Сагайдачний - Чайковський Андрій

Артим був неабиякий гуляка у Каневі, і тепер дав себе знову знати.

Люде зразу дивились на нього, а далі не втерпіли, і один по однім пішли і собі ходором. Охота перенеслась і до сіней, і надвір, і всюди стали гуляти.

Аж Артим ізнемігся. Тупнув ще раз твердою ногою об землю і став зіпрілий, цілий, важно дихаючи. А в хаті, в сінях і надворі гульня не вгавала. На місце тих, що втомились, ставали другі. Артим зі своїм братом Панасом ходили поміж людей з пляшками і частували.

Аж вже пізно вніч потомились музики і люде стали розходитися по домах. Музики пішли, їм кинув Артим цілу жменю грошей.

У хаті стало душно від людського поту, хоч і вікно було відчинене. Конашевич вийшов надвір і присів на приспі. Надворі царила гарна літня нічка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зірками. Усюди було тихо і спокійно, лише сичі та сови перекликались. Десь здалека гуділи Дніпрові пороги.

— Вашмосці, наш любий гостю, постелено буде в другій кімнатці, — говорив Артим, вийшовши з хати. — Не так буде добре, як у тих панів у Києві, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобі спокійно спати, поки в садку пташка не защебече, а тоді поминай, як звали. Тут у мене в садку стільки цієї божої птички живе, що від ранньої зорі вже співають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю, любо. Ну, добраніч вашмосці. Ще раз слава господові, що я тебе щасливо з Києва привіз, а звідсіля то ми собі на Запорожжя гарненько-рівненько переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти славно обороняв нашу церкву, не пожалів своєї голови, не дав її зневажити, то тобі, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може, попри тебе і мені дещо з цього капне. Ось воно як.

Артим був напідпитку, до того ізнемігся, танцюючи. Він присів побіч Конашевича на приспі під хатою, бурмотів щось і став куняти, позіхаючи. Надійшла жінка і нагадала йому, що пора спати.

Артим прочуняв:

— Хіба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Ні ж, ні, ніколи цього не буде. Ми помолимось гарненько, а тоді вже підемо у стебло.

Він пішов у хату і став бити перед образами твердо поклони.

Конашевич пішов у свою кімнату.

Через відчинене вікно заходили в кімнату пахощі з садка, і соловейко на вишеньці щебетав, аж заходився.

Конашевич поклався на постелі і твердо заснув. Кілька разів спросоння заплакала дитина, десь у городі перегавкувались собаки.

ХІІ

Конашевич спав так твердо, що не чув ні птичого ранішнього щебетання у садку, ні ранішньої метушні в хаті; його збудив Миколка. Він зайшов сюди і, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбігла Артимиха і тягла його насилу геть.

— Та куди ти, навіжений, поліз, — шептала до дитини, — не даєш панові спати.

Від того зараз прочуняв Конашевич. Він зміркував відразу, де він. У нього на душі було легко і весело. Узяв хлопчика під пахви і посадив на свої груди:

— Лишіть його, Артимихо, я діток дуже люблю, а особливо таке дрібне гарне козацтво.

Мама була з цього дуже рада, як кожна мати, котрої дитину похвалили. Вона усміхнулась і пішла до своєї роботи.

А Микола був теж з цього радий. Він став пригладжувати Конашевичеві вуса.

— Скажи мені, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?

— Я буду перше рибалкою, опісля козаком, а опісля кошовим.

— Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Дніпру плавати, а опісля.

— А опісля тато обіцяв мене взяти на море. Воно таке велике-велике, — хлопець став показувати руками, яке море велике. — Мама напече нам бубликів і медяників, і ми попливемо, а опісля я мамі привезу велику-велику рибу і гостинця від самого султана турецького, що за морем живе.

— То ти і до султана в гості вибираєшся?

— Авжеж. Я піду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у турецький край, а там султан є кошовим.

— А хто тобі таке розказував?

— Козаки розказували. До нас іноді козаки заходять і таке мені розказували.

— Гарно, синку, що ти до такого прислухаєшся. З тебе будуть люде. Та ти підожди трохи, мені вставати пора.

Конашевич поставив хлопчину на землю і встав та пішов у сіни вимитися. Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.

— Навіщо ти це виймав? Ми тут вікувати не будемо.

— А хоч би одну днину, то не ялось панові в буденній одежі між людей показуватися. Хай знають, хто ми.

Конашевич обмився, оббрив лице, впорядкував вуса і чуба, і став одягатися

по-празничному, та прип'яв шаблю.

Якраз надійшов Артим, що від рана порався біля господарства. Побачивши Конашевича в кунтуші і сап'янцях, аж язиком прицмокнув:

— Далебі, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходімо поперед усього в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа і службу божу найняв за те, що господь дав нам щасливо сюди перебратися.

Він пішов у хату і перевдягся по-святочному теж.

Тепер пішов Конашевич у хату з господинею звітатися на добрий день.

Артимиха, побачивши Конашевича таким, дуже зраділа. У неї аж очі горіли:

— Я гадала, що сам кошовий у хату ввійшов.

— От вигадала! Хіба ж кошовий краще всіх? Ми тепер снідати не будемо, аж по службі божій. Надще краще молитися.

