Випадковість - Ольга Бовкун

— Нещодавно одна гарна дуже людина зайвий раз мені про це нагадала. Я зрозуміла, що люблю свого чоловіка. Так, не до мурах, як тебе кохала. І так, не до самозречення. І без надриву. Але віддано і просто, з бажанням прожити життя. Я вдячна собі і долі, що тоді спромоглася тебе позбутися ще в юності. Бо навряд чи з того вийшло би щось добре. Ти знову ставив би на мені якийсь експеримент. Влаштовував би емоційні гойдалки з завзяттям справжнього маніяка і шахрая на довірі. А в ньому — я впевнена. Яке щастя, що я не змарнувала своє життя невзаємним почуттям.

— Пробач мені, ще раз. Дійсно, мені прикро. Я дуже хотів вибачитися. Мені незручно, я повів себе, як маленький покидьок.

— Все гаразд, я не тримаю на тебе зла. Навіть вдячна. Якби не ти, я б не навчилась цінувати те, що маю.

— Дякую тобі за цю зустріч. І цю розмову. То було відверто.

— Навзаєм, Іване. А зараз — мені справді вже час.

— Не затримую тебе. Ще раз дякую. Наробили ми помилок...

— Ти, Іване, ти! — Аліна швидко вдягнула пальто, і відкинула волосся назад за комірець.

— Прощавай? — з непевною інтонацією спитав він у неї.

— Думаю, що так. Не хочу занурюватися у спогади і руйнувати те, чого досягла.

Вдома, повернувшись з поїздки, вона підійшла до чоловіка і тихо обхопила його за плечі.

— Я так тебе кохаю, — прошепотіла вона Богданові.

—Я теж тебе люблю. Моя найрідніша.

Обійми продовжились у спальні...

19.10. 2024, 22:16.

Кінець