Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Нарешті я можу вдихнути.

Я піднімаю погляд і бачу Артура з розлюченим виразом обличчя.

- Вона сказала ні, ти що, глухий? - його голос ріже повітря.

Вони вороже дивляться один на одного. Я мимоволі роблю крок до Артура. Не можу повірити, що він мені не здається. Що він і справді тут.

Незнайомець відступає, здаючись, кидає на мене останній погляд, перш ніж зникати в натовпі.

Артур обертається до мене, його погляд -- суцільна темрява.

- Усе гаразд? - запитує він.

Я киваю, хоча мої ноги ледве тримають мене.

- Дякую, - видихаю.

- Ходімо звідси, - каже він, але я вагаюся.

- Не можу, я з подругою прийшла, треба її знайти.