Не повертай мене - Джулія Рейвен

Я залишилася малодушно лежати на сирій землі, примиряючись із юрмищем кусючих комах, які шурхали по неприкритих одягом ділянках тіла. Набридла мошкара голосно дзвеніла в повітрі, намагаючись забитися в рот і ніс.

Крізь тонкі гілки кущів я з особливою уважністю вдивлялася на погано освітлене подвір'я. 

— Зроблю знижку на те, що ви тупі, і спитаю ще раз, — з аристократичною лінню протяг Артем, підводячись на ноги, — де моя дружина?

Він обернувся до своїх людей і кивнув у бік ставка. Ті зрозуміли його без слів і синхронно рушили в мій бік.

Нова хвиля паніки захлиснула мене. Пульс шаленим ритмом пішов венами, піднімаючи мій рівень адреналіну на максимум. 

У грудях, під ребрами, іржавим цвяхом зашкребло погане передчуття. Патовість ситуації транслювалась у голові яскравими образами. Нікому з нас не пощастить піти цілим від Артема.

Що ж робити?

Величезні ноги в чорних берцях пройшлися за кілька сантиметрів біля мене, і я забула як дихати. Подумки дякувала заростям, які надійно вкрили мене від небезпечного погляду.

— … та мені похер, — злісно випльовує Ян, відхаркуючи криваву грудку, — можеш зробити зі мною будь-що, але Мії ти тут не знайдеш!

Я закусила кулак, стримуючи недоречні сльози. Вина та сором змішалися з почуттям власного безсилля. 

Якщо я не вийду, постраждає Ян. Але мені страшно. Господи, як же мені страшно.

Розпач затопив свідомість. Думай, Мія, думай.

Артем закинув голову і голосно засміявся. Риси його обличчя огрубли, і це була перша ознака, що чоловік у сказі. Його охорона розгублено переглянулась, не знаючи, чи можна їм наслідувати емоції господаря і підтримати його владний сміх.

Артем так само різко припинив сміятися, рвучко хапаючись за рукоятку пістолета, засунутого за пояс, і направив на Яна.

— Ну що ж, малий, любиш грати? Я теж.

— Тебе батьки утискали в дитинстві? — посміхнувся Ян, вкотре спльовуючи пофарбовану в червоний колір слину. — Які ігри, ти ж дорослий хлопчик?

Артем вивіреними рухами зняв пістолет із запобіжника і грубо приклав дуло до скроні Яна.

— Тепер ти не такий сміливий? — уїдливо парирував чоловік, насолоджуючись безпорадністю Яна.

— Не налякав. Я бачив рушниці і побільше.

— Дурний, дурний малий, грубіянити, коли ти за крок до смерті, — не припиняючи посміхатися, Артем обвів поглядом своїх людей, готуючись до пострілу.

На мої роздуми пішло не більше секунди.

— Не вбивай його! — мій несамовитий крик з благанням миттєво перемістив увагу присутніх. Близько двадцяти пар очей витріщалися на мене. Хто з подивом, хто з неприхованою зневагою.

Усі вони чекали подальших дій від головного «організатора вечора» на мою витівку.

— Мія, навіщо? — спитав Ян тоном, сповненим розпачу.

Я не відповіла. Мене калатало сильніше попереднього. Тіло тремтіло, немов від конвульсій, бажаючи опинитися подалі від мого неврівноваженого чоловіка.

— Мія, кохання моє, — оголюючи ряд білосніжних вінірів, Артем з напускним спокоєм звернувся до мене. Він широко розставив руки, ніби запрошуючи до своїх обіймів.

Подумки скривилася від такого жесту і продовжила стояти на місці.

— А це вже цікаво… — не зміг стримати подив чоловік. — Невже причина такої поведінки, — Артем у напівоберті подивився на Яна, — ця інфантильна істота?

Я проковтнула в'язку слину і прохрипіла благання:

— Артеме, будь ласка, відпусти їх. Я зроблю все, що ти захочеш.

— Мія, навіть не здумай! — гнівно вигукнув Ян, зриваючись із колін. 

Люди Артема блискавично відреагували і попустили його ударом по потилиці. Нік смикнувся з криками повторити випад брата, але одразу ж отримав ідентичний удар.

Емма зайшлася в беззвучному плачі і лайці арабською.

Я міцно зчепила зуби, задихаючись від хвилі почуттів. Хотілося підбігти до Яна і допомогти, але не можна. Чоловік відразу зрозуміє в чому річ і використає наші почуття у своїх збочених бажаннях.

— Артеме, я просто не хочу, щоб через мене постраждали невинні люди, — холодно пробурмотіла я, хоча в душі клекотів вулкан дикого страху, що загрожував проломити грудну клітку.

Чоловік повільною ходою наблизився до мене. Немов граціозний ягуар. Гарний та небезпечний одночасно. Я відчула міць його величезного тіла. Дихання на мить перехопило, пускаючи по тілу юрмище боягузливих мурашок. Забута безпорадність негайно повернулася до мене, продовжуючи кидати страшні кадри нашого сімейного життя. Адже я й справді забулася на мить, яка я беззахисна поряд з ним.

Артем чіпко вхопив мене за підборіддя, змушуючи дивитись у вічі. Гострі списи жаху проткнули мій хребет.

— Щось у тобі змінилося, — злісно процідив він крізь зуби, — і не на краще.

— Артеме, будь ласка, — мій голос затремтів, зрадливо видаючи страх, — поїхали додому. Ти зможеш зробити зі мною що хочеш, я навіть не пікну.