Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Читаємо онлайн т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
мнятись. Але Андрон, Карпо й ще дехто зараз же накинулись на тих і рушили таки.

- Глядіть! - закричав раптом Ґудзик.- Це вам так не минеться!.. Начальство про це сьогодні ж узнає!

- Плювать хотіли ми й на тебе й на твоє начальство. Що, ти нас можеш примусить, щоб ми в тебе робили? Га? - зразу ж озирнувся й навіть ступив до нього декілька кроків Андрон.- Можеш? Ого!.. Побачимо!

- Побачите!

- Побачимо! А от чи пустиш ти свою машину, то ми теж побачимо! Хлопці!.. Беріть паса!.. Таскайте додому!.. Хай кличе своє начальство. Даси наші гроші та по 80 у день, тоді вернемо! Беріть паса!

Ґудзик перелякано здригнувся й хотів щось сказати, але тільки розкрив рота й мовчки смішно якось став дивитись, як декільки хлопців в один мент згорнули паса, з реготом понесли його кудись і сховали у валці.

І це всіх ще більш ніби підпалило. Піднявся галас, крики, замахали руками, загомоніли, забалакали навіть ті, які перше ховалися за других, кожний хотів вилить те, що накипіло за день. Ґудзик пригнічений ходив від паровика до машини, заговорював то до одного, то до другого, але, почувши гидку лайку, або сміх, одходив і з жахом дивився, як усі до одного збирали свитки, торби і всі свої манатки. Йому не вірилось, що вони справді заберуть паса, що вони покинуть роботу й лишать його тут самого з машиністом; йому не вірилось, що машина стане й він не встигне на післязавтра доставить на двірець уже продану пшеницю. Йому не хотілось вірити, що вони повстали проти нього й уже більше не послухають його.

А робітники вже рушали від машини, дівчата навіть і пісні затягли. І ніякої надії не лишалося Ґудзикові. Лиця були поважні, з твердим, рішучим виразом, в очах просвічувала ненависть до нього.

- Андроне! - гукнув Ґудзик.

Всі раптом зупинились і з купи вийшов Андрон.

- Я дам зараз усім виплату! - похмуро й безсильно кинув Ґудзик і став виймать із бокової кишені якусь невеличку книжечку.

- І по 80?

- І по 80.

Всі весело зупинились і почали вертатись. Почалася виплата.

Коли через якийсь час до машини, засапавшись, прибігла «модиска» зі своїм батьком і якийсь іще синенький ляшок, Ґудзик, сидячи на лантухах, уже долічував останнім робітникам гроші. Ніс йому рознесло, одне око заплило й обвелося синьою смугою, на губах іще лишилася суха запекла кров.

Машина вже ревла, гуділа, вкривала порохом усе навкруги й ніби акомпаніювала гучній пісні дівчат.

Скінчивши виплату, Ґудзик, «модиска», її батько й синенький ляшок почали радитись...

МНІМИЙ ГОСПОДІН

 

 

Перша година дня. Довга, з низькою стелею й острожними вікнами, салдатська казарма, поділена на взводи, як амбар на засіки; в кожному засіку з обох боків понад стінами стоять у ряд койки з табличками в головах, як у больниці коло хорих. Сонце грає в дрібному пилу, що літає по казармі, й там, де проходять його промені, здається, хтось протягнув довгі пасма кисеї. Гомін стихає. Салдати, стомлені стрільбою, на якій вони були з трьох годин ранку до самого обіду, шамотяться біля койок і лагодяться спати. Дехто вже ліг, дехто ще роздягається, дехто балакає. У третім взводі, якраз біля проходу, що тягнеться через усю казарму, стоїть Мандрикін і, зневажливо прищуливши очі, заклавши руки за спину, говорить до татарина Сулімова:

- Не видєржу?.. Не видєржу? Ну, брат, смєйошся! Я тєбє восєм суток подряд нє буду спать і во!.. ні глазом не моргну!

- Осим сутик… - недовірливо хитає головою татарин.- Ето балшой время. Сам глаз спать будит.

- Ех, ти, татарін і больше нічево! - одвертається Мандрикін і починає скидати мундир. Татарин одходить, а Мандрикін лягає на койку і, звертаючись до сусіди, позіхаючи говорить:

- Да й засну ж я, брат! Ох, как засну! І чорт не разбудіт. Я дома как засну, бивало, дак мєня, било, іголкой колять, а я сплю. Однажди началі даже ідоли палєць рєзать і то не проснулся. Во!..

Сусіда мовчить, а Мандрикін, видно, думає, щоб ще сказать, але солодко-солодко потягується, схиляється на подушку й заплющує очі. Ще більше, стихає.

Фельдфебель, Сидір Іванич, нудливо ходить по порожньому проходу повз взводи й теж позіхає, але позіхає од нудьги. Він зупиняється перед малюнком, на якім видно, як вартовий одною рукою проткнув рушницею якомусь чоловікові «у вольній одежі» живіт, а другою заклав у рот свисток і викликає «розводящого». Чоловік «у вольній одежі» держить у руках якийсь пакуночок, з якого визирає кінчик пилки й молоток, а з вікон з-за ґрат виглядають арештанти. Малюнок давно знайомий і Сидір Іванович навіть не бачить ні вартового, ні чоловіка «у вольній одежі», ні самого малюнка. Йому нудно й досадно. Він одходить від малюнка, проходить декільки разів по казармі і знов зупиняється перед якоюсь картиною, зверх якої написано «Взятіе Шипки». Люди на цій картині всі страшенно схожі між собою, так що, здається, ніби армія братів одного батька б’ється з другою армією братів другого батька. Ну, певно, що російські брати мають обличчя біле, сумирне, благообразне, а турецькі - чорне, страшне, дике, з довгим носом і лупастими очима. Коли вмирає росіянин, то тільки закриває очі, коли ж турок, то на лиці йому написано такі муки, що аж холодно стає. А про те нема що й казати, що вбитих турків валяється більше, ніж живих, і всіх так пошматовано, що аж жаль. Сидір Іванич дивиться як росіянин підняв на штик турка, і раптом поширяє очі й починає з острахом прислухатись, як у животі йому щось бурчить. О, знов!.. Сидорові Йваничу стає страшно. Бурчання стихає, але Сидір Іванич уже не може заспокоїтись. Це вже втретє сьогодні. Значить, і порошки не допомагають!..

У казармі вже зовсім тихо, тільки чути, як ходить дневальний із штиком на поясі. Але Сидора Йванича не може втишити ця тиша. Йому досадно, гірко, обидно. Всі сплять, всі покійні, тільки він ходить отут із своєю хоробою й нікому нема ніякого діла до нього. Він починає думать, як усе страшенно несправедливо на світі. Де вже найти кращого фельдфебеля, як він! Не п’є, не курить, значить, на вимотує у салдатів останніх копійок, не розбиває їм

Відгуки про книгу т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: