Сагайдачний - Чайковський Андрій
Та друга Солониця була б страшніша першої, бо тоді ще ляхи не були такі певні себе на Україні, як тепер. І тоді не було б вже сили піднестися козацтву, і ми втратили би і те, що тепер маємо. До нас вернула би Полоусівщина, яку з тяжкою бідою вдалося нам приборкати. Я боюся, що ті дві партії можуть піднести на себе братовбивчу руку, і поллється знову братня кров, а наші вороги будуть дякувати. Нащо їм тоді ганятися аж на Лівобережжя, нащо їм Жолкевського, коли козаки зроблять цю роботу самі між собою. Вони тоді прийдуть вже на готове і візьмуть одних і других за чуба. Бо як була міжусобиця між полоусівцями і василевичівцями, то одні, то другі закликали на себе ляхів. Та мудрі ляхи не хотіли до цього мішатися. Я дуже боюся, щоб до такого знову не прийшло.
— А не можна би їм знайти іншу роботу і повернути їх завзяття в інший бік?
— Пробували ми і цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло? От забавочка. Татарва від останнього погрому над Інгулом притихла. Хіба нам йти було на ногайських конокрадів. Поведуть, було поганяються по степу, приведуть який табунець коней, та й кінець походові.
— Треба щось більшого обдумати.
— Заки обдумаєш, то і лихо скоїться. От зараз на завтра сходиться велика рада, щоб на ляхів йти. Моя булава повисла на волоску, і я гадаю, що завтра скінчиться моє отамування. Та мені самому це байдуже, бо тепер булава дуже важка, але жаль мені моєї праці на Січі, цих зусиль, які непремінно знівечаться. Піду тепер на Польщу, пропаде стільки молодого цвіту. Вороги будуть ликувати, а на Україні настануть ще більші утиски, як тепер. От чого я боюсь.
Кошовий ходив великими кроками по хаті, понизивши голову у великій задумі, як чоловік, якому нема виходу з розпучливого становища.
В цю хвилю ввійшов у хату старий Жмайло з Марком.
— Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так ми горіли з нетерплячки, щоб земляка привітати.
— Вітайте здорові, я не противний.
Настало вітання щире, сердечне. Обнімали чергою Сагайдачного, і питанням не було кінця.
— Що ж там товариство загадує завтра робити? — спитав кошовий, стаючи серед хати.
— Наше діло, батьку, стоїть недобре. Знову прийшов гурток збігців, і оповідають страшні речі. Товариство заворушилось ще більше. Усе молодші, усі шибайголови кричать, щоб на ляхів йти.
— Я їх не поведу.
— Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А їх більше, як нас, і коли яке чудо не зробиться, то на завтрашній раді усе піде шкереберть.
— Тільки ви, панове, не журіться так дуже. На тій раді ще не одно може таке зробитися, що усе буде гаразд, — каже Сагайдачний.
— Роби, як знаєш, та я не знаю, чи що вигадаєш.
— Хто знає добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, — каже Сагайдачний.
Зараз попрощались з кошовим і вийшли. Сагайдачному пильно було до куреня привітати знайомих. Зараз прийшла йому в голову одна думка, яка видалась йому доброю. Узявши Марка під руку, йшов Сагайдачний через майдан у курінь та розпитував земляків, що за той час робилося. Спитав, чи не було якої вістки від Чепеля.
Та Жмайли були якісь стурбовані. Заговорювали, чим могли, розказували про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом, що звідтам вісток мало, що старий не приїздив на Січ ні разу.
Сагайдачний брав цю їх турботу на рахунок завтрашньої великої ради і знову став їх заспокоювати, що якось воно зробиться.
На Січі рознеслась блискавкою вість, що Сагайдачний вернувся з Києва. Дізналися також, через що він з Києва мусив утікати. За подію на Подолі ходили перебільшені гутірки. Та всі були раді, що він вже повернувся. Дехто вередував на кошового, чого він такого славного товариша бакалаврувати заставив.
В курені не було ніяких змін. Жук все ще отаманував з вибору. Багато товаришів тепер, під літню пору, повиходило поратись коло хліба, ловити рибу, пильнувати пасіки тощо.
Сагайдачний вписав зараз до куреня свого чуру Антошка, якому зараз приложили імення Твердолоб.
Під вечір зійшлось до куреня багато народу. Сагайдачний, як колись перед роками, грав на бандурі, приспівував і розказував таке, що всі аж за боки брались від сміху.
Приєднав собі відразу всіх і був того певний, що на завтрашній раді поведе усіх за собою, куди захоче.
Як лише сонце піднялось на небі, на січовому майдані вдарили в бубни і литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули ходили по усіх закутках і закликали людей, а упірних підганяли палицями. На раду у великому колі мусили всі бути. Розходилося о важну справу, о похід проти Польщі. Козаки відгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то в Дніпрі потопити, а вибрати іншу. Старшина прогавила стільки часу і нічого не зробила, а товариство нівечиться, ледачіє. На майдані ставало гаряче.
Серед майдану поставлено підвищення для старшин і для промовців, поставлено стіл під клейноди.
Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. Тут був такий гамір, що свого слова не було чути.
Відтак, коли замовкли литаври, від дому кошового розступився народ і пропустив січову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою під бунчуками. За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим каламарем, генеральний обозний і курінні отамани з осавулами. Усі повиходили і поставали на підвищенні. Кошовий дав знак булавою, і усюди затихло, наче маком посіяв, наче горобці весною на вербі, коли хто до них приблизиться.
