Прокляття - Гуцало Євген

Лукія пошукала поглядом оркестр, який мав гриміти таким громом, і знайшла оркестр під яблунями на хатньому причілку. Мерехтіли на сонці інструменти, жовтів барабан, хлопці в оркестрі трималися так, наче вони справді грають, але як весільчани на цьому весіллі розмовляли без слів, так оркестр грав без музики, цей оркестр був німий. Звідки ж тоді гримів грім? Лукія понишпорила поглядом і в різних місцях на подвір’ї побачила попричіплювані сірі металеві чи то півквадратні, чи то півкруглі ящики, в яких і колотилася та музика, з яких виривалася — і все, либонь, вирватися не могла, бо так її було багато. І ця музика чи то знавісніла, чи то очманіла, чи то збожеволіла, а тільки ніяк не могла сама собі дати ради, і, мабуть, вона заспокоїлася б тільки тоді, коли б весь світ білий перестав бути самим собою, а отак закричав, .знесамовитів, збісився.

— Чого злякалася, бабо? — кричав їй на вухо Марко Субота.— Веселися, бабо!

А Лукія стояла й дивилася, сторопіла.

Зором своїм обмацувала обличчя людські, перебирала їх, як ото перебирають і перемацують квасолю чи горох, і не всіх упізнавала зі старших чи зовсім старих, а з молодих то й зовсім згадувала небагатьох, і в пам’яті її спалахували спомини, а від споминів по обличчю мовби тіні проскакували.

И раптом грім перестав гуркотіти.

Оркестр опустив інструменти. Весілля пило, їло, сміялося, обіймалося, не втрачаючи своїх строкатих кольорів — голубого, рожевого, червоного, жовтого, малинового, фіолетового. Молода за чільним столом як була біла, так і зосталася біла, молодий біля неї як був чорний, так і зостався чорний. А зелено-рудий дід поряд із ними зостався з рудо-зеленою бородою, з рудо-зеленою лисиною та рудо-зеленими губами. Лукія як намацала його несподіваним поглядом, то вже хоч би й де бігала очима, а до нього поверталася. То на чорного жениха поглядала, то на зелено-рудого діда. А що після втихлого грому спалахнув і наростав весільний шарварок, то Лукія аж наче вухами намагалася дотягнутися туди, де сидів чорний молодий із зелено-рудим дідом, щоб почути їхню балачку, бо вони перемовлялися.

— Веселися, бабо, веселися! — реготав геть сп’янілий Марко Субота, якому вже море було по коліна після спожитої горілки.

— То хто біля молодого? — запитала в Суботи.

— Калістрат Сильвестрович,— відказав той.

— Хто такий?

— Герой! А ти не знаєш? Та в нього всі груди в орденських колодках. Аж із Києва приїхав на весілля до онука. А біля нього — вся рідня молодого тулиться. Авжеж, аби до Калістрата Сильвестровича ближче. Бачиш, які всі наші за-ливанщинецькі Барвінки раді, що так вдало віддають свою дівку? Тішаться, що в Києві матимуть за родича самого Калістрата Сильвестровича... А ти чого плачеш?

— Хіба я плачу?

— Авжеж, плачеш... Теж із радості?

Чудно так розставляючи руки, наче побоюючись упасти й тому намагаючись ухопитися за повітря, Лукія поміж гостей подалася до столу чільного, за яким сиділи молодий із молодою, їхні батьки, найближчі родичі, друзі. На бабу ніхто й не дивився, тут усі ходили сьогодні, нехай баба Лукія йде. І Марко Субота причмелений слідом за нею ув’язався. Спинившись перед молодим, Лукія показала на нього пальцем:

— Ти — Калістрат!..

Молодий засміявся чемно й відповів:

— Я, бабо, Ігор.

Молода також засміялася з баби:

— Це Ігор Миколайович.

Лукія вперто показувала пальцем на молодого:

— Та це ж Калістрат!..

І тоді зелено-рудий дід із рудо-зеленою бородою загув соковитим міцним голосом:

— Бабо, тут один Калістрат, і це я... Чого ви внука мого називаєте Калістратом?

А Лукія все пальцем тицяла в молодого:

— Ну ж бо викапаний Калістрат.

