Прокляття - Гуцало Євген

І ось я поміркувала, що й шукати довго та далеко не треба, що ви — достойна кандидатура. Знаю все давно, але хотілося б дещо поновити в пам’яті.

Цеглисте обличчя в Македона Хруща запавутинилося-сту-маніло. Поворухнув губами, наче немовлене слово пережовував.

— Скільки у вас дітей, п’ятеро? І всі в люди повиходили, всі поставали достойними громадянами, приносять користь суспільству. Антон Македонович працює у Вінниці хірургом* врятував не одне людське життя, і діти в нього славні. Василь Македонович широко знаний як металург, має не одну високу державну нагороду. Тихін Македонович у самому Києві, в науці його слово не останнє, прославив нашу Заливанщину не тільки на Україні, а, вважай, у всьому світі. Йосип Македонович служить в армії, дослужився до полковника, так? Ілько Македонович і картини малює, і в кіно знімається, і вірші пише, і музику складає, ото вже обдарований, ото вже талановитий! Це тільки діти, ваші сини. Але ж у синів є ще свої сини та дочки, й вони також повиходили в люди, й вони також не пасуть останніх. Ось мені хотілося б почути про ваших онуків, де живуть, які їхні успіхи.

Наталя Семенівна дістала з шкіряної сумочки блокнот і авторучку.

— Чула, що ваша Домка Гиатівна вже другий місяць живе в Ілька Македоновича, бавить онуків. Авжеж, треба помогти, вій у вас творча натура, час у нього дорогий, бо належить не тільки йому самому, а й народові... Я ж бо вчила всіх ваших синів, так що і я тішуся разом із вами, Македоне Омеляновичу.

А вій як води в рот набрав, і цеглисте його обличчя не роз-люднилося.

—1 Нездужаєте? — поспитала занепокоєно.

"Ти не крути хвостом, лисице, а кажи, чого прийшла. Так я тобі й повірю, що ти хочеш до газети написати. Вдаєш із себе святу та божу, а в самої язик такий самий, як у свекрухи твоєї Лукії. А вже коли напишеш до газети — як вогню маю боятися написаного:".

Від нього віяло зимою, і Наталя Семенівна, вловивши той холод, заховала блокнот і авторучку до сумочки.

— А ваша внучка Таня де живе?

Македон Хрущ, ворухнувся за столом, буркнув:

— Заради неї і прийшли, Наталю Семенівно?

Вона спробувала всміхнутися чарівною усмішкою:

— В Черепашинцях? Чи в Польовій Лисіївці?

— У Польовій Лисіївці.

—■ Замужем? Чоловіка має?

— Де ж у неї той чоловік, нема.

— А діти?

— Двоє дітей.

— Хлопці?

— Обидва хлопці, ви ж добре знаєте.

Несподівано почервонівши, Наталя Семенівна звелася зі стільця.

— Як то добре?.. Добре знаю?.. Та я тільки ось... довідалася зовсім недавно.

— А-а, не верзіть казна-що.

— Як то — казна-що? — розгубилася.— Справді, я допіру довідалася... А на кого її дітей записано, ви знаєте?

Македон Хрущ заперечливо похитав головою.

— Ото ще біда звалилася на мою голову! — мало не зойкнула вона.

—Яка для вас біда? Ніякої біди й нема для вас. Таня любить своїх дітей, доглядає.

— Ой, біда ж яка, біда!

— її діти — її радість, а не ваша біда. Чи в Тані коли-небудь якісь претензії були до вас? Не було ніколи.

— Господи, я й подумати ніколи не могла, що в мого Вадима є брати!

Македон Хрущ буркнув:

—і Немає у Вадима братів, немає.

— Як то немає? — непорозуміло звела брови.

— І ви знаєте, що нема.

— Але ж у вашої онуки Тані... двоє хлопців... хіба вони не доводяться братами Вадимові?

Македон Хрущ показав у лихій усмішці пеньки жовтих зубів.

— Авжеж, не доводяться. Бо хіба ви народили свого Вадима?

