Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

У понеділок я не можу знайти собі місця.

Як дивитися в очі Артуру? Адже між нами був поцілунок. Справжнісінький. Інакше як можна описати той факт, що його губи торкалися моїх, а язик проник прямо в мого рота.

Але на годиннику вже одинадцята дня, а Золотарьова все ще немає.

Він не надіслав мені жодного доручення. Не відповів на повідомлення, де я нейтральним тоном запитала, чи є для мене сьогодні робота.

Не можу стримати розчарування.

Сиджу в офісному кріслі, немов на голках і поглядаю на двері.

Вкотре прокручую в голові суботній день. І те, як Артур відповідав Саші, і те, як захистив мене від мерзенних виродків у більярдній.

Зараз усе це здається не більше, ніж моєю фантазією.

Нарешті двері відчиняються, я різко встаю і так само різко падаю назад у крісло.

Це не Артур.

Це один з аудиторів, який приїхав зі столиці разом із Золотарьовим.

- Артур Романович на місці? - запитує.

- Ні, його ще не було.

- Тоді як приїде, одразу ж передайте йому ці документи. Це дуже важливо, - на мій стіл лягає важка папка.

Я киваю.

Дивлюся в спину чоловікові, що йде, і відкриваю на комп'ютері нову партію пасьянсу.

Робити нічого.

Нудно і якось надто вже сумно.

Хоча не повинно бути.

Де Артур Золотарьов, а де я. Адже зрозуміло ж було, що жодної зацікавленості в мені він не відчував з першого нашого знайомства. Просто йому нудно. А, може, він поводиться так з усіма дівчатами.

Усе ж таки він багатий красунчик і звик, що достатньо одного його погляду, щоб зачарувати дівчину.

Золотарьов з'являється в офісі ближче до першої години дня. У приймальню вривається ураганом, без привітань одразу ж наказує:

- Роздрукуй файли в семи примірниках і передай їх у малу конференц-залу секретарю генерального директора.

Простягає мені флешку і наші пальці торкаються одне одного, коли забираю її. По тілу одразу ж проходиться дрібне тремтіння, серце прискорюється, у роті збирається слина і я насилу ковтаю. Дивлюся на нього і все навколо зникає.

Але від Артура не виходить жодного натяку на те, що в нас тепер якісь "особливі" стосунки.

- Чого зависла? Зрозуміла що зробити? - запитує роздратовано.

- Так, зараз зроблю, - вимовляю ледь чутно. Руки тремтять, коли флешку в роз'єм вставляю. - Артуре Романовичу, вам документи передали. Сказали терміново, - згадую про папку на своєму столі.

- Занеси, - наказує, зачиняючи двері до свого кабінету, а я не стримую розчарованого зітхання.

Чорт, і навіщо я сьогодні так вбралася? Тепер наче не в своїй тарілці. Ще й нафарбувалася. Немов і справді, як свідчать плітки нашого офісу, збираюся спокусити сина олігарха, щоб забезпечити собі безбідне майбутнє.