Прокляття - Гуцало Євген

Лукія сиділа на ослоні під образами.

— Здрастуйте, мамо,— привіталася невістка Наталя Семенівна, переступивши хатній поріг.

Стара Лукія сиділа під чорно-срібними образами, склавши руки на грушевому костурі. Наталя Семенівна мимоволі приглянулася до свекрушиних рук, і вони чомусь видалися їй схожими на двох жаб-ропух, які висохли на сонці й стемніли, ото залишилась від них пожолоблена шабатурка. З-під зав’язаної гострим дзьобиком тернової квітчастої хустки в торочках її очікувальні, болісно-тривожні очі колющились, як реп’яхи.

— Ось я вам харчі для споживку принесла, а то ж самі і в печі мало палите, й мало готуєте. Аж треба їсти, щоб жити, ще ніхто так не жив щоб не їсти.

Невістка гомоніла, дістаючи принесені харчі з білого лози-нового коша й кладучи на застелений полотняною скатеркою стіл перед свекрухою.

— Ось вам хліб та масло, ось вам шматок сала та цукор, ось вам у горнятку печеня куряча та в полумиску вареники з сиром.

У хаті, в якій тхнуло старою глиною та сажею з печі і комина, запахло свіжими наїдками.

— Пустіться ви свого костура і підсуньтеся ближче до столу, а то ж тримаєтеся за костура, як чорт за грішну душу.

Зрештою свекруха слухняно звелася з ослона, човгнула ближче до столу старечими ногами, довга рясна спідниця волочилася по долівці. Налігши грудьми на костур і низько нахилившись над столом, пильно розглядала все, що принесла невістка.

— Не вірите, що хліб справжній та що вареники з сиром?— ледь усміхнулася Наталя Семенівна, гомонячи так, як ото звикла гомоніти з Лукією.

Свекруха, надивившись на харчі, перевела погляд на невістку. Свекрушине продовгасте й кістляве обличчя, посноване тонким павутинням зморщок, було застигле й непорушне, як завжди, і все ж таки начебто якась одміна появилася на ньому. Одміна ця крилася чи то в поворозках випитих, плюсклих вуст, чи то в сутінковій безпросвітній мряці, якою каламутилися очі, чи то й у зламі брів-галузок на жовтому, як віск, плескатому лобі, поораному борознами.

Човгнувши від столу до Наталі Семенівни, згорблена, скорбно похмура, вона ледь-ледь ворухнула поворозками плюсклих вуст.

— Ви щось сказали, мамо? — запитала Наталя Семенівна.

Плюсклі випиті вуста ворухнулися знову, так само без

звуку.

— Ну й розбалакалися ви сьогодні! — пожартувала невістка.

й тоді свекрушині вуста зронили сипкий шепіт:

—■ Хто ти така?

Наталя Семенівна відчула, що руки-ноги в неї віднімаються, що полотніє, що язик дерев’яніє у роті, що волосся сторчма стає на голові.

Знетямлєна, дивилася на свекруху, і її очі випромінювали жах та переляк.

Свекрушині вуста ворухнулися знову, сипкий шепіт сіявся з-поміж плюсклих поворозок, але це був якийсь безголосий шепіт, і в Наталі Семенівни відібрало мову, тепер уже вона й слова сказати не могла.

— Хто ти така? — повторила свекруха, й костур у її руці дзьобнув долівку.

Зрештою, вуста Наталі Семенівни розімкнулися.

— Наталка,— сказала вона.

Здавалося, свекруха Лукія обдумує почуте.

— Хто ти така? — втретє повторила вона.

— Наталка,— відчуваючи ще більший жах, мовила Наталя Семенівна.— Ваша невістка, мамо!

Лукіїне обличчя не розгодинилося, зостаючись похмуро-запавутиненим. Наче почула Наталчину відповідь — і чи не повірила, чи не втямила. Відірвавши праву руку від костура, показала на стіл і мовила.сипким шепотом:

— Хліб.

