Прокляття - Гуцало Євген

Здавалося б, він повинен був негайно скинути з себе ці руки вбивці й ката, аби самому порятуватися від смерті, але Марко Субота, зціпивши зуби, сопучи, волік на собі важкий, обривистий лантух ворожого, ненависного тіла.

— Ну, от,— зітхаючи, бубонів Македон Хрущ.— По-християнському... по-добросусідсіькому... Сьогодні ти мені поміг, а завтра я тобі допоможу.

Марко втягнув сусіда в сіни, з сіней — до хати.

' — Клади на ліжко.

Македон розлігся в ліжку на подушку, віддихувався, водячи набряклими, вибалушеними очима по стелі.

— Подай води,—>наказав.

Ненавидячи його всім єством, подав кухоль води, а що сусід сам не міг узяти кухоль у руки й пити, Марко Субота крапля по краплі цідив йому воду в рот, у якому хижо ворушився малиново-червоний язик.

— Як подумаю,— відкинувшись на подушку, мовив Македон,.— то ми з тобою завжди й жили душа в душу, правда?

Стоячи біля ліжка, Марко Субота важко, затято мовчав.

— Чого ти язика проковтнув?

Марко Субота лиш ніздрі кирпатого носа роздимав.

—1 Та що з тобою? — захрипів неслухняним голосом сусід, повертаючись обличчям на подушці.— Чи я неправду сказав? Чи скривдив тебе чимось? Правда ж, душа в душу...

И злякавшись його похмурого голосу, який линув наче з погреба, відказав нарешті:

— Авжеж, душа в душу.

— То й добре,— злагіднів Македон.— Іди.

В Марка Суботи споночіла сила в ногах, і він стояв хлю-щем-мрякою.

— Ну, чого вріс у підлогу? Йди, сам перепочину. Ще не думаю богу душу віддавати.

И не посмівши ослухатися, Марко Субота почовгав із сусідової хати, сутулячись плечима, горблячись спиною... Господи, й де поділася ота бляшанка з накопаними для риболовлі черв’яками, адже весь час була в його руці, де ж поділася?.. Вже вийшовши за поріг, уже йдучи обійстям, шукав очима бляшанку, наче найбільшу свою втрату, але знайти не міг, мовби її нечиста сила злизала.

— Заспокойся, Степане Андрійовичу, головне для тебе — це спокій.

—> Авжеж, Наталю, спокій — насамперед, але де ж ти його візьмеш, коли нема.

— Навіюй собі гарні спогади. Молодість із плином часу завжди здається назавжди втраченою святинею, отож навіюй собі спогади з молодості.

— І спогади навіюю...

Степан Андрійович лежав на ліжку, яке стояло біля широкого вікна. За шибками в дворі росли тополі та липи, в голубому небі плавилося гаряче літнє сонце. Ховаючись від спеки в затінку, на лавках під кущами бузку сиділи хворі в бахматих синіх халатах. По асфальтових доріжках там і сям походжали голуби.

За цих кілька днів, що опинився в лікарні, чоловік помітно схуд і змарнів. На масивному щелепастому обличчі різко проступили вилиці, щоки позападали, горбатий ніс іще дужче погорбатів, під розсипчастим чорним волоссям вуха — й ті немов побільшали, хоч Наталя Семенівна добре знала, що вуха не могли вирости. Сірі очі не те що поглибшали, а зацвіли причаеним стражданням, подраглистішали.

— Знаєш, ніхто не вірить, що ти в лікарні опинився всерйоз.

— Не вірять?

— Лукаво посміюються.

— Чому лукаво посміюються?

— Мовляв, у голів колгоспу так заведено. Й не тільки у голів колгоспу, а в усіх великих начальників. Коли над їхньою головою збирається гроза — вони імітують інфаркт і лягають у лікарню. А тим часом залагоджують свої справи. Чи перечікують. А коли для діла мало одного інфаркту, вони імітують другий, третій... Ну, ти ж бо знаєш цей прийом... А тому дехто питає: "Які неприємності в Степана Андрійови-

ча по роботі?" І вже потім — цікавляться твоїм здоров’ям.

Кволий усміх спалахнув на його вустах.

