Сагайдачний - Чайковський Андрій

Турки з Царгорода незабаром наспіють...

Перша партія суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вістку про геройську смерть Жука.

Сагайдачний зняв шапку і перехрестився.

— Вічная йому пам'ять!

Він послав зараз за Жмайлом.

— Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш дві ракети від моря, то звели сурмити збір і вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут нікого. Мені пора на море, бо Жука вже нема в живих.

— Хлопці! Вам тут приказує Жмайло, я вертаю на море.

Сагайдачний сів на свій байдак враз з Антошком. На його байдаку сидів на помості, зігнувшись удвоє, потурнак Ібрагім. Він ждав своєї долі. Знав він, як козацтво з потурнаками поводиться, і не ждав нічого доброго для себе.

Човен Сагайдачного поплив стрілою на море.

На дорозі вже розвиднілось. В пристані догарювали турецькі галери. По воді плавало багато недогарків і поламаного дерева.

Сагайдачний підплив під отаманське судно і перейшов на нього.

Відкрив тіло Жука, приклякнув над ним і поцілував в голову. Жук лежав з заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна і вкрили сукном. Малиновий прапор знову піднесено вгору.

Сагайдачний відплив на море і дав знак, щоб до нього всі зібралися.

— Товариші! Наш славний отаман поліг лицарською смертю. Повеземо його тіло на Січ і там гарненько поховаємо. Тепер вибирайте нового отамана.

— Нічого нам вибирати, бо покійник, вмираючи, передав на тебе усю владу. Тобі це належиться, бо ти наш обозний.

— Слава Сагайдачному! — гукали козаки, піднімаючи шапки вгору. — Отамануй нам і веди до слави.

Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всі сторони, взяв в руки булаву, поцілував її з пошаною, а відтак перейшов з малиновим прапором на своє судно.

А тим часом байдаки все увихались і перевозили добичу. Галери були туго нагружені всячиною.

На приказ Сагайдачного стрілили у воздух дві ракети. Це умовний знак для Марка, що пора йому вертатися.

Марко Жмайло, упоравшися по від'їзді Сагайдачного з фортецею, пішов у город. Тут козаки аж пріли при роботі.

Тепер Марко зібрав сотню козаків і пішов шукати палату паші. Визволені невольники показували дорогу. По дорозі один невольник знову пригадав Жмайлові, що треба було пашу пощадити, бо він був добрий чоловік.

— А хіба ж я пашу вбив?

— Еге ж, це той високий турок, якому ти відрубав голову.

— Для нього так краще. Бо коли б був уцілів, то султан післав би йому шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.

— А це на що?

— От дурний! У турецькій неволі побував, — каже другий невольник, — і не знаєш, що кому падишах шовковий шнурок пішле, то мусить сам на ньому повіситись.

Прийшли під величаву палату при затишній вулиці. Це була поверхова мурована будівля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усі вікна від вулиці були позабивані густою залізною решіткою. Туди вели від вулиці одні грубі ковані двері. По обох боках будівлі стояв високий мур, за яким видно було високі розкішні зелені кипариси, дуби, тополі та й таке, що не знати, як воно називається. Це був огород, призначений для гарему паші.

Як Жмайло прийшов, то кілька козаків розбивали двері сокирами і келепами. Двері не подавались. Хотіли дістатись вікном, ставали один другому на плечі, та лиш котрий підвівся, то до нього крізь вікно стріляли. Кілька козаків полягло.

Жмайло крикнув:

— Під мур, бо усіх вистріляють, давай сюди драбини.

Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося під мурами, і стріли замовкли.

Аж принесли кілька мотузяних драбин і закинули на мур огорода. Марко поліз перший, за ним полізли другі і позіскакували на землю.

У тім огороді було гарно, мов у раю. Все, що орієнтальна фантазія могла видумати, усі вимріяні розкоші були тут. Грубі кипариси, високі дуби росли вгору, розставляючи свої гілки на усі сторони. На землі повно стежок рівнесеньких, чистеньких, мов тік витолочених. Травники з рівностриженою травою, а далі квітники з заморськими квітами, що розносили усюди свої пахощі. Посередині стояла криниця з водограєм. Тонкою цівкою стріляла у воздух вода з легеньким шумом, вгорі розбивалася на дрібнесенькі краплини, котрі, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з чорного мармуру. Від цього над криницею стояла чарівна радуга. У басейні плавали, переганяючись, дрібні кольорові рибки за мушками і хробачками, які тут накидала служба для них на поживу.

З того басейну відпливала чистенька вода кам'яним рівчиком у другий, більший басейн. Звідси вода пливла на невеличкий водопад. Під ним стяло невеличке млин-ське колесо, котре оберталося і порушало різними гарними фігурами. Два трачі різали пилою дерево; один стояв нагорі, другий — внизу. Вони безвпинно рушались. Далі якийсь невольник молов жорнами. Тут знову бородатий жид хитався над книжкою, а в куті баба робила масло. Такої чудасії було тут більше, а все рушалось, мов живе. Виладив це якийсь невольник-італієць на втіху його світлості паші, а його світлість казав це поставити в цім садку на втіху своїм жінкам гарему. По боках стежок і під кипарисами стояли низенькі лавочки, вистелені килимами і подушками.

Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз більше козаків перелазило. З цього боку не виходило з палати ні одне вікно, і ніхто не бачив, що тут робиться.

