Сагайдачний - Чайковський Андрій
До того вигадав Сагайдачний легкі візки на двох колесах, які можна було під мур фортеці підвезти. Сагайдачний вибрав на робітників кремезних і сильних людей.
Вони вправлялися цілими днями, викидали драбини на скелю і лізли туди. Показалося ще, що коли на драбині заважить здолу, то дуже важко приходилось поскидати згори гаки.
Сагайдачний думав все над тим, щоб теперішній спосіб воювання уліпшити, і все, що вигадав, виходило гарно. І так вигадав він скорострільний, рушничний, бій. Вибирав справних стрільців, які кулею на льоту птицю трафляли. Вони сідали на землі, загнувши ноги по-турецьки, за ними сідало кількоро звичайних людей з мушкетами, які безвпинно лаштували рушниці і передавали стрільцеві. Він брав одну рушницю по другій, стріляв миттю і подавав поза себе, а брав налаштовану.
Таким способом можна було в однім місці прибільшити вогонь до небувалої швидкості, коли ходило о те, щоб здержати наступаючого ворога на коні чи пішки.
В недовгім часі став Сагайдачний душею усієї Січі.
Всі його поважали, наче самого кошового. Те вплинуло теж і на новиків, котрі його подивляли і слухали. Старі січові діди говорили, що за їх пам'яті такого запорожця на Січі не було. Йому ворожили, що він кошовим буде, а тоді не буде важко розбити Польщу на порох та повиганяти з України всіх ляхів і жидів.
Сагайдачний не був з цього радий, що про нього таке говорять. Він своєю важністю не величався, бо знав, що цього козаки не люблять. Старшині він уступався, давав їм зразок слухняності і всім говорив, що те, що він тепер робить, все лише для добра і слави січового товариства.
Його молоді сотні робили вправи, мов на шнурочку. Сагайдачний зложив свою питому команду, яку всі мусили знати, позаводив знаки сурмою, ракетами і інші,
котрими порозумівалися в полі. Рівно йшли до бою і кінні, і піші. Рівно і на команду похилялись списи, добувались і підносились шаблі. Сагайдачний витворив з сірої юрби збігців справжнє військо, вишколене і карне.
Церкву посвятили ще того самого року на Святу Покрову. Окреме посольство привезло з Києва ікони, ризи і всі церковні потреби. О. архімандрит, до котрого Сагайдачний за цим посилав, дуже був цьому радий і прислав своє архієрейське благословення.
Під час цього богослужіння став Сагайдачний з своїми сотнями в порядку на майдані біля церкви. На це свято поз'їздилися на Січ знатні товариші з паланок з усього Запорожжя. Сагайдачний завів стріляння сальвами з рушниць цілими сотнями, що усім дуже припало до вподоби.
На такій праці плив швидко час, і наспів рік 1605. Січове військо було у зразковому порядку. Зброї було доволі, байдаків повнісінько довкруги Хортиці, а багато готових човнів на березі. Коні були уїжджені, пороху і куль повні склади, харчів назбирано багато. Козаки були певні, що весною підуть у якийсь похід, певно на ляхів.
Кошовий скликав велику раду зараз по великодні. Він говорив перед радою так:
— При Божій помочі ми стали на своїх ногах так, як ще ніколи. Тепер пора нам, щоб козацтво не залежувалось, а попробувало своїх сил. Може бути, що ще щось покажеться недоладне і треба буде справити або добавити, а дещо закупити, то ми так і зробимо, а ви, панове товариство, як гадаєте?
Тепер кошовий, знаючи, що між козацтвом є єдність, не боявся жодних партій.
— На ляхів підемо, шкода втрачати слів, — крикнув хтось з гурту.
— Ведіть нас на ляхів; вже досить знущалися над бідним народом...
— На ляхів, на ляхів, вигнати псубратів-кровопийців з нашої України геть у Польщу.
Тепер Сагайдачний вийшов на підвищення. Він виглядав поважно з своєю довгою бородою.
— Тихо, товариші, хай Сагайдачний говорить.
Сагайдачний кланявся довкруги шапкою.
— Панове старшино, отамання і ви, мої товариші та брати! Із душі вийняв мені слово той, хто перший крикнув: на ляхів! На ляхів треба нам йти, щоб помстити кривди цілого народа та освободити його з панської єзуїтської та жидівської кормиги. Там народ нівечиться, і треба йому помогти. Я знаю добре, чого нам на такий великий подвиг конечно потреба, бо у се діло, як знаєте, я вложив цілу свою душу.
— Гарно ти впорядкував військо, ніде правди діти.
— Я сим не величаюся. Хто пристав до запорожців, то його обов'язком є робити по своїх силах для товариства, я робив по моїх силах і не вважаю сього за заслуги. Я лише про це тому сказав, щоб ви мені повірили, що я найкраще знаю, чого нам ще треба. У нас замало гармат... Усе ми робимо у нашій майстерні, але гармат ми поки що не зладимо.
— Ми їх здобудемо.
— Певно, що їх здобути мусимо, бо ніхто нам їх не подарує, але тепер я вас питаю, де їх здобути?
— На ляхах здобудемо, по городах і панських замках сього добра — хоч греблі гатити...
— Та хіба що сими гарматами греблі гатити, бо до бою вони ледачі. У панських замках і городах гармати лихі, що шкода на їх здобування втрачати сили. Добрі гармати найшов би, може, в Польщі, та заки ми до них доберемось, то й сил нам не стане. Але я знаю краще місце, де є добрі гармати, і багато: у турків! Треба лише піти до них поклонитися козацьким способом, попросити гарненько і взяти. Я знаю, що нам це вдасться, і ми цього доконаємо. А попри ми зробимо ще одно благородне козацьке та християнське діло...
