Не повертай мене - Джулія Рейвен

Мія

— Мія, що трапилося? — з тривогою в очах озирнувся Ян.

— Мабуть, здалос… — осіклася на півслові, відчувши, як уздовж хребта пробіг озноб. Та що ж таке!

Навколо нічого не змінилося — багаття палало, яскраво освітлюючи наші обличчя, небо виблискувало зірками, у густій траві голосно цокотіли коники...

Тільки почуття було таке, ніби мені стиснули горло палаючим ласо, не дозволяючи повноцінно вдихнути. Нервово обернувшись, я вдивлялася у непроглядну темряву.

Так і є — нічого не змінилося. Що це зі мною? Схоже, перенервувала за день і тепер мариться різне.

— Мія, що ти чула? — стурбовано спитав Ян, пильно вдивляючись мені в очі.

— Не бери в голову, — видавила з себе подобу усмішки, бо озноб не пройшов. Я торкнулася його руки, і він міцно переплів наші пальці, — просто втомилася трохи.

Знову озирнулася, але, як і раніше, в густих сутінках не побачила підказок моєї тривоги. Складалося неприємне відчуття, ніби за нами хтось пильно стежить.

Дурниці! Струснула головою, проганяючи непотрібне занепокоєння.

— Може, трохи прогуляємось? — запропонувала не менш стривоженому Яну. Мабуть, мої слова його не заспокоїли. А навпаки, підкинули дров у його напругу.

— Мія, краще підемо відпочивати, — осік мене Ян.

— Давай до ставка, — не погодилася з його пропозицією, — я зараз точно не засну, — злізла з його колін, поправила одяг, пригладила скуйовджене волосся. Закінчувати вечір не хотілося, тим більше, що день видався страшенно насичений та емоційний.

Мене трусило. Вже сильніше. Я не знала, як пояснити те, що відбувається. Адже нас не могли знайти так швидко? Адже так? До болю вп'ялася нігтями в долоні, вже неконтрольовано поглядаючи назад. Щось не так...

— Мія, постривай хвилинку. Я перевірю, де Емма з Ніком, — пошепки мені кинув Ян і побіг до будинку.

Мій озноб посилився, незважаючи на розпечене за день повітря.

Складаю руки на грудях, обіймаючи себе за плечі. Я боюся відвести очі від дому і знову поглянути в нічну темряву. Ідеальна тиша, яка злегка порушується звуками комах. І більше нічого. 

Бридкі мурашки пробіглися по шкірі, змушуючи волоски на руках піднятися від страху.

Мія, візьми себе в руки! Там нікого немає!

Розлютилася на себе за незрозуміле боягузтво і, не чекаючи Яна, попрямувала до ставка. Там ще темніше... Як казав Ян: «Клин клином вибивають»? Впевнюся, що нічого страшного в ночі немає і заспокоюся. 

Дитячий страх темряви повернувся зовсім невчасно. Стільки років терапії з психологом коту під хвіст. 

— Мені не страшно. Мені не страшно, — сипло промовляла я, боячись на мить зупинитися і почути поруч чийсь голос. Я навіть не йшла, а бігла, плутаючись ногами у густій траві, — мені не страшно...

Несподіваний звук пострілу таки змусив мене зупинитися, а серце болісно стиснутись і впасти в район шлунка.

Господи, ні...

Я розвернулась і спритно кинулася до будинку.

Тільки не Артем, тільки не Артем.

Нерозбірливі голоси і задоволений гортанний сміх, який я впізнаю з тисячі... ні, з мільйонів інших, підказали, що я не помилилася. Він прийшов за мною.

Я застигла як укопана, не в змозі поворухнутися. Закрила собі рота долонею, вгризаючись у неї майже до крові, щоб не закричати від побаченої картини. У дворі на колінах і складеними руками за головою стояли Ян, Емма та Нік, в оточенні охорони чоловіка. Обличчя Яна нещадно стікало кров'ю. 

Боковим зором помічаю свого власного демона. Артем вальяжно розсівся на колоді, де кілька хвилин тому сиділи ми з Яном.

Він нас знайшов. Але як?

У кипінно-білій сорочці, заляпаній дрібними бурими плямами, Артем неквапливо закочував манжету, насолоджуючись своїм становищем господаря. Він свердлив поглядом нещасну трійцю, і його обличчя світилося від того, що він бачив. Мабуть, уже в деталях вигадав страшні тортури для них.

Як і завжди.

Усередині все волає від жаху... Не можу вдихнути, не можу видихнути. Легені наче залиті навіть не клеєм, а деревною смолою. 

Через високі кущі мене не видно. Але Ян помічає. На мить злякана судома проходить по його обличчі, але він відразу ж повертає собі незворушний вигляд. Очима показує мені, щоб не висувалась.

Я навіщось киваю і, затримавши подих, беззвучно опускаюсь на землю. Гострий клунок жаху застряг у горлі, погрожуючи залишити мене найближчим часом без кисню. 

Що ж я роблю?

Що я, чорт забирай, роблю? Артем все одно мене знайде та покарає. Тільки відтягую момент страти.

Мій інстинкт самозбереження просив, ні, він суворим голосом вимагав, щоб я втекла. Подалі від Артема та його людей, подалі від болю та приниження, які на мене чекають, якщо він мене знайде.

Ні, ні, і ще раз ні. 

Я присікала будь-які думки про втечу одній. Я не зможу переступити через життя трьох людей, які стали для мене рідними за якийсь нещасний тиждень, і залишити їх на поталу хворому чоловікові.