Оновлені почуття - Ірина Айві

Ох! Фатальна зустріч вже зовсім близько. Мені не вперше бути у непростій ситуації, але чомусь саме сьогодні сироти на шкірі не дають мені спокою. 

Ну не з'їдять вони мене. Може лише трохи понадгризають. 

-- Ну, що готова? -- питає Дан, повернувшись з великою паперовою коробкою. 

-- Угу! Їдьмо, вечір вже на дворі. А ти живеш з батьками?

-- Так, а чому питаєш?

-- Дивно, що такий дорослий хлопчик ще не звив свого гнізда. 

-- У мене є своя квартира. Іноді я там проводжу час, але в основному живу з батьками. У нас достатньо великий будинок, щоб не плутатися один в одного під ногами. 

Через кілька хвилин ми під'їхали до воріт розкішного будинку. Навіть у темряві можна було зрозуміти, що тут царює королівська розкіш. Глуха огорожа заввишки два метри й великі ковані ворота на пультовому управлінні. Доповнює всю цю картинку охоронець у чорному костюмі. Я здогадувалася, що сім'я Дана доволі заможна, але, щоб аж настільки. 

Ден паркує авто біля будинку. Вимикає двигун й повертається до мене обличчям. 

-- Гра почалася, -- кидає коротко й виходить з авто. Обійшовши його відкриває дверцята й подає руку. Здається й справді гра почалася.

Тривога в душі наростала, але я спробувала приборкати її. Поклавши руку на долоню Дана я вийшла з авто. 

Його пальці міцніше стиснули мою руку.

-- У нас все під контролем.

Взявши торт Дан повів мене до вхідних дверей. В мене аж в животі щось булькнуло, коли я помітила на кожному куті відеокамери. І як мені тут вижити? 

-- Доброго вечора! А от і ми, -- весело закричав Дан.

Невже він сподівався на те, що його батьки чекатимуть нас на порозі з хлібом і сіллю. Єдиний син сказав, що везе додому наречену, не ту, яку обрала для нього мама. От і відповідь чому нас ніхто не зустрічає. 

Поки ми чекаємо я намагаюся відволікти себе  розгляданням інтер'єру. Будинок Корчинських сміливо можна називати розкішним та елегантним. Антикварні меблі, кришталеві люстри й ліпнина на стінах створювали ефект королівського замку. І картини! Упевнена, що їх тут ціла колекція. 

-- Привіт, сину! Нарешті ти вдома, -- защебетала красива блондинка з подовженим каре та ідеальним  французьким манікюром. Слідом за нею прийшов чоловік. Високий, підтягнутий як і сам Дан, лише скроні його  посріблені сивиною. 

-- Мамо, тату це моя Піона. Знайомся, мила -- Наталя Лаврівна та Владислав Юрійович. 

-- Рада знайомству, Піоно. Зізнаюся ви мене здивували, -- без особливої радості промовляє мама Дана й подає мені руку. 

-- Я теж рада познайомитись з вами. Дан так багато розповідав про вас.

Значить обійматися ми не будемо. І нехай, так навіть краще. Я вже навіть хотіла спокійно видихнути, але татові Дана мало було моєї руки й він вирішив мене обійняти. Та я не проти, якби його ліва рука від радощів не опустилася нище мого попереку.  Сподіваюся це випадковість, яку окрім мене ніхто не помітить.

-- Я втомлений і голодний. Можна ми підемо одразу до столу. Там і поговоримо. 

-- Дане, я здається казала тобі, що у нас сьогодні гості. Моя подруга Віра  та її донька Вікторія. Вікуся так чекає на тебе. 

-- Чудово, ми теж приїхали не з пустими руками, але вечеряти з твоєю подругою якось не дуже хочеться. Ми з Піоною йдемо до нашої спальні. Приймемо душ й переодягнемося. Попроси Світлану принести наші речі. 

Я ледь трималася на ногах. Всі емоції за день змішалися в одну купу. І ще це знайомство де мене ніхто не чекав. Якщо цей вечір -- приклад того, як я маю жити протягом тижня, то я можу й не витримати цей термін, і не важливо, якою високою буде розплата. 

-- Здається я не сподобалася твоїй мамі, -- кажу Данові одразу щойно ми переступили поріг його спальні. 

-- Справа не в тобі, а в тому, що ти зі мною. Нашим приїздом я зруйнував мамині плани. Усе добре, Піоно. Усе йде за планом. Розслабся! Я тут подумав, що нам таки варто спуститися на вечерю. 

-- Чому?

-- Щоб усі зрозуміли, що ти не актриса і це не спектакль. У нас серйозні стосунки. Ти повинна показати їм, що готова горло перегризти за мене, лише так вони нам повірять. Я теж постараюся.

-- А ти, що робитимеш? -- питаю, бо й справді стало цікаво. 

-- А, що роблять чоловіки поряд зі своєю коханою?

-- Не знаю! Думаю, що у кожних стосунках все індивідуально. 

-- А у нас? Як гадаєш? -- підходить зовсім близько й схопивши за руку тягне до себе. -- Чого напружилася? Якщо ти так робитимеш у присутності моїх батьків, вони не повірять, що ми кохаємо один одного. Нам потрібне полум'я, пристрасть, емоції ... поцілунки ...

-- Ти що збираєшся мене поцілувати?