Кошовий зняв шапку, поклонився на всі сторони і промовив так:
— Славне січове товариство, панове отамання і всі козаки-товариші! Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьогодні велику козацьку раду. Тепер ви обміркуйте, що нам робити? Обміркуйте розважно, щоб потім не вийшло щось такого, від чого могла б наша козацька справа потерпіти. Прохаю промовців, щоб виступили і сказали своє мудре слово. Опісля ж буде те, за чим подасться більше голосів.
— Чого багато говорити? — обзивається один з передніх. — 3 говоріння каші не буде. На ляхів ходімо, та й годі, зараз вибираймо наказного.
— На ляхів, на гнобителів українського народу! — гукала уся юрба.
На раді зчинився великий галас і крик. Нічого не було чути, лише:
— Смерть ляхам! На ляхів, на панів ходімо!
Тоді виступив на підвищення Сагайдачний. Він кланявся шапкою на всі сторони.
— Тихо, товариші, Сагайдачний хоче говорити, — почулись голоси.
— Хто це? — спитав хтось.
— А ти де був? Сагайдачного не знаєш?
— Тихо. Слухаймо.
— Панове старшино, панове отамани і товариство славного Запорозького війська!
— Перше моє слово до вас буде таке: вітаю вас усіх від України, від золотоверхого нашого святого Києва, від Києво-Печерської лаври, від славнозвісного її архімандрита отця Єлисея Плетенецького. Він посилає вам своє поздоровлення і благословення!
— Слава йому, слава!
— Та, окрім повітання, нічого доброго вам з України не приношу. Усюди горе та стони поневоленого панами українського народу. Пани розбісились і сприсяглись на загибель православного народу і його церкви. Унія поширюється і наші церкви забирає силою, наших владик нема, а просте духовенство темне, розбите, безрадне і нікому дати йому проводу.
— На погибель ляхам, геть ік бісові з унією! — залунало на майдані.
— Зближається година порахунку з панами за утиски, за кров наших братів. Цей порахунок зробимо ми, запорожці. Помстимо люто Солоницю.
— Так! Помстимо так, що у пеклі радіти будуть.
— Обираймо Сагайдачного наказним, і далі — на ляхів!
— Послухайте мене далі! — говорив дзвінким голосом Сагайдачний. — Товариші! Маємо йти на оборону нашої церкви і треба нам іти, це наш святий обов'язок.
Кошовий, слухаючи того, не міг з дива вийти: "Він підсипає пороху до вогню, — думав, — ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".
— Я її обороняв оцими руками, які вам показую, і тою ломакою, якої тут немає, на чолі гуртка міщан на Подолі, у Києві. Оборонив її на часок, а така оборона нічого не варта. Прийшла сила війська, гайдуків і пахолків, і ми мусили йти врозтіч, а мені загрожувала смерть, коли б не втік. Що опісля там сталося, я не знаю. Здається, що ляхи й уніати таки поставили на своїм, бо не було спромоги оборонитись. Із Січі мусить піти їм підмога і то неабияка, бо Польща сильна і могутня, і на неї треба неабиякої сили.
— То козак Петро! — гукали козаки. — Ми про тебе чували.
— Послухайте мене далі. Чи достойні ми тої честі, щоб господь ужив нас за свою десницю в обороні церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи сповняємо заповіді божі? Ми, коли подумаєш, лише хрещені, а більш нічого. Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивіться поза себе. Де наша церква? На цім місці заснував козацьку Січ перший її отаман, славний Дмитро Байда. З того часу стільки літ минуло, славна Січ Запорозька стала грізною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе церкви. Нас, запорожців, є тепер десять тисяч, коли не більш. Ми ростемо, мов гриби по дощі, а церкви таки нема. Десятки і сотки без сповіді і покаяння, бо на Січі церкви нема. Чи ж не сором це для нас? І чим ми цей гріх байдужості спокутуємо? Рвемось на оборону церкви, а самі її не маємо, бо не хочемо мати. Не приступаємо як слід до господньої трапези, бо у нас немає церкви. Чим наша Січ різниться від татарської оселі? Тим, що коли б тут сиділи татари, був би у них давно свій мечет. Так само зробили би турки. Ми не маємо церкви не тому, що у нас її унія відняла, а тому, що нам не хочеться її поставити. І тому не диво, що і господь до нас байдужий і не спішиться нам пособляти. Поки у нас тут, на Січі, не буде своєї церкви відповідно до нашої сили, я у жоден похід не піду, хоч голову мені відрубайте. Важніше для мене спасіння душі, як туземна слава. Товариші! Нас тут, на Січі, десять тисяч. Коли б кожний приніс в кишені один кілок, то з цих кілків побудував би великий храм господень. Ми всі согласні йти на ляхів, визволяти братів з неволі, мститися за нашу кривду. Цього року того робити не можна, бо далі кінець літа буде, а цей великий похід так скоро не скінчиться. Отож, на мою думку, попри приготування до такого походу, узятись би нам за будову церкви. До осені її збудуємо, а на різдво, певно, вже заспіваємо собі: "З нами бог, розуміте язици і покоряйтеся."
— Добре говорить, їй-богу.
— З тою роботою не буде нам важко, бо є кому робити.
