все те, що бачила сама. Фарби у спогадах змащувалися, але на більше я не була здатна.

“Якщо я допоможу вам, чи зможу залишитися там?” — зненацька поцікавилася віверна.

— Там? — я струснула головою, втрачаючи нитку нашої незвичайної розмови.

Ти обіцяла відпустити вiверну, після ваших людських ігор. Ти зможеш мене відпустити у вашому світі, якщо я вам допоможу? Ці піски зводять мене з розуму ... Стільки років!

Віверна загарчала, вкладаючи в цей звук весь біль і відчай від того, що в диких землях вона виявилася як у клітці.

— Зможу, — зважилася я на відчайдушний крок. Не можна було просто так відмовляти королівській віверні, яка сама запропонувала допомогу. — Але ти мусиш розуміти, що під час виступу тобі доведеться співпрацювати з одним магом. Ти не повинна будеш завдати йому ран або каліцтв. Все буде лише грою.

"Я не дура!" — обурилася віверна. — "Чудово зрозуміла, чого ви хочете. Чи боїшся, що я не піддамся контролю?”

Щиро кажучи, саме цього я й боялася.

— Добре, ми укладемо угоду, — погодилася я. — Ти виступаєш на турнірі разом із моїм підопічним. А потім я тобі відпускаю. Драконів хребет чудово підійде.

“Це ті гори та ліси, що ти мені показала?”

— Так.

"Якого роду угоду?"

Я повернулася і зловила одразу два погляди. Некроманта та ельфа.

— Зіанар, підійди-но сюди! — крикнула я, махнувши йому рукою.

Згодом згадала, що з такої відстані він міг і не побачити. Але третьокурсник роздивився. Поспішив у мій бік, перед цим щось кинувши Ріхтану, який зробив крок разом з ним. Некромант зупинився і, я можу навіть посперечатися, пропалив студента невдоволеним поглядом.

— Ти все ж таки вирішила мене відправити на підгодовування вівернi? — з нервовим смішком поцікавився Зір, зупиняючись за метр від мене і з побоюванням зиркнув у бік бестії.

"З цим дурнем мені доведеться грати у ваші ігри?" — зневажливо поцікавився голос у моїй голові.

— Так, саме з ним, — я обернулася до королівської віверни. — Про те, що вам потрібно буде показати глядачам, ми обговоримо вже після того, як повернемося у світ. Але перед цим ми даємо одне одному обіцянки. Я клянуся, що відпущу тебе після наших людських ігор, що тебе годуватимуть і утримуватимуть у належних умовах. І що тобі не завдадуть шкоди. А ти обіцяєш, що не нашкодиш нікому живому доти, доки не закінчаться ігри…

— Ти з віверною розмовляєш? — впалим голосом поцікавився Зіанар.

Я шикнула на нього і продовжила:

— А ще те, що слухатимешся мене і Зіанара. Знову ж таки, до того моменту, як усе не закінчиться. Про те, що ти після не шкодитимеш нікому живому я не прошу, розумію, що це неможливо. Але пообіцяй, що я не пошкодую про твоє повернення з диких земель.

Віверна мовчала кілька миттєвостей, а потім зробила крок до нас.

"Обіцяю", — серйозність у тоні віддала сталевою впевненістю.

І я знала, що вона не обдурить. Відчувала її цікавість, інтерес, бажання повернутись. Тепер я відчувала все, тому що бестія відкрилася переді мною, показуючи справжні почуття.

— І я обіцяю, — я теж зробила крок назустріч. — А тепер дозволь назвати тобі того, з ким доведеться грати на арені. Це Зіанар. І… вам доведеться порозумітися.

— Ти точно розмовляєш з віверною, — пробурмотів ельф, повільно бліднучи. — Але як?...

— Питання хороше, — я посміхнулася, відчуваючи дику втому. — Зі мною заговорили, а я лише відповіла.

"Ні, дівчинко, ти мене почула".

Я кинула погляд на бестію:

— Треба дати тобі ім'я, якщо його не маєш.

“Ви не зможете вимовити те, що є. Тож нехай буде Кова”.

— Кова? — перепитала я.

А Зіанар ще дужче зблід, коли віверна велично кивнула. Шкіряний червоний хохол завалився на бік, вкотре нагадуючи, що зараз ми уклали договір із королівською віверною.

Про те, наскільки здивованим був некромант, я навіть розповісти не зможу. Адже дуже хотілося б передати всю гаму почуттів, написаних на його обличчі, тієї ж Вів'єн.

— І що це все означає? — треба віддати належне чаклунові, він не зблід. — Я на вас тут чекаю, перехід не закриваю. Нас там майстер Юнара чекає...

Але кілька ноток недовіри в його голос пробилося.

— Зв'язуйся з ректором, — скомандувала я. — Нехай готують місце для віверни. Ми зараз переправимо Кову до академії.

— Королівську віверну? — Ріхтан глянув на мене, як на божевільну. — Лорі, подумай ще раз, гарненько.

"Вдруге відстрибнути не встигне", — з невдоволенням протранслювала мені бестія.

— Не нервуй нашу союзницю, — посміхнулася я чоловікові. — Краще допоможи доставити її до академії.