Жмайло рушив до палати на задній вихід. Тут стояв чорний, мов чорт, євнух і заступив йому дорогу. Жмайло його відтрутив, а він, блискаючи люто очима, що аж білки йому наверх повилазили, добув ножа і кинувся на Жмайла. Козаки зарубали його шаблями.

— Хлопці! Всередину і вибити усіх!

Козаки вперлися в сіни і розбіглися по кімнатах. Одні добивали євнухів, що на них стріляли з вікон. Другі відчинили двері від улиці і туди ввійшли козаки, що на улиці під муром ховалися.

Козаки пішли східцями нагору, де в однім крилі поміщений був гарем.

Палатна сторожа, дізнавшись, що в городі скоїлося, позаганяли всіх жінок в одну кімнату, зачинили двері і стали до оборони. Тут було кілька євнухів, які кинулись з ножами на козаків, їх вибили вмить. Прийшов сюди і Жмайло. Він забрав у вбитого євнуха колісце з ключами і став відчиняти двері.

В першій кімнаті сиділи старі баби, погані, мов відьми. Це були невольниці, що послугували гаремовим жінкам. Вони стали верещати і попадали на вид козаків лицем до землі. Одна заступила Жмайлові дорогу і, зложивши на грудях руки, виговорювала своїм беззубим ротом якісь слова, чого він не розумів. Жмайло відсунув її набік і пішов у дальші двері. Тут побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких двадцять напрочуд гарних молодих жінок. Вони були одягнені у шовки і адамашки, з золотими прикрасами на голові і шиї, діадемами з жемчугів у волоссі. Одна краща від другої. Всі були одягнені в широкі штани та убуті у гаптовані золотом черевики.

Жмайло стояв на порозі з скривавленою шаблею і не знав, що йому робити, бо жінки підносили зразу великий писк, а відтак притихли. Козаки, пхаючись сюди, потрутили його усередину. Тоді жінки стали заслонювати собі лице долонями, хустинками, котра що мала.

Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?

— Гей! Кажіть, молодиці, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три гарні дівчини, а одна заговорила по-українськи:

— Ми християнські невольниці. Ми дві з України, а це ляшка, визвольте нас...

— А ці другі?

— Тим дайте спокій. Вони раді, що у гарем попали, коли звідсіля підуть, то собі пошукають іншого пана...

— Так нічого нам гаятись. Одягайтесь мерщій у що попало і ходіть за нами. Хлопці! Забирайте оці всі килими, це нам також придасться. Забирайте все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо її пан і так не жиє.

Тепер стали козаки виносити цілими оберемками усяке добро з палати. Все понесли на байдаки.

Запалав увесь город. Від моря побачили дві ракети.

— В саму пору ми упорались.

Сурмачі сурмили збір.

Козацтво збиралось, познімали мотузяні драбини з муру і забрали на байдаки.

Над рікою застав Жмайло гурток обідраних невольників, яких купили собі турки на базарі. Вони тепер повтікали і прийшли просити козаків, щоб їх забрали з собою.

— Не говоріть багато, лише сідайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по це сюди і прийшли, щоб християн визволяти.

Настала на березі велика метушня. Усі пхалися, щоб швидше відплисти.

Відплили всі байдаки на море. Жмайло плив на послідньому. Поплили до Сагайдачного.

— Чи всі вже тут? — питає Сагайдачний.

— Я відчалив послідній.

— Пливем на море, а там спочинемо по тяжкій праці.

Вдарили веслами і відплили геть на море, де всі байдаки зі здобутими галерами зібрались вкупу. Лише сторожні човни поставили довкруги подальше.

Звідсіля вже і Варни не було видно.

Козаки дуже раді були, що похід так гарно повівся. Варна довго попам'ятає таку гостину.

Сагайдачний пересівся на одну з галер, і там застромили отаманський прапор. За ним повели Ібрагіма і три християнські невольниці. Вони понадягали на себе киреї і подобали на монахинь.

На палубі сів Сагайдачний на якійсь бочці і прикликав потурнака.

— Хто ти?

— Я потурнак Ібрагім.

— З якого ти роду, звідкіля і як тебе по-християнськи звали?

— Я з України, але мого роду й імення не скажу.

— Чому?

— Бо я з славного козацького роду, і не хочу його каляти тим страшним поганим п'ятном, яке до мене приплило через те, що потурчився. Хай мене моя рідня згадує, що я загинув, поліг. Хай і плачуть за мною. Легше їм буде вмирати з молитвою за мою душу, чим мали би довідатись, що я поганець, урод, якого ні земля, ні вода не повинна прийняти.

Ця відповідь усіх дуже зацікавила. Сагайдачний собі подумав: "Не такий він поганець, коли шанує свій рід і ймення".

— Що тебе спонукало, що ти потурчився?

— Отамане, батьку! — крикнув несамовитим голосом потурнак і впав навколішки. — По козацькому звичаю у морських походах, коли грозить небезпека загибелі, коли настане скрутна година, тоді отаман каже: "Сповідайтесь, товариші, господу Богу і мені, отаманові кошовому, з усіх своїх гріхів". Я не маю права покликатись на козацький звичай, бо я відстав від козацтва і я недостойний козаком себе називати. Ще й те, що нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане, вислухай моєї сповіді. Я знаю, яка кара мене жде. Яка вона не буде, я її прийму і спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного, дозволь, вислухай, ачей же мені хоч трохи на душі полегшає.