— А хіба ж не народила?

— Верзете казна-що... Безплідна ви, безплідна... З дитячого притулку ваш Вадим, от. А як із дитячого притулку, то де в нього брати? Тетянині хлопці брати? Може, десь і є в нього брати, тільки не Тетянині хлопці.

Сполотнівши, вона хотіла закричати, затупотіти ногами, але тільки розгублено стояла посеред хати й дивилась на Ма-кедона Хруща, наче на кару господню. Здається, він читав

кожну її думку, бачив її наскрізь, його не обманеш, не обведеш кругом пальця. І все ж сказала:

— Македоне Омеляновичу, затямте — і не забудьте: Вадим — наш син. І ні з якого він не притулку. А поширюватимете отакі плітки, отаку брехню — відповідатимете перед судом, а суд за таку брехню по голові не гладить.

Господи, і вона казала цьому чмуреві, що хоче написати до районної газети, як про зразкового батька! Добре, хоч почула про Польову Лисіївку. Можливо, всі знають про тих двох хлопців, тільки не знає вона? І нащо вона прочитала оцього листа? Краще б не читала. А прочитавши листа, наче передчасно поховала Степана Андрійовича. И потрібні їй, учительці, всі ці непорозуміння-тортури?

— .Притримайте свою собаку, я піду...

На їхньому сільському кутку грали весілля, і Лукія кілька днів допомагала готувати страви. Варили, пекли, смажили, тушкували на літній кухні в дворі Харитона Барвінка, що віддавав свою дівку Ольгу за молодого вчителя, який торік приїхав до заливанщинської школи, вподобав собі випускницю — й нате, не забарився з одруженням. Готуючи страви, жінки балакали про всяку всячину, та найчастіше зводилося до незлостивих докорів. Мовляв, не могли дочекатися осені чи зими, то грають весілля влітку. А ще гомоніли про те, що сонце палить, у теплі зготовлені наїдки довго не постоять не тільки в коморі, а й у погребі, а холодильник у хаті лише один.

Лукія щось там наспівувала під носа, мугикала, та зі старої жінки ніхто й не дивувався, мугикає, то хай собі й мугикає. Якось начебто хутко звикли, що до неї повернулася мова, хай мугикає. Ніхто не прислухався, а якби прислухався, то почув би пісню й не одну, яких, і не скажеш, з якої саме пори, не співали ніде.

— Жалуй мене, мати, жалуй, за музику мене не дай, бо з музики, як з муляра нема ніде господара... А в неділю грає, грає, в понеділок дограває, а в вівторок ввесь день п’є, а в середу жінку б’є... А в четвер останеться — після доми оглянеться, а в п’ятницю купить струни, а в суботу далі суне... А в неділю — розмайкоса, в понеділок — потерайкраса, а в вівторок покалачини, а в середу розкарачини, а що будем у четвер робити — нема за що горілочки пити?..

В день весілля, звісно, Лукію також було запрошено, господарі без неї обійтись не могли. Несподівано Лукія вирядилася в вишивану сорочку, а на шию почепила разки намиста, якого вже давно в селі не носив ніхто. Очі її темні помоло

гії

діли, поменшало в них туману, й щоки зарум'янилися, хоч зморшка не розгладилася жодна. І як затялася — з літньої кухні хоч би ногою ступила, все там порядкувала біля страв. І мугикала стиха, мабуть, і сама свою пісню не чуючи, бо на обійсті гримів духовий оркестр.

— Де ти, калино, росла такая високая і листоиьком широкая, а личеньком ромняна?.. Ой росла ж бо я в лузі, при криниці, при холодній водиці... Дівчата воду брали та й калину поливали. Там дівчина ходила, цвіт з калини та й до матінки носила. Ой матінко ж ти моя, чи буду я такая, як калинонька цея?.. Ой, будеш, будеш, поки у мене будеш, а як підеш од мене, спаде красонька з тебе...