І рудо-зелений дід згодився:

— Авжеж, на мене дуже схожий, усі так говорять.

Сивий туман від сліз стояв у її очах, і в тому тумані все

пливло та гойдалося.

— До мікрофона бабу Лукію,— закричав Марко Субота.— Нехай поздоровить молодих!

Хто почув, то переглядався поміж собою: не така баба Лукія знатна гостя на весіллі, щоб вітати молодих.

— То я вас, дітки, поздоровляю,— сказала вона до молодих, що горнулись одне до одного.

— Не чуємо! — закричав Марко Субота.— До мікрофона!

І силоміць потягнув її на хатній причілок під яблуні, де й

тицьнув до рук їжакувату залізну балабушку.

— Тули, бабо, до рота. Це мікрофон. Говори у мікрофон, поздоровляй молодих.

— Але ж звідси не почують,— сказала.

— Якщо осюди казати — почують.

І Марко Субота підніс мікрофон до самого рота. Лукія відпихала від себе ту їжакувату балабушку, бо чомусь боялася її, але Субота як наврипився: балакай у мікрофон —

і годі.

— Або заспівай, бабо,— вже потішався він, радий, що на них дивляться.

— Чого я ж співатиму для людей, коли стара?

— А того ніхто не заспіває, що ти заспіваєш. Ну! Ждуть усі. Хіба не бачиш, що й молоді ждуть?

Молоді й справді ждали, усмішливо поглядаючи на розгублену бабу Лукію, тішачись із нежданої пригоди на своєму весіллі.

Пообіч під яблунями стояли хлопці з оркестру, глумливо кривилися.

Лукія закашлялася в мікрофон:

— Ой на горі, ненько, зацвіло синенько...

І щось дивне загуркотіло довкола Лукії, вона й не відала, що саме гуркоче своїм голосом.

— Далі від мікрофона, далі! — закричали.

— Ніхто ж мене так не любить, як моє серденько...— про-казувала-співала в їжакувату балабушку Лукія, а довкола гуркотіло.

Молоді за столом сміялися, всі родичі та гості реготали.

Марко Субота відтягнув мікрофон від бабиних уст:

— Ото звідси співай, бабо.

— Хоть я невеличка, ну таки я люба,— заспівала-зашепо-тіла вона,— витесала мене мати з зеленого дуба.

И голос її раптом так чітко, так виразно, з таким болем пролунав посеред п’яного весілля, що мало не всі повмовкали, слухаючи, дивлячись на стару бабу, яка вийшла на посміховисько, а таки спромоглася на спів доладний, хоч і старечий.

— Витесала, витесала да ще й змалювала, дала міні щастя й долю, щоб я панувала...

— Браво! — закричав Марко Субота, похитуючись.

Оркестранти глумливо кривилися.

— Що це за пісня? — чулося за столами.— Де баба доп’яла цю пісню?

— Дивіться, безголоса, а заспівала.

— Скільки ж це Лукія німувала, поки озвалася?

— Чудо, та ,й годі! Чудо в Заливанщині.

— Ось вона ще щось утне, ми тільки вуха розвішаємо.

— Співає, наче з могили.

— Еге ж, могила заспівала...

Наталя Семенівна за ворітьми зупинилася, озирнувшись на обійстя. Хлопчина в інвалідній колясці дивився їй услід сяйливими чорними очима, в яких застигло німе запитання. Жаль ворухнувся в її серці — опекло свідомість. Мабуть, жаль ворухнувся тому, що вона бачила юного Степана, скореного недугою, начебто самого Степана Андрійовича бачила — й не могла змиритися, що він у такому стані.

Він завжди жив подвійним життям — і ніколи не зізнавався в цьому. Жодним словом, жодним натяком ніколи не видав себе. Ніколи ні в кого не закохувався, а до чужих чоловічих захоплень ставився не те що скептично, а зневажливо. Сам про себе казав: "Я в цьому ділі — залізний Фелікс".

Отакий от залізний Фелікс?!