— Хліб, мамо,— згодилася Наталя Семенівна, до якої все відчутніше повертався дар мови.

— Горня,— мовила свекруха, показуючи на горня.

— Так, горня з курячою печенею.

— Полумисок...

— Полумисок із варениками.

— Сало...

— Сало-здір і сало-підчеревина.

Свекруха Лукія прислухалася не так до Наталчиного, як до свого голосу, і її обличчя немов розвиднялося від ясної задуми. їй здавалося, що той голос народжується десь поза нею, а до її слуху лише долинає, що той голос належить комусь іншому, ось тільки ж кому саме, кому,— й вона озирнулася по хаті, немов сподівалася побачити того, хто озивався тут дивним порожнім голосом, у якому не хотіла признати свій.

Отямившись, оговтавшись від зачудування, Наталя Семе-нівна ступила до свекрухи:

— Мамо, ви заговорили!

Свекруха Лукія дивилася на невістку — й не вірила:

— Я заговорила?.. Хіба то я?.. Хто тут говорить?

— Мамо, ви говорите!

— Е-е, ти скажи, хто тут говорить?

Наталя Семенівна похилилася до свекрухи і, заплакавши раптовими пекучими сльозами, обняла за худі плечі. Свекруха похитнулася від тих обіймів і міцніше вперлася костуром у долівку. Сива її голова пахла чомусь коноплями, як пахла ще колись давно, в молодості, і від цього спомину про давній запах свекрушиних кіс Наталці захотілося плакати ще дужче. Сльози стікали по її щоках, змочували свекрушину тернову хустку в торочках, вона голосила:

— Говорите, мамо, говорите, ой, як же ви славно говорите, що слухала б вас і не переслухала, голос у вас із самісінької душі. Я ж і не знала ніколи вашого голосу, як же я чекала на ваш голос, говоріть, мамо, говоріть!

Наталя Семенівна плакала й сміялася, мало не божеволіючи від несподіваної радості. Чи не сниться їй свекрушин голос? Усе це мариться чи й справді відбувається?

Свекруха Лукія сказала:

— То, може, і не я озвалася, дочко.

— Як то не ви, коли ви!

— То щось таке озвалося...

— Та що?

— Чи я зумію сказати, е-е, не зумію.

Й зосереджено тримала на костурі два кулаки, наче1 жаби-ропухи, висушені сонцем, пожолоблені від спеки, в гудзуватих жилах.

Коли в селі їхньому Заливанщина заходила мова про часи давноминулі, що потонули на дні людського забуття чи причаїлися в найглухіших закамарках пам’яті,— казали:

— А, це було ще тоді, коли наша Лукія говорила.

Тобто навряд чи й було.

А коли в селі дуже щиро сумнівалися у якійсь події чи в якомусь вчинку, то висловлювалися так:

— А, це буде тоді, коли німа Лукія заговорить.

Тобто ця подія не станеться ніколи.

Чим більше спливало часу, тим залишалося менше люду,

хто міг би з певністю сказати — Лукія німа з народження чи оніміла вже після народження. Авжеж, сказали б мати чи батько, але мати ?! та батько зійшли зі світу в тридцятих роках, у них уже ніхто не запитає, а вони не обізвуться. Посходили зі світу всі ті в селі, хто пам’ятав її змалечку і міг би згадати. Чоловіка в неї ніколи не було. А єдиний син Степан пам’ятав свою матір Лукію завжди мовчазною. Єдиний внук Вадим не почув од баби Лукії жодного слівця. Правнуки також не знали за прабабою Лукією ні слова привіту, ні лихого слова, бо правнуків у неї ще не було, внук Вадим усе ходив нежонатий, засидівся в парубках.

Отже, чоловіка в неї ніколи не було, а сина Степана таки мала.

Де ж і як розжилася сином Степаном, розумником та балакуном? У Заливанщині казали:

— Від божого духа, либонь, від кого ж іще? Так, як у діви Марії. Дуже захотілося мати дитинку — от і має дитинку... Від білого світу.

