Найкраще життя Віки - Rada Lia

— Чого бажаєте?

— Світле пиво і форель, — відповіла Віка. 

Вона забрала замовлення й зайняла столик у кутку зали. Втупилася поглядом у вікно. “Здається, це найкраща реальність”, — подумала вона. 

Але від того дівчина щасливішою не стала. Гроші, коханці, мама і навіть Артем — все було тут чужим для неї. 

“Я звідси також піду. Але спочатку трішки насолоджуся своєю красою та багатствами”.

— Це вам від закладу, — пролунало біля неї збоку. Вона підняла очі й побачила бармена, який посміхався до неї. Він поставив на стіл піалу з горішками. — Пригощайтеся.

— Дякую, — вона сором’язливо усміхнулася. Єдиний раз у житті, коли її чимось пригощали чи за неї платили був також у цьому барі — перші й останні посиденьки з Артемом у її справжній реальності.

— Я давно за вами спостерігаю, — бармен не спішив йти, — не подумайте, я вас не переслідую. Просто ви дуже вродлива і якщо ви не проти…

Його слова перервав чоловічий сміх. Віка не помітила, як до бару зайшли Артем зі своїми друзями. Чоловіки чекали на бармена біля стійки. Тим часом Артем підійшов до столика й слухав, як бармен намагався запросити її на побачення.

— Чуваче, не витрачай час даремно. Ти її не потягнеш.

— Я вас не питав, — хлопець почервонів.

— А даремно. Якби спитав, то знав би, що ця дівчина витягує, висмоктує з чоловіка всі бабки, а потім йде шукати нового лоха. Я правий, люба? — Артем усівся поруч із Вікою й провів рукою по її щоці.

— Та що ви собі дозволяєте?! — обурилася Віка. — Ми взагалі-то не знайомі.

— Он як? — здивувався Артем. — А у свідоцтві про розлучення вказано інше, моя люба колишня дружина.

Віка завмерла. Такого повороту вона не очікувала. 

— Так, що хлопче, йди звідси, по доброму раджу. Я її по морях возив, в норкові шуби одягав. Ікрою годував. А через два місяці після того, як мій бізнес прогорів, це стерво пішла від мене, й відсудила половину  чотирикімнатної квартири. І на ці гроші купила собі квартиру у будинку навпроти. Ну чи не сука?

Артем підсунув піалу з горішками до себе й забрав у ошелешеної Віки пиво.

— Кажу тобі — ти її не потягнеш. За горішки звичайно ж дякую, а так іди звідси, поки ця тарантулша тебе не зжерла. За добру пораду можеш не дякувати.

Бармен за мить зник, як і не було. Віка сиділа мовчки. Виходить, що в цій реальності вона була тою “Оленою”, яка кинула його у скрутну хвилину.

— Що, Вікусю, я тобі вечір зіпсував? — єхидно посміхаючись, запитав Артем.

— Скоріше здивував.

— Навіть так?

— А що, як я тобі скажу, що я не Віка? Точніше не та Віка, якою ти мене вважаєш.

За їхнім столиком запанувала тиша. Артем дивився своїми сірими очима в очі Віки й мовчав.