Наталя Семенівна стояла біля воріт і дивилася на юного Степана, а юний Степан із інвалідної коляски пильно дивився на незнайому жінку. їй раптом захотілося повернутися до дитини, щоб розмовляти, розпитувати, слухати глухуватий грудний голос. І чекати на повернення з колгоспу його матері" хоч і не уявляла їхньої зустрічі. А ще бодай трохи довідатися про Грицька, якого забрано до армії. Який той Грицько, що пише? Мабуть, він також схожий на свого батька.

І ще гостріший жаль ворухнувся в її грудях. І сама б до пуття не сказала, звідки той жаль ятристий, по чому?

Авжеж, хлопчина розповість матері про її відвідини" й мати здогадається, хто саме приїжджав. Зрозуміє, що таємниця другої сім’ї — не така вже таємниця. І, звичайно, сповістить Степана Андрійовича, знайде його в лікарні, довідається про недугу.

Сіла в машину й поїхала через Польову Лисіївку.

И навіщо сюди приїжджала? На краще чи на гірше? Авжеж, на гірше. Легше їй не стало від того, що довідалася й що побачила. Так само легше не стане й Степанові Андрійовичу, коли він довідається про цю поїздку. І не стане легше Хрущисі, і її дітям — і в інвалідній колясці, і в армії. Нікому. Дивовижне зачароване коло, з якого нікому не вирватися.

Машина поминула село й котилася поміж плантацій цукрових буряків.

Авжеж, краще б вона була в невіданні. И чого Степан Андрійович так перелякався за своє серце, що перед лицем вигаданої смерті надумав зізнатися, аби вона довідалася не від когось, а від нього? Аби для неї не стало несподіванкою, що значну частину своїх грошових заощаджень він залишає для синів? Що він хоче, аби по його смерті синів було записано на його ім’я та прізвище? Що він хоче, аби в їхнього Вадима, якого взяли з притулку, бо не мали своїх дітей, появилося два брати — Грицько та Степан? И де тільки взялася недуга! Ніколи не скаржився на серце, а тут... І чому, з якої причини? Та не було ж ніякої причини. Ото почув, що мати Лукія заговорила, що до неї повернулася мова, кинувся їхати до матері — і звалився в машині. Можна сказати, що причина є — несподівана радість, несподіване потрясіння, бо до завжди німої матері повернувся дар мови, заговорила.

І цю приголомшливу звістку приніс не хтось, а вона, Наталя Семенівна! Виходить, слід було втаїти новину? Господи, які нісенітниці лізуть у голову! Виходить, краще б до ЛукіГ ніколи не поверталася мова, аби зоставалася німа, з втраченою пам’яттю? Господи, й верзеться їй усяка несосвітенна всячина!

А може, його передчуття — не оманливе?

І саме от цієї пори...

Наталя Семенівна знала, що Польова Лисіївка не так близько від райцентру, бо зараз вона має квапитися туди й тільки туди. Стрілка спідометра гойднулася різко вправо, дорога рвонулася з-під коліс машини. Швидше, швидше! Чому водії зустрічних автомобілів здивовано поглядають на неї? Авжеж, не дівчисько жене машину, а зріла жінка, то в зрілої жінки не може бути пристрастей і темпераменту?

В райцентрі вона зупинила машину біля поштамту. Зайшла до приміщення, помахуючи розпечатаним конвертом. Либонь, мала такий вигляд, що на неї не можна було не звернути уваги, й службовці на своїх місцях таки відірвалися від справ, дружно втупившись у Наталю Семенівну. Побачивши клей, вона синтетичним квачиком заклеїла конверт — і раптом погляд у погляд зустрілася з молодою дівчиною-шатенкою, яка тут приймала кореспонденцію.

— У вас рекомендований лист? — запобігливо озвалася дів-чина-шатенка.

— Що? — не втямила Наталя Семенівна.

— Хочете відправити свій лист рекомендованим?

— Який лист? — не могла зрозуміти.— Куди відправити?

Тепер усі на неї дивилися, як на причинну.

І тільки на виході з поштамту Наталя Семенівна зрозуміла, чому так до неї тут поставилися, що мали на увазі.

Лист вона заховала до шкіряної сумочки.

, їдучи до лікарні, зменшила швидкість до середньої, бо в містечку не розженешся.