Усі знаємо, що ляхи угнітають наш народ. Він мучиться, та як йому надто допече, то він втікає від свого пана гнобителя, і на десять втікачів певно восьмеро доб'ється до нас, у Січ. Але гірша неволя від панської, гірша мука нашому братові неволя бусурменська. Там мучиться народ в кайданах на турецьких галерах, в тюрмах та підземних льохах. Спитайте тих, що там побували, яка гірка доля до турчина в неволю попасти.
— Правда, правда, хай Господь хоронить в турецьку неволю попасти.
— А втеча звідтам тяжча, як від ляха з України, а скільки-то християнських душ пропадає через те, як не може видержати знущання і збусурмениться? Тож подумайте, панове товариство, як би воно було гарно, коли б ми, забираючи собі турецькі гармати, освободили ще яку сотню-дві християнського люду з турецької неволі. А ще подумайте, скільки у ледачого турка золота набралось? А це також би не завадило нам роздобути...
— Добре говорить, йдімо на турка...
— Ні, краще ходімо на ляха.
— Не говори небилиць, хіба не чув, як гарно нам вичитав.
Кошовий каже:
— Хто за тим, щоб йти на турка, підняй шапку!
Цілий майдан вкрився піднесеними вгору шапками. Кошовий підніс булаву вгору.
— Більшість хоче на турка, так воно і бути мусить...
— Тепер подавайте, товариші, голоси, кому бути наказним у тому майбутньому поході, бо вже ж цілим кошем не можемо йти, підемо усі на турка, то тут нам татарин на шию влізе.
— Сагайдачний хай буде отаманом, ніхто так гарно діла не зробить, як він. Як він гарно впорядкував військо...
— Славно, Сагайдачний, бери булаву!
Сагайдачний кланявся на всі сторони.
— Панове товариство! Є старий січовий святий звичай, що вибраний старшина до трьох разів вибору не приймається, аж доки його до сього не вислухають. Я клянусь моєю козацькою честю, що не для поведенції і звичаю не приймаю сеї честі, а лише для того, що я такого діла не подолію. Панове! Ви поміркуйте, що я ще як живу, моря не бачив, у мене нема досвіду на півшага. Мав би я моїм недосвідом загирити січове військо і споганити мою козацьку добру славу, а потім відповідати на суді божім, або коли б я оцілів ставати перед козацький суд, так краще хай мені зараз кат одрубає голову. Я піду з вами у похід, я піду до приступу хоч би на яку фортецю, я самого султана піду скубнути за бороду, але отаманувати на морі я не вмію і не буду.
Козаки були невдоволені і стали гомоніти.
— Послухайте мене, братики, до кінця. Ось вам вкажу такого отамана, якого кращого не може бути. Давайте ваші голоси на курінного отамана Жука. В таких походах він опитний, бо бував на морі. Його Трапезунд знає, хай же його пізнає і Варна. На Варну підемо, товариші, і хай нас поведе у божий час отаман Жук.
По тих словах Сагайдачний зійшов з підвищення і сховався між юрбою.
— Гаразд! На Варну йдемо і вибираємо Жука. Де він? Давай його сюди...
Юрба стала Жука випихати на підвищення.
— Славно, Жуку! Отамануй нам і веди на Варну. Дорогу знаєш добре.
Отаман Жук не сподівався, що діло туди повернеться. Він був такої думки, що таки Сагайдачного виберуть, а на його курінь впаде з цього добра слава, що такий славний козак із куреня вийшов.
Рада скінчилася, отаман був вибраний, і тепер на його голові було все обдумати і приладити до походу...
— Бодай тебе, Петре! Чого ти так діло повів і на мою голову таку тяжку відповідальність звалив? — говорив Жук за обідом, хоч був радий з того, що йому така честь припала.
— Підожди, отамане, я ще одну штуку видумав і після обіду тобі покажу.
По обіді пішли Сагайдачний, Жук і Марко за січові вали. За ними Антошко щось ніс у мішку і не хотів сказати що. Аж зайшли на місце. Він розв'язав мішок і вийняв з нього звичайну пращу, себто кусок шкури з двома мотузками, і кілька куль завбільшки з диню. То були кулі з соломи, помішаної зі смолою. При кожній звисав шнурок, напоєний порохом.
Сагайдачний запалив кресивом шнурочок, поклав кулю на пращу, розмахнувся і викинув далеко. Куля впала на землю і лежала, поки шнурок згорів. Опісля стрілило, куля розпуклася, куски розлетілись і стали горіти.
— Тож вже знаєш, що в сих кулях є, і нащо вони?
— Ти сим хочеш криші запалювати?
— Можна й криші, але воно буде добре і на турецькі судна.
— Воно гарно, та кажи мені, як ти обляв порох гарячою смолою, і він не запалився?
— Я набрав мокрого пороху в платок, причепив до нього шнурок і обвив клоччям. Відтак обвинув смолою і облив довкруги смолою, поки порох висох, щоб міг загорітись, то і смола застигла.
— Таких смоляних гарбузів треба наробити більше, — говорив Жук. — Коли підкрадемося вночі під турецькі судна, то можна буде увесь флот спалити у пристані. Помости на суднах смолені добре, щоб не протікали.
Жук наставив Сагайдачного своїм обозним. Під ним стояло усе піше військо, гармата, могильники і драбинники.
Тепер вони заходились обидва запопадливо коло влаштування морського походу на Варну. Сагайдачному прийдеться здобувати фортецю, і до цього він хотів усе зараз обдумати.
Жив тоді на Січі старий дід Семен Нетопа, котрий довгий час побував у турецькій неволі.
