т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
Сидорові Йваничу стає ще гіркіше й дуже жаль себе. У животі знов ніби збирається бурчати. У нього холодіють руки й ноги. Ні, нічого. Він ще трохи прислухається, потім стурбовано крутить головою і йде в канцелярію. У четвертім взводі, що біля самої канцелярії, сидить на койці Семененко й добродушно щось оповідає унтер-офіцерові, який стоїть біля нього й мовчки дивиться кудись під койки. На сусідніх койках уже лежать, але видно, не сплять ще. Забачивши Сидора Йванича, Семененко хоче встати, але той махає рукою і, зупиняючись на хвилину, повертається до них усею своєю дужою, міцною постаттю в розстібнутому мундирі й сумно говорить:
- А дєлішки то совсьом погані. Дрянь дєлішки!
Семененко й унтер, чекаючи, дивляться на нього.
- Мурчить!..- стурбовано хитає він на свій повний випнутий живіт.- Усьо утро мурчить. А що такоє - не пойму. І по тєлі какаясь млявость.
Він ще раз сумно хитає бородою і йде далі в канцелярію за свою перегородку. Там у куточку стоїть його ліжко, а біля ліжка столик, так густо заставлений усякими пляшечками, баночками, коробочками з різними лікарствами, що навіть нема куди й картуза покласти. Зупинившись біля столика, він почина перебирати їх, пильно й по складах прочитуючи написи; нарешті, бере довгеньку біленьку коробочку, одчиня її і, сумно всміхаючись, хитає безнадійно головою. Потім поволі, повернувшись, тихо йде з канцелярії з коробочкою в руках і знов махає рукою на Семененка, який хоче встати.
- От...тети самиї... порошки...- усміхаючись протягує він до Семененка коробочку,- лікарство мойо хорошоє.
Семененко бере коробочку, не знаючи, що з нею робити, обережно відчиняє її й дивиться всередину.
- Виходять уже, Сидір Іванич,- говорить він,- нових нада купувать. Усього три ілі чотири осталось.
Сидір Іванич махає сумно рукою, сідає на краєчок койки і хвилину мовчить.
- Нових,- повторяє він, гірко всміхаючись.- А спроситься, для какой надобності? Какая такая єсть польза од їх? Один перевод дєньгам, та й годі? П’єм, п’єм, а щоб тібє какоєсь пособіє од єтого, то нікоторого й примеченія нема! Нових...
Всі якийсь час мовчать. Хто почав дрімати, підводить голову, дивиться в їх бік і лягає знов.
- Ну, а тоє лікарство помагало, що ротний посовєтували? - питає Семененко.- Ви тоді довольні були…
- Какоє єто? - пригадує Сидір Іванич.
- Та тоє... Оно таке ще в зельоній пляшечці... Біле…
- А - а!..- згадує той,- єто...
Він з ваганням підійма вгору плечі, розводить руками, робить серйозне лице і, нарешті, з усиллям якимсь каже:
- Х-х-х-то його зна!.. Бач, дєлішки то такиї: зранку оно той... как будто й нічево... на подобіє - помагало... А потом єто й той... починалась уп'ять усякая авансцена. Спервоначалу єто... мігрень у глазах. Зачинає єто миготіть щось, какиїсь метелики. О... Потім у животі мурченіє какоєсь. Так от отцеда (Сидір Іванич показує на нижню частину живота) как загурчить і... аж до грудей. І вп’ять стедова вниз. Ну, й живот усьо равно как бубон увесь...
Семененко чує це вже другий рік із самого першого дня своєї служби, але слухає з самим уважним і співчуваючим виглядом; хитає сумно головою, підтакує, дивується, жахливо ахкає. Сидір Іванич оживляється,- здорове, червоне, бородате лице його з маленькими, ніби проваленими оченятками, червоніє; черевата постать стає жвавішою. Сидір Іванич почуває навіть, що йому ніби легшає, він чує симпатію до цього Семененка, що добре знає на всі хороби, і постановляє на осінь неодмінно зробити його єфрейтором.
Інші салдати, сусіди Семененка, ворочаються, крекчуть і, ніби тільки тепер помітивши фельдфебеля, підводять трохи голови, й не маючи вже що робить, і собі понуро слухають. Сидір Іванич озирається й до них, ще більш оживляється, навіть устає й голосно говорить далі:
- А придсказаніє трудно здєлать! Один раз как будто й той... і полегшення, а другой раз так зовсьом стіснєніє. Кушаю, напримєр, мало, і всякоє такоє. Мальчевський говорить: нефлюєнція. Ну, а какая ж тут може буть нефлюєнція, когда у глазах єто... мігрень... і всякоє такоє всьовозможноє, живот і прочеє?.. Міне посовєтували пойти до Суханова; говорять, хороший дохтур - по всяким всьовозможним болєстям... і лікарства єто дєшовиї приписуєть. Хто його зна!.. Бил і в Суханова. Говорить - катар, засореніє желудка. «От, говорить, будете пить тетиї порошки». Три порошка на день. Нічого, за визіт недорого взяв, 50 коп. Тільки що ж?.. усє они шарлатани! Скольки я їх переходив!.. Один не попал на другого придсказаніє. Всякий по-своєму.
- Тільки гроші беруть усі однаково... хе-хе-хе! - вставляє добродушно Семененко.
- А, гроші они усє люблять,- сумно згоджується Сидір Іванич,- грошики они люблять. Да-а. Такиї-то дєлішки! Чувствую - больной, а пособія нікоторого.
Сидір Іванич заклада руки за спину, закриває очі й безнадійно хита головою. Салдати нудливо перезираються, кидають на нього похмурі й злісні погляди й чекають.
- Принімав уже ето... той... как його... м-м...- він розплющує очі і пригадуючи тре пучками пальців,- пікотін, чи нафталін... кактось, їй-богу, забил уже... Спервоначалу как будто одпустило. І серцебієніє не такой пульс уже імєло і... всякоє всьовозможноє. Как будто начав удаваться успєх уже. Тольки вп’ять, как закрутить єто і всьовозможноє. Как пойдьот єто. Мурченіє вп’ять, мігрень єто, живот знов как бубон і всякоє прочоє. Тут єсть одна тето баришня, тоже таким же страдаєть. Служить на телехвоні. С образованієм... Так, говорить, десять дохтуров перемінила і нікоторого пособія…
- Сказивають, очинь прикрасно зціляють тєтиї новиї мощі,- задумливо промовляє унтер.- Усякі болєсті как водой змиває всьо равно. Одна тут старушка, восєм лєт страдала ногами. Зразу зцілилась. Пойшли б, Сидір Іванич, та зразу всьо скинули б. Дохтур що? Дохтур одне вилічить, а друге зостанеться, а то здоровий на всі боки. І лікарств нікаких уже не нада.
- Невжелі зціляє? - жваво питає Сидір Іванич.
- А їй-богу!
Сидір Іванич захоплюється. Справді, взяти одпуск, поїхати, помолиться. І здоровий, і лікарств не треба. Можна всі шкляночки повикидать... І недорого коштуватиме... І вже більш ніяких