А Лукія мовчала, бо як скаже? Та й сама, либонь, не знала й не пам’ятала. Здавалося їй самій, що має хлопця від весняного дурманного вітру та від синіх розквітлих барвінків, на яких колись заснула за селом біля цвинтаря. Заснула посеред білого дня, уморившись на людській толоці та ще чарку горілки випивши. А як прокинулася, то ніяк не могла втямити, чому її довгу спідницю зав’язано на голові. Ледве й зняла спідницю таки через голову, перевдягнулася, а, довкола на сільській околиці — нікогісінько, сонце з блакитного неба світить, весняний дурманний вітер віє, цвітуть сині барвінки, і так тих барвінків синіх багато, що ніколи більше не бачила стільки. Навіть на тій самій сільській околиці не бачила стільки, хоч не раз потім навідувалася туди, наче пересвідчитись прагнула, що таки ростуть, таки не примарилися. Авжеж, росли й цвіли, та з кожним роком —їх чомусь меншало та меншало, аж поки настала пора, коли там зрідка лише зелене листя барвінку світилося в траві, а цвіт погас.

Скільки їй тепер сповнилося років? Документи на вік у Лукії кілька разів пропадали за того чи іншого лихоліття, бо якесь прокляття над нею висіло. Відновлювати документи доводилося не так за її пам’яттю, як за пам’яттю чужою, отож визначали її вік і так, і сяк, бо навіть син із невісткою до пуття не відали, навіть діти накидали — то більше, то менше давали. А мати, звісно, не суперечила, бо як суперечи-тиме?

Ото хіба що без мови, а так — і чуйна, і роботяща, і розумна.

її руки вдалися спритні до всякого діла. Хата й усі домаш-

ні клопоти трималися її руками, як і комора, як і хлів, як і обійстя, як і город. Тіпати коноплі на терниці — тіпала, і пряла нитки з кужеля, і ткала на верстаті, і вибілювала полотно біля ставу, і вишивала рушники чи сорочки. І вари-ла, і хліб пекла. Часто кликали ЇЇ на весілля, щоб допомагала готувати, бо там готувань усяких багацько. Й так само кликали на похорони, бо й на похоронах усяких готувань багацько, а треба ж опоштати всіх поминальників. І толока без неї не обходилася — чи глину валькувати, чи поворожити над стравами. Чи до армії проводжали хлопців, чи з армії зустрічали— також Лукію кликали, і вона йшла, а якщо й не кликали, то сама навідувалася, бо знала, що не обійдуться без неї.

А чи всі колгоспні роботи — хай то до війни, хай то після війни! Звісно, що не тільки жіночі, а й чоловічі, бо, здається, був наступив такий час, що всі роботи поставали жіночими, коли мало тих чоловіків повернулося з фронтів. Либонь, якби поставили в кузні з молотом біля ковадла — не тільки не відмовилася б, а й упоралася б, навчившись порядкувати і з металом. Так само біля колгоспного бугая впоралася б і по теслярському ремеслу не підвела б, а посадили б на трактора — сиділа б, орала б землю у хвищу, висотуючи жили з тіла.

Але найбільше довелося помучитись на цукрових буряках. І на корівнику дояркою, і на свинарнику свинаркою, і на пташнику пташницею. Чи зимою зерно в холодній коморі перевіювала, аж кості дубіли, крижаніючи. Як запровадили були в їхніх краях чумизу, то й чумиза не обминула її долю. Так само як згодом не обминула її долю королева полів, себто кукурудза. І торфоперегнійні горнятка не обминули так само її долю, і ще всяка всячина, яка налинала так, як нагла буря, й наглою ж таки бурею канула в небуття.

Та найдужче впомку їй — цукрові буряки.

Чи не тому, що голова колгоспу в сутужні післявоєнні роки для обробітку цукрових буряків у їхній Заливанщині організував хор-ланку?

їхній хор-ланка шарував буряки сапами.