Церква і націоналізм - Донцов Дмитро

Дмитро Донцов

ЦЕРКВА І НАЦІОНАЛІЗМ

Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно антицерковний, або як звикли в нас говорити "антиклерикальний". Таким він був у Франції, де в останній декаді минулого віку (за Вальдека і Комба) прийшло до одвертого конфлікту між урядом і церквою; таким був він на Апенінах, де по зайняттю Риму королем (1870) папа зірвав зносини з представником визволеної Італії: таким він був у Чехії і почасти в Польщі, де ціла лівиця з ППС вела війну з "клерикалізмом". Явно ворожо ставився до церкви і наш націоналізм минулого віку: Драгоманів там, Франко й Павлик — тут. Так само як і церква до нього. Не хочу сказати, що церква відверталася від служіння національному ідеалові. Коли перед революцією таке можна було твердити про українське духовенство за Збручем, то ні в якому разі про галицьке або буковинське. Але до головних представників нашого націоналізму в ті часи церква відносилася негативно.

Чи в тім був припадок, чи якісь глибші причини, і чи їх можна усунути? — Думаю, що життя само зачинає давати відповідь на запитання. І то не лише в нас. У тій самій Франції, тій самій Італії зачинає по війні віяти інший вітер, наступають "перепросини" з Ватиканом, повага останнього навіть у некатолицьких краях очевидно росте, чого не перечуть навіть його вороги. На Наддніпрянщині і на Волині церква стає останнім притулком національної енергії, що не має змоги розвинутися деінде. В Галичині деякі націоналістичні напрямки одверто простягають руку церкві (такій, якою вони її хочуть бачити), пориваючи з "прінціпіальним антиклерикалізмом" радикалів і соціялістів.

Отже здається само життя поволі намічає той шлях, на який мали би вступити досі ворожі собі сили — церква і націоналізм. Аби переконатися, чи сей шлях дійсно може до чогось довести, треба себе запитати: де причина сього зближення обох сил? — Не хочу тут говорити ані про всесильні обставини, які діють у згаданому напрямку, ані про збільшення релігійности мас у зв'язку з війною, хочу звернути тут увагу на що інше: на важнійшу причину. Нею є повільне наближення світогляду новітного націоналізму до теольогічного світогляду церкви. Се може звучить трохи парадоксально і викличе усмішку зарозумілих іґнорантів, але коли б її не було, я не міг би бути так певний слушности нижче розвинених думок...

Які були ідейні підстави українського націоналізму минулого віку, підстави, що ще й досі покутують серед наших комуністів, радикалів й інших "поступовців", які з ясністю вульгаризатора, в п'ять мінут розв'яжуть вам усяку світову проблему? — Сими підставами були: матеріалізм, раціоналізм і соціялізм. Під їх знаком ішов духовий розвій минулих десятиліть, їх впливу підпадали майже всі видатні уми українського відродження. Сі підстави безумовно відкидала церква, і тому не можна було й марити про її порозуміння з українським націоналізмом, поки в нього у великій шані були три згадані вище засади. Але власне наш час приніс повільний заник божків, яким поклонялися Павлик, Драгоманів і Франко. На місце їх світогляду приходить новий, надзвичайно зближений до світогляду церкви, хоч про се і не мають ще найменшого поняття офіціяльні провідники нашого націоналізму.

Досі українська національна думка розвивалася під сильним впливом раціоналізму. Беручи початок від Декарта і фільософів 18 віку, ся ідея проповідувала всемогутність розуму. Вона вчила, що тільки розум мав рішати про те, що є добро, а що зло: що над ним нема жадного авторитету та що все життєве лихо походить тільки з браку освіти. Слідом за сею доктриною твердив і наш націоналізм, що причиною того положення, в якім опинилася нація, є відсталість, "нерозумність" соціально-політичних уряджень або "непоінформованість" представників кермуючої кляси, або народу про "правдиві тенденції" українського визвольного руху. Впродовж сього руху на життя домагалися виправдати льогікою і "довести" розумом: тим, що він лежить в інтересах "поступу", чи "економічного розвою", або покликуванням на "закони педагогіки" чи біольогії, яка вимагає ріжнородности і зріжничковання частин... Не дивно, що такий націоналізм мусів повставати проти церкви, що спиралася на бездоказових, абсолютних правдах, які навіть "суперечили льогіці". Не дивно, що той націоналізм, який думав, що "людське щастя й волю" зможе дати лиш "розум владний без віри основ" (Франко) мусів отверто заявитися проти церкви, проголосити, що він бореться "не за церков, попів, ані Бога". Річ ясна, що таке відношення до церкви могло знов числити лише на взаємність зі сторони останньої.