— Із серцем у мене куди вже серйозніше.

— Я й досі не можу повірити, й ніхто не може повірити! Ніколи нічим не хворів, навіть не кашляв...

— Поволі набралося всього — от і криза. Живемо в епоху інфарктів. Такий колгосп, як наш — хіба легко? То тільки здається, що благополучний колгосп, здається тому, хто не знає діла, а насправді? Ех!..

Прислухався до горобців, які щебетали за вікном у тополях та липах, і запитав:

— Мати як там? Лукія...

— Лукія? Говорить!

— Ну, ти ж бач... Буваєш у неї?

— Після того більше не була, все в тебе і в тебе.

— Стражденна мати Лукія... Невже до неї повернулася мова? Аж не віриться: усе життя мовчала. Скільки пам’ятаю, завжди мовчала, мовчала... Так хочеться з нею наговоритися!

Вмовк, наче йому забракло повітря. Наталя Семенівна хотіла відчинити вікно, але згадала про літню спеку — й не звелася зі стільця.

— Лікарі заспокоюють мене, й ти заспокоюєш, але передчуття є передчуття.

— Яке передчуття? І ти віриш у передчуття? — скрикнула.

, Наталя Семенівна не впізнавала чоловіка. Начебто в лікарняній білій постелі лежав не хтось інший, а її таки чоловік, знаний багато років,— і водночас у млявій дебелій постаті, в повільних рухах, у безнадійному виразі обличчя появилося щось чуже, чого раніше ніколи не помічала за ним.

У нападі раптового розпачу взяла його важку руку, що лежала на ковдрі, міцно стиснула, вкладаючи почуття у той потиск. Степан Андрійович повільно, але наполегливо звільнив свою руку, поклав на грудях.

— Може, хай мати Лукія навідає тебе в лікарні? — запитала.

— Ні, ні! — відповів похапливо, аж вона здивувалася.

— Чому? Поговорите — й тобі полегшає.

— Не хочу, щоб мати бачила мене в лікарні.

Наталя Семенівна погамувала своє здивування, не стала сперечатися.

Відхиливши двері, заглянула чемна усміхнена медсестра:

— Пора... пора!

Коли медсестра тихо причинила двері, Степан Андрійович незграбним рухом правої руки дістав із-під подушки запечатаний конверт без будь-якої адреси.

— Ось...

—■ Що це? — розгубилася.

— Лист.

— Кому лист?

— Ну, тобі.

Наталя Семенівна взяла конверт із листом, відчуваючи, як усю її раптово поймає хвиля зневоленого розслаблення, як застукотіло в скронях тупо й глухо.

— А читати... можна?

— Авжеж, можна.

— Коли?

Завжди володіла своїм голосом, а на цьому слові її голос зрадливо затремтів. Степан Андрійович вагався з відповіддю, ворушачи пальцями на грудях. І дивився у вікно на верхи тополь, що тонули в небесній блакиті.

— Приїдеш додому — і прочитаєш... Але вже тоді... Тоді...

— Коли? — вдруге безглуздо зірвалося з її язика.

— Там удома, вдома... як приїдеш,— уже, дратувався Степан Андрійович.— Ну, тоді вже, тоді...

їй так і хотілося запитати... Хотілося запитати: а чи не можна ось зараз тут, у лікарняній палаті, поговорити про те, про що йдеться в його листі. Але змовчала. Як він сказав: ну, тоді вже, тоді... Коли?.. Ні, не стерпить... Несподівано закортіло якомога швидше податися геть із лікарні, аби розпечатати конверт, аби прочитати лист, який таїв якусь таємницю, вона боялася цієї таємниці, і єдиний поки що порятунок від таємниці — знати її, знати, знати!.. А коли — тоді вже, тоді?..

— Бабусю! Бабусю! Бабусенціє!

Двохметрового росту внук Вадим обійняв бабу Лукію, поцілував її в одну щоку, поцілував її в другу щоку.

— А я вам привіз своїх наречених показати!

— Яких наречених? — не зрозуміла.

Баба Лукія з коромислом ішла по воду, внук перехопив її перед ворітьми, зупинивши салатову машину так, аж зве-рескнули гальма.

— Натуральних наречених!

