Гра в кохання - Ліра Куміра

В IT-компанію я потрапила не так давно, але вже встигла втягнутися в роботу. Колектив прийняв мене, і, зізнатися, це було несподівано приємно. Мені подобалося, що я стала частиною чогось великого та важливого. Життя почало бачитися в райдужних фарбах: перспективи відкривалися одна за одною, а перша зарплата окрилила мої найсміливіші мрії. Все складалося настільки легко і стрімко, що я й не помітила, як через рік обійняла керівну посаду в цілком солідному відділі.

Але найдивовижніше - у мене з'явився хлопець. І якщо хтось запитає, як я взагалі все встигаю, коли цілими днями проводжу в офісі, відповідь проста: там я його і знайшла.

Максим Вернісов - мій безпосередній начальник і заступник генерального директора. Він та сама людина, чий погляд, сповнений цікавості та інтересу, одного разу затримався на мені трохи довше, ніж належить. І ось тепер вже майже місяць, як ми зустрічаємося. Звичайно, у стінах компанії ми поводимося стримано, не даючи приводів для пересудів, але за її межами... Ресторани, кіно, довгі прогулянки під зоряним небом. Навіть цирк! Досі дивуюся, як мені вдалося вмовити Макса піти туди - людина, яка звикла до суворих перемовин, в оточенні акробатів і клоунів, мала кумедний вигляд, але, здається, навіть отримала задоволення.

Наші стосунки розвивалися стрімко, і я, хоч і намагалася зберігати тверезий погляд, все частіше ловила себе на дивних думках. Одного разу, заповнюючи документи, я машинально прикинула, який би вигляд мав мій підпис із його прізвищем. Тут же фиркнула, відганяючи безглузді фантазії, але вони не поспішали зникати. Розум твердив: «Рано!», а серце, схоже, вже ухвалило своє рішення.

Скільки себе пам'ятаю, мама завжди твердила: якщо все занадто добре - чекай підступу. Неприємності приходять звідти, звідки їх найменше чекаєш.

І, звичайно ж, вона мала рацію.

Мабуть, моя закоханість зробила мене розсіяною, інакше як пояснити, що я не помітила важливий документ у себе на столі? Я могла заприсягтися, що в обід його там не було, але Макс запевняв, що заніс його ще вранці. Нібито, не заставши мене на місці, просто поклав поверх інших папок.

Як би там не було, генеральний викликав мене до себе і вичитував так, що в мене горіло обличчя і тремтіли руки. Він був розлючений, і якби не моя бездоганна репутація, мене б уже виставили за двері. З кабінету вийшла з важкістю в грудях, ледь стримуючи сльози. Образа розросталася всередині, змішуючись зі злістю на саму себе. Як я могла так зганьбитися?

Повертатися за робочий стіл не хотілося. Тим паче що біля ліфта юрмилися колеги, і показуватися перед ними з почервонілими очима - останнє, чого мені зараз хотілося. Тому я звернула до сходів, сподіваючись трохи оговтатися, поки спускаюся.

Я вже пройшла кілька прольотів, глибоко вдихаючи та видихаючи, коли раптом почула чиїсь голоси. Один із них змусив моє серце стиснутися.

Макс.

Я завмерла на майданчику, не наважуючись спуститися далі, але й піти не могла.

- Ну, крихітко, потерпи ще трохи, - голос Макса був м'яким, майже ласкавим, але від цих слів мені стало холодно. - Ще одна угода, і я її позбудуся. - Я повільно опустила погляд униз і побачила їх.

Мій коханий обіймав струнку блондинку, тримав її за талію так само, як колись мене. Дівчина надула губки, але явно не збиралася вириватися.

- Максику, я не хочу тебе ділити з цією замухришкою, - примхливо протягнула вона, накручуючи на палець пасмо світлого волосся.

Мене немов вдарили. Всередині все спорожніло, а серце болісно стиснулося, відгукуючись ниючим болем. Я була тією самою «замухришкою». І Макс збирався «позбутися» мене.

Далі я слухати не стала - і так все було гранично ясно. Сцена прямо як із мильних опер, які в дев'яностих так любила дивитися моя мама. Тільки от я ніколи не думала, що одного разу опинюся в центрі подібного сюжету.

Нервово струснувши плечима, я різко розвернулася і твердо покрокувала вгору по сходах. Куди? На дах. Зараз мені потрібно було охолонути і привести думки до ладу, а дах компанії здавався ідеальним для цього місцем. Там не буде цікавих поглядів, фальшивого співчуття і запитань, на які я поки що не готова відповідати.

Я штовхнула важкі двері й одразу опинилася у владі стихії.

Злива. Холодні краплі з силою вдарили по обличчю, за секунди перетворивши мій одяг на промоклу, безформну ганчірку. Вітер забрався під тонку тканину, пробираючи до кісток.

Ну і нехай.

Я зачинила за собою двері й повільно підійшла до краю даху. Внизу, крізь завісу дощу, розстелялося місто, потопаючи у вогнях і віддзеркаленнях. Я вчепилася в перила і спробувала розібратися в собі. Що мені робити? Як вийти із ситуації, що склалася, якщо не переможцем, то хоча б не зломленою?

І раптом крізь шум грози прорвався голос:

- Не треба! - Я здригнулася і різко обернулася.

На порозі стояв хлопець, наскрізь мокрий, з квапливо збитим диханням.

- Що б не сталося, це не вихід! - продовжував він, намагаючись перекричати вітер.

Я моргнула, а потім ледь не розреготалася. Він що, думає, що я зібралася стрибати? Ох, ну треба ж! Як зворушливо.

- Ось ще, - буркнула я, хитаючи головою. - Я своє життя дуже люблю.

Якісь там Макси Вернісови - це всього лише прикре непорозуміння. Пил, який я скоро струшу з себе.

Про всяк випадок я відійшла від краю даху ближче до центру - щоб ненароком не довести свого мимовільного рятівника до серцевого нападу. Потім постаралася посміхнутися якомога життєрадісніше:

- Просто тут думається краще. - Хлопець примружився, ніби намагаючись визначити, наскільки щирі мої слова, а потім кивнув і зробив крок вперед.

- Стефан Краук, - представився він, простягаючи руку.

Я сторопіла. Ім'я було до болю знайомим. Як і зовнішність. Високий, темноволосий, різкі, але приємні риси обличчя... Він мав такий самий вигляд, як персонаж нашої нової гри.

- Ксенія Білова, - пробурмотіла я, потискаючи його теплу долоню.