Наш час став часом катастрофи для раціоналізму. "В світі політичнім прийшов на його місце безоглядний національний догматизм. Ідея нації прибрала аксіоматичний характер ідеї, що сама в собі знаходить своє оправдання, що спирається не на розум, лиш на віру. Устами найбільшого може свого апостола, М. Бареса, новітній націоналізм здетронізував l'intelligence, а натомість поставив афект, як найбільшу вибухову силу в історії людськості. Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в аргументах, лише в contra spem spero! Старий націоналізм думав, що "в сфері мрій, привиджень, ілюзій і оман" віри цвіте лиш рай поета, але двигуном нації ся віра бути не може, бо "ті фантоми є собі фантоми" й "не варті мук, і крови, і страждань". Ціллю новішого націоналізму власне були сі лови за блискучою "оманою", за "ілюзією" визволення, за "привидом" свободи, якими б абсурдними не видавалися вони для холодного розуму. Фільософські доктрини не знали універсальної загальнооб'язуючої правди. Не знав її і наш старий націоналізм, але новий — знайшов сю правду. Ще скорше — знайшла її церква. Сею еволюцією від розуму до афекту, до почування, від льогіки до віри, від раціоналізму до догматизму, в сім своїм бунті проти всесильного розуму — новіший націоналізм значно наблизився до теольогічного світогляду церкви, яка в Сілябусі 1864 р. рішучо відкидає думку, що "людський розум се одинокий арбітр правдивого і фальшивого".

Ще більше наблизився націоналізм до світогляду церкви через те, що зірвав з пануючим досі матеріялізмом. Сей останній робив людськости кумира, — з людськости. Він знав тільки універcальний егоїзм маси, що не зносить над собою жадного абсолюта. Одинокою реальністю була тут матерія, матеріальний добробут найбільшого числа людей. Се й було джерелом конфлікту з церквою. В ім'я своїх засад суспільний матеріялізм відкидав війну, як чин некультурний і як "масовий морд", служителі церкви — благословляли — вояків, які ішли на сей "масовий морд"... У своїм обожанні примітивних потреб маси матеріялізм відкидав як люксус штуку, а інтелігенцію як дармоїдів (Л.Толстой), церква ж — не один із своїх тріумфів завдячувала штуці і ставляла спертий на вірі інтелект над матерією, над числом. Для матеріялізму найбільшим нещастям було теперішнє терпіння "трудового люду", церква знала вартости вищі і від терпіння, і від життя, проповідуючи, що "не хлібом єдиним буде жив чоловік..." Річ природна, що пересякнута матеріялізмом наша національна думка бачила в науці церкви "ретроградство", ігнорування соціяльного питання і підлесливість до сильних. Церква ж не знаходила у ворожій їй доктрині нічого опріч розплутання найнижчих інстинктів юрби, — і большевизм по части оправдав такий погляд.

Новітний націоналізм і тут приніс зміни. Він також прийшов до переконання, що "не хлібом єдиним" живе нація, лиш тими "оманами", які він давніше відкидав. Великість рідного краю, мрія про "реванш", про "славу", національна честь, щастя будучих поколінь, що "прийде по наших аж кістках" — всі сі для матеріяліста "абстрактні" ідеї поставив новий націоналізм над щастям всіх, над матеріальним добробутом і спокоєм існуючої ґенерації, вимагаючи для абсолюта нації цілковитої посвяти. Мріючи тільки про служіння сьому абсолютові, про наближення до нього (як вірні до свого Спасителя), — новітний націоналіст, як середньовічний fidei defensor не зважав ні на число екзистенцій, які треба було присвятити, щоби затріумфувала його ідея, ані на руїну моральну, чи матеріяльну окруження, як не зважав він на се в 1914 р. Знаний французький націоналіст Ш.Моррас каже, що інтереси "тих земляків, що житимуть" (des nationaux a vivre) треба ставити над інтересами "живучих" (des nationaux vivants), добро "вічної Франції" (France eternelle) над добром "усіх Французів даної доби" (l'ensemble des Francias d'une epoque.

Се був чисто теольогічний дух! Бо ідеал церкви також "вічний", він також "абстрактний" для всякого матеріяліста, також — цілий у будуччині, також цінність у собі, що вимагає безоглядного віддання, також ставляє щось, якусь "ману" над "щастя всіх" і їх матеріяльний добробут. Для ідеалу церкви ніяка жертва не завелика. В порівнанні з ним — нічим є дочасні добра світа сього. В ім'я сього абсолюта можна спалити Содом і Гомору, грішників разом із праведниками, наслати на людськість голод, потоп, огонь і меч, підняти брата на брата, цілком так, як се зробили десять літ тому типові представники воюючого націоналізму і... теольогічного світогляду Клємансо і кайзер. А дальше, коли ми згадаємо, що модерний націоналізм "підносить значіння квалітативної цивілізації над квантитативною (уживаючи термінольогії Г.Ферера), що він картає властиву демократії "трусість перед юрбою", відпекується соціялізму і підпорядковує "чин думці, а руку голові" та дбає лише про "людськість", що лише метафізичною галюцинацією" — то фрапантне наближення сучасного націоналізму до світогляду церкви стане ще ясніше.

Головними рисами нового націоналізму його вороги слушно уважають войовничий дух ("воюючий націоналізм"), дух "нетолєранції" і "насильства", його безкомпромісовий "фанатизм". Але як раз сі його риси надають йому теольогічний характер. Барес проповідував "голу силу" (la force toute nue), "законність і моральність залізних метод". Твердив, що — в "історії були спасенні насильства" (de bonnes violences) та що "ліпше скрівавити недужого, ніж дати йому пропасти. "А чи ж та велика організація, про яку тут мова, не каже вирвати ока, що спокушає нас і спалити неплідну смоковницю? Чи не грозить покарати злих, які "впадуть мов стебла під серпом женця", аби зістати вкинутими в огонь, де буде "плач і скрегіт зубів?" Чи не каже, що "від часів Йоана Хрестителя та й до сього дня царство небесне здобувається силою, і хто здобував, той силоміць бере його"?.