— Жанку? — згадала дівку, з якою Вадим навідувався минулого разу.

— Та яку там Жанку! — скривився.— Жанка не пройшла за конкурсом, і її списано.

— Куди списано?

— В утиль-сировину,— пояснив. І відчинивши задні дверцята машини, скомандував: — Парад-аллє!

Першою випурхнула з машини чи то дівчина, чи то хлопець. Придивившись, Лукія втямила, що це таки дівчина, тільки дуже коротко стрижена. В штанах і в сорочці з великими накладними кишенями, з блакитними пластмасовими кліпсами у вухах.

— Віка,— відрекомендував онук.— Наступна!..

Наступна спершу, висунула з машини хмару пухнастого

волосся, схожого на збиту піну бочкового пива, а вже з-під піни бочкового пива глянули невинні, лагідні очі ангорського кролика.

— Ядвіга!.. Наступна!..

Наступна була чорна, як горобина ніч: і волосся, і очі, і тіло. Бог її не скривдив, у неї ніщо й нікуди не вміщалося — ні в спідницю, ні в блузку.

— Оксана!

Баба Лукія дивилася на машину так, наче сподівалася на появу наступної.

— Ще чекаєте? — засміявся Вадим.— Якщо для вас цих мало, якщо для вас сьогодні малий вибір, то інших я привезу наступного разу. А ці дівчата хіба вам не догода? Всі як на підбір.

Увіходячи в роль, запалюючись, подобаючись сам собі і дівчатам, Вадим натхненно виступав перед ними:

— Тепер як женяться-розписуються? Сьогодні зустрілися, завтра одружилися, а післязавтра вже й розійшлися. А за цих три дні народилося дитя, і в цього дитяти немає ні батька, ні матері, так? А хто? А віддають на догляд та на виховання у село бабі. То хто найважливіша фігура в теперішній молодій сім’ї? А сільська баба, яка доглядає внука чи правнука. Значить, ви, бабо Лукіє. Значить, до вас і привіз, щоб ви вибирали.

— А ти? — буркнула баба Лукія.— А ти чом не вибираєш?

— Нащо мені вибирати, коли ви найголовніша фігура? Ну, хто вам найбільше до смаку? — Він тицьнув на дівчат пальцями.— Віка? Ядвіга? Оксана?

— Кажіть, бабуню, що я,— оксамитовим голосом сказала Оксана.

— Сміється зі старої баби...

— Щоб я сміявся? Не сміюсь. Заплутався я в їхніх спідницях. Так і сказав трьом: повезу до баби Лукії, а вже як вона скаже і покаже.

— Смієтеся з мене... А мені по воду треба.— В неї на коромислі озвалося двоє порожніх відер.— Хай вам серце каже й підказує.

Вадим перед ворітьми заходився віднімати в баби Лукії коромисло та відра:

— Нехай вони принесуть води з криниці!

— Вони? — аж не повірила почутому баба Лукія.— Та куди вони судні!

— Я принесу,— похвалилася Оксана.

— О, ти найкраща! — ляснув її долонею по крижах Вадим.

— Бо найкраща,— пообіцяла Оксана.

Вона простягала руку до коромисла, Віка — до одного відра, Ядвіга — до другого. А баба Лукія не знала, як боронитися.

— Конкурс! Хто переможе в конкурсі! — реготав Вадим, вельми втішений несподіваним спектаклем.— Перемагає і стає нареченою та, котра зуміє принести з криниці двоє відер води на коромислі!

— Та ніхто з них не переможе,— розсердилася баба Лукія.— Усі не переможуть... Хай тисячу приведи сюди — й ніхто не переможе.

— А хто ж переможе? — скиснув на виду Вадим.

— Я, хто ж іще.

Хотів засміятись, але губам його перехотілося сміятися, тільки сіпнулися.

— Відступіться, дівчата... Хіба не бачите, що я вам упорожні дорогу перейшла? — бубоніла баба Лукія.— А раз упорожні, то не сподівайтеся на вдаючу.

Вони стояли біля машини, розгублено дивлячись їй услід, а баба йшла й розмовляла сама з собою:

— їм захотілося з баби посміху! А не буде вам із баби посміху, баба з вас матиме посміх...