Найкраще життя Віки - Rada Lia

В холі на першому поверсі Віка стикнулася з Анатолієм Петровичем. Він розплився у посмішці й обійняв дівчину за талію.

— Вікуля, договори на столі у мене в кабінеті. Треба їх обговорити, а потім погодити з юристами. Тож зроби кави собі й мені, і я на тебе чекаю.

Після цього чоловік зробив те, від чого Віка остовпіла, бо такого від керівника вона очікувала найменше. Він легенько ляснув її по сідницях і, задоволено посміхаючись, попрямував до себе. Віка спочатку ошелешено дивилася вслід чоловікові, а потім обвела очима хол. Вона побачила осудливий погляд секретарки, яка відразу ж відвернулася.

“Не може бути, — подумала дівчина. — То оце так я залишилася в компанії?” Ще секунду постоявши й повитріщавшись кудись перед собою, вона нарешті змусила себе підійти до кавової машини й зробити каву.

У кабінеті Анатолія Петровича на дівчину чекав черговий сюрприз.

— Закрий двері на ключ, — промовив чоловік, як тільки вона опинилася всередині. На його обличчі блукала загадкова посмішка. — Тут конвертик лежить для тебе.

— Що там? 

— Відкрий і побачиш.

Дівчина обережно відкрила конверт, наче там міг бути збудник чуми, й здивовано промовила:

— Путівка до спеціалізованого дитячого табору?

— Мені довелося гарно попітніти, щоб дістати її для твоєї Лізи, — посмішка на обличчі керівника стала масною. — Тож я сподіваюся на гарну віддачу від тебе. Можеш починати прямо зараз.

Він відсунувся на кріслі від столу, показуючи рукою Вікі, щоб вона підійшла ближче.

— Ах ти ж стара дупа! — обурено вигукнула Віка. — Ти що, реально сподіваєшся, що за твою так звану допомогу я буду тебе тут обслуговувати?

— Раніше ти не жалілася, — спокійно відповів чоловік, не повівши й бровою на її закид. — Якщо щось не подобається, то знай, що на твоє місце з дуже хорошою зарплатнею й усілякими приємними доповненнями по типу путівки для дитини, стоїть черга охочих.

Віка не вірила своїм вухам. Це був зовсім не той Анатолій Петрович, якого вона пам’ятала зі свого попереднього життя — добрий, ввічливий, справедливий. Цей старий збоченець безсовісно використовував жінок, користуючись своїм положенням. 

Не в змозі стримати обурення і гнів, що її накрили, дівчина схопила чашку кави зі столу й виплеснула на керівника.

— Ти що робиш, стерво?! — заволав той, побагровівши від гніву. — Забирайся звідси! Ти більше тут не працюєш, зрозуміло?! Й дитина твоя недорозвинута хай відтепер вдома сидить. Я подивлюся, як ти зможеш сама її по таборах возити.

Дівчина ошелешено дивилася на керівника. Її щоки покрилися яскраво червоним рум’янцем. Злість накрила її з головою. Коли вона була товстою, непривабливою, погано одягненою і з неї знущалися, вона терпіла. Але маленька дівчинка ні в чому не винна і ніхто не сміє так відноситися до беззахисної дитини. Віка схопила зі столу другу чашку кави, яку вона робила для себе, й вилила йому на штани.

— А щоб у тебе там все відсохло й тобі не було чим до жінок домагатися, лайно собаче! — вигукнула вона й вибігла з кабінету. 

Навздогін їй пролунав розпачливий чоловічий крик болю. 

Оговталася Віка вже надворі.

— Здається я встигла зіпсувати й цю реальність, — вона зітхнула й поглянула на зім’яту путівку у руці. — Час забиратися звідси.

Коли дівчина зайшла до квартири, їй назустріч вийшов невдоволений чоловік. 

— Чого ти не на роботі?

— Мене звільнили.

— Що ти зробила? — підскочив на місці чоловік. — Іди й попроси вибачення. Де ти ще таку роботу знайдеш?

— Мій керівник хотів, щоб я спала з ним за путівку для Лізи.

Коли Віка промовила цю фразу, то сподівалася, що він відчепиться від неї. Однак його реакція була іншою:

— То й що? А хіба раніше ти з ним не спала? Чого це ти раптом стала такою моральною? Ми лишень якось і виживали завдяки твоїй роботі, а тепер що? — його обличчя перекосилося від гніву. Він зайшов назад до кімнати, голосно грюкнувши дверима.

Всередині у дівчини ніби щось клацнуло. “Досить. Пора звалювати звідси”. Вона поклала путівку на столик біля дзеркала. Потім дістала ключі з кишені, витягнула їх вперед й відпустила. Підхопивши ключі з підлоги, дівчина вибігла з квартири, зачинила двері й побігла вниз східцями. Не озираючись.