Випадковість - Ольга Бовкун

В листопаді у Києві Аліна відвідала Міжнародний конгрес психологів. То була довгоочікувана подія, на якій вона дуже прагнула побувати. І чисто з професійної точки зору, і як спосіб розширити зв’язки та отримати нові знайомства — захід був їй цікавим.

Один з виступаючих на конгресі відразу обличчям здався їй знайомим. Вона готова була заприсягтися, що колись вже з ним бачилась. Коли ж на бейджику вона прочитала: «Очеретина Іван Федорович, сімейний психолог, психотерапевт», її гостро вразила раптова здогадка. В привабливому та високому чоловікові середніх літ вона впізнала свого коханого.

Він не зводив з неї погляд, і, вочевидь, теж відразу здогадався. Вона помітила у нього каблучку. Значить, одружений. Ще б пак! Він був красенем із красунчиків. Було б дивно, якби в свої роки Іван досі не пізнав подружнього життя, хоча тепер вона думала про нього все найгірше — можливо, він навіть бабій.

Та й вона заміжня давним-давно, а палець прикрашає традиційний символ єдності двох закоханих. На якусь мить їй здалося, що почуття знову сколихнули дівоче серце. Однак Аліна швидко отямилась і опанувала себе, а після заходу зловила на собі наполегливий та явно зацікавлений погляд.

— Стривай! Це ж ти та, з ким ми колись потоваришували на форумі. Боже, як давно це було.

— Я, Іванчику. Дуже змінилась?

— Зовсім ні. Точніше! Ти стала такою красунею! Ми ж зовсім дітьми розлучилися.

— Розлучилися? Я була впевнена, що то саме ти мене кинув.

— Дівчинко моя, пробач.

— Я не дівчинка тобі, Іване. До того ж: що було — того вже немає. Я заміжня.

— Я помітив. Я також одружений. Ми — квити! — посміхнувся Іван.

— То чого ти хочеш зараз? Відродити колишнє дитяче смішне кохання?

— Ні в якому разі. Але... мушу визнати, я не втримався від флешбеків.

— Розкажи: чому ти тоді пропав? — не витримала Аліна, — я всюди тебе шукала!

— Зник, бо полюбив іншу, а тобі не бажав зізнаватися. Тому видалив свою сторінку. Та то й не кохання для мене було, а так, гра. Практикувався: чи зможу я примусити людину кохати себе. Відточував навички психологічної маніпуляції.

— Тобі не соромно?

— Ажеж. Дуже соромно! Я — дурень. Але то був підлітковий складний вік.

— А зараз вже інакше?

— Зараз... стривай! — Іван вхопив її за плечі, — давай сходимо кудись, і там обговоримо все.

— Що нам обговорювати, Іване? — нетерпляче відсунулась від нього Аліна. — Події 20-річної давнини? Це ти хочеш обговорити? Дитячі забавки? Вибач, у мене дійсно мало часу.

— Ну будь ласка. Невже ти мене зовсім більше не кохаєш? Анітрохи?

Аліна на мить завмерла, і дивилась ніби крізь нього кудись в порожнечу. Вона неначе згадувала щось. Вона мовчала з півхвилини, і нарешті мовила:

— Ну добре. Якщо ти так хочеш, давай. Поговоримо. Але недовго. Якщо чесно, я дійсно не вбачаю доцільності цієї нашої розмови.

— Я пригощаю! — Іван підняв палець вгору. — Заперечення не приймаються.

Разом вони вирушили до кафе. Аліна була вражена його дороговизною. Їй стало ніяково, вона попрохала замовити лише чашку кави і якесь невеличке тістечко.

— Іван, я заміжня, — весь час нагадувала Аліна.

— Я пам’ятаю. В мене також є дружина. Навіть син є.

— Рада за тебе, — стримано вимовила дівчина.

— І я скоро стану батьком удруге! Уявляєш? Чекаємо на поповнення.

— Поздоровляю. Дружина в курсі, що ти на побаченні з іншою?!

— Ну припини, яке побачення? Так... дружня зустріч старих знайомих. Зізнайся мені, ти ж мене несамовито кохала у дитинстві. Я навіть знаю, що ти мене шукала на форумі. Мені передали знайомі. Але я всіх прохав, аби тобі нічого не повідомляли.

— Як це шляхетно з твого боку!

— Перестань! Я ж вибачився. Я від душі, чесно. Я наші переписки з теплом пригадую.

— Навіщо ти мене сюди покликав? Вибачитися? То я пробачила. Я навіть вже про тебе і не згадувала. Вибач. Стільки вже часу минуло.

— Я розумію. Ніяких образ.

— Мені коштувало таких зусиль тоді тебе відпустити. Я була навіженою. Але, знаєш? Бабуся таки мала рацію.

— І що ж казала тобі бабуся?

— Що не варто шукати тебе. А я тоді їй не вірила. Зате зараз в мене є гарний чоловік. Найкращий з усіх — для мене.

— Стривай. Ти ж його не любиш. Ти казала, що кохатимеш завжди мене одного!

— Звідки тобі знати? Може, я помилялась. Ти всерйоз обговорюєш пристрасть 12-річної дитини?

— Але ж не може бути так, щоб все минуло ось так, без сліду.

— Пишаєшся собою? Ти молодець. Тобі вдалося, чого ти там хотів? Практикувати пікап або ще щось. Вдало вийшло. Я дійсно щиро кохала. Я вірила Тобі. А потім зустріла Богдана.

— І що: Богдан?