Вони пішли у церкву. Артим ступав побіч Конашевича, на котрого ззиралися всі стрічні, котрі їх поздоровляли. Конашевичеві показували велику пошану.

Так само було і в церкві. Благочинний став зараз правити. Конашевич зміркував, що його вважають всі за якусь велику знатну особу. Догадувався, що Артим про нього таке розголосив, не знать чи тому, щоб самого себе вивищити, чи йому таке о. архімандрит наклав на голову.

Воно так справді було, і одне, і друге. Те саме розповів Артим і благочинному. О. архімандрит був у великій пошані у православного духовенства на Україні. О. архімандрит не без причини так тим Конашевичем піклується.

Із цього повзяв Конашевич думку покористуватися цим для загальної справи і завести у Каневі яку-таку організацію. По обіді пішов Конашевич до благочинного привітатись, а він запросив його до себе у гості. Розуміється, що запрошено й Артима. Хоч він був простим собі козаком-рибалкою, та його люде шанували за його проворність і лисячу хитрість супроти ляхів. Ніхто другий не вмів їх так перехитрити, коли треба було подати яку вістку у Київ або на Запорожжя.

Тими запросинами задобрився Артим за те, що його Настя даремне буде ждати зі сніданням на гостя.

В гостях у благочинного йшла розмова за православну церкву, якій так дуже загрожує унія. Усі ремствували на утиск і гвалтовне заводження унії, відбирання церковного майна, на єпископів-зрадників. Усіх очі зверталися на Конашевича, яку він дасть на це раду, а далі стали прямо питати, що каже на це о. архімандрит Плетенецький.

Конашевич, як звичайно, був мовчазливий і прислухався, яка думка у других. Тоді каже:

— Воно, панове, тепер зле, ніде правди діти, і коли б так усе мало бути, то наша свята благочестива церква пропала би, а з нею пропав би й увесь православний український народ. Бо треба вам знати, що по думці ляхів і їх дорадників-єзуїтів, унія має бути тим містком, котрим мають перевести православних у латинство, до костьолу. Не я сам зміркував, але зміркували це не такі, як я, вчені люде. До такого я добре прислухався ще в Острозькій академії. І коли я опісля жив у Києві, то я побачив наглядно, що це правда, що говорили мої колишні вчителі.

Я не берусь говорити про те, яка віра краща: наша благочестива чи латинська, але я те знаю, що наша віра для нас найліпша, бо то церква українська, а латинська церква — то польська. Хто у латинській вірі живе — то лях. Для того нам треба берегти нашу церкву, мов око в голові; коли вона пропаде, то пропадемо і ми всі, цілий наш народ. Ця оборона приходиться нам важко, бо ми розбиті. У нас нема єпископів. Польща не допускає до того, щоб у нас були єпископи добрі, яким лежало би на серці добро церкви. Бачите і знаєте, що діється у нашій столиці, у золотоверхім Києві. Осталась нам одна Києво-Печерська лавра завдяки ревності преславного отця архімандрита Єлисея Плетенецького. Наші владики, ті, що ще остались, ніде правди діти, ледачі. А ви знаєте, що яка голова церкви, така й церква, бо від голови риба смердить. Духовенство розбите, темне, не може собі дати ради, хоч воно хотіло би щось зробити і церкву піддержати. Нема проводу. Про народ нам нема чого говорити, бо він не має волі. Наше козацтво замало церквою інтересується. Як товариш Запорозького війська мушу сам це признати.

Як же це лихо, яке у нас завелось, направити? Ми всі повинні згуртуватися під стягом православного благочестивого хреста, всі — від пана до посліднього мужика. Ми повинні сказати собі тверде слово, що церква і ми — то одне, нерозлучне, неділиме, сковане, мов залізо. У тій нашій злуці повинні ми придбати для церкви все, що може поставити її на ноги, а це є наука, освіта, вишколення, освічення борців за церкву і народність. До освіти веде школа. У нас не сміє бути одної закутини, де би школи не було. Відтак з нижчої школи треба посилати талановитих хлопців у школу вищу, але не ляську, не єзуїтську, а нашу, православну. Це не таке тяжке діло, як би воно здавалося. Лише треба хотіти, хотіти, хотіти. Коли капля води, падучи частенько на камінь, може у ньому вижолобити діру, то добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкіл у нас мало. Школа в Острозі так довго стоїть, як довго живе старий православний князь. Коли він замкне очі, то його зляшений синочок Януш за підшептом єзуїтів цю школу загирить. Львівська ставропігія не може подолати потреби Галичини. Тепер приходить черга на Київ. Там мусить стати славна вища школа на цілу Україну. За це подбає отець архімандрит, але йому слід помагати. Складаймо на це гроші в певні руки. Отець архімандрит — це жемчуг серед українського народу, це зоря, яка світить на цілий український світ. Це пророк, якого післав нам господь, щоб вивести український народ з кромішньої темряви. Гуртуймось всі під його мудрий провід, помагаймо йому по наших силах, бо коли б через нашу байдужість не повезло йому перевести цього великого діла, то прокляне нас господь, як хамове плем'я.

Конашевич говорив з таким жаром, що случахі захоплювались, вони були приковані до його думки. У хаті стало тихо, лиш слова Конашевича дзвеніли, начеб у срібний дзвінок дзвонив.

— От що, мої брати.