Там, на обійсті, гриміло весілля, музика та пісні через підсилювачі котилися хвилями. На літню кухню забігали по всяку всячину, брали, несли, знову поверталися, радощі наростали й наростали, а Лукія ото як зашилася на літню кухню, поміж страв та посуду, то й ногою нікуди. Якесь дивовижне весілля немов зацвіло в її душі, святкувалося якесь своє весілля в її причаєному єстві, окремо від того, що гуло та гуркотіло за стінами літньої кухйі. Здавалося, вона це весілля бачила в самій собі, з давнини, з минулого, й вона тішилася зі свого весілля, схованого від усіх інших.

— Схиляється зелен-явор, схиляється, комусь цея сиротина кланяється... Схиляється зелен-явор сирії землі, а кланяється сиротина чужій чужині... Пливи, пливи, селезеню, тихо по воді, прибудь, прибудь, моя мати, тепера к міні... Та дай міні порадочки бідній сироті... Ой рада ж я, моя доню, прибути к тибі — насипали сирої землі на груди мої... Єсть у тебе, моя доню, рідна тітка, нехай виде порадочки, як я — мати. Єсть у тебе рідний дядько, нехай виде парадочки, як я — батько...

Може, Марко Субота й не зайшов би сюди, на літню кухню, якби добре не випив. Спершу, будучи тверезим, остерігався: тільки б Лукія не вийшла на люди. А чому остерігався? Хто відає. Але підпаливши мізки горілкою, посміливішав. На виду став таким, наче то в нього на в’язах червоне полум’я горіло, а в червоному полум’ї двома пташенятами двоє очей метушилося, намагаючись утекти з полум’я, порятуватися.

— Прийшов, Лукіє, позалицятися до тебе!

І тицяв їй пляшку з горілкою та склянку.

— Ой, відчепися, Марку, з горілкою та залицянням.

— А ти бачила, хто недавно порядкував у твоїй хаті, а тебе не було?

— Здогадалася, що ти.

— Неспроста ж порядкував, по-хазяйському!

Тицяв склянку з горілкою, то закропилася, і Марко Субота коло неї також закропився, обійняв рукою за плече:

— Хіба ми з тобою не молодий із молодою?

І знову їй налив, і мало не силоміць вилив до рота.

— Без молодого проживу, ти знаєш, Марку.

— А живим про живе думати... Славно співаєш, Лукіє, ану ще затягни.

І послухалася-таки шалапутного Марка Суботу, заспівала:

Ізбий, вербо, сімсот квіток ще й чотири,

тільки мені не збивайте молодої, що зо мною заручилася...

— Ох і пісня! Де чула, від кого перейняла? Нема тепер таких пісень, нема! О, чуєш, як реве оркестр, як електрика кричить? Мають люди співати, а не електрика, а не машини. Так, як ти, Лукіє.

П’яні сльози блищали в його очах, від випитої горілки тепер йому було море по коліна, тепер йому Лукія здавалася вродливішою за молоду.

— Чого тут ховаєшся, га? Ходім та їм заспіваєш. Хоча й не варті твоєї пісні, а заспіваєш.

— Не піду,— мовила.

— Як то не підеш?

— Куди ж мені співати? Ніколи не співала... Співала сама в собі... Де в мене той голос?

— Сама в собі співала? — аж присікався до неї Марко Субота.— Значить, отакі пісні — й сама в собі? А для всіх жалко? А всі нехай оту гаркотняву слухають?

— Засміють мене, Марку, за мій спів... Що скажуть? Скажуть, у неї син Степан лежить у лікарні, а вона по весіллях вештається, голосу нема, а вона співає. Е-е, вже краще я отут-о посиджу.

— Та в тебе голос! Ти ще сама голосу свого не знаєш! Та їм позаціплює, як тебе хоч раз почують.

Марко Субота мало за плечі не випихав її за двері, а їй усе здавалося, що випив чоловік — ось і лукавить. Скільки вона переспівала в собі, не маючи голосу, переспівала так, що ніхто не чув, і сама не чула голосу свого, пісні своєї.