Перекоп - Гончар Олесь

Нарешті листа було скомпоновано, і Альоша-студент вивів під ним офіційний титул:

"Дмитро Килигей, командир повстанського загону імені Г. Г Шевченка зі всіма своїми бійцями"

Для передачі відповіді Янікості вирішено було використати полонених греків. Відібравши кількох грецьких матросів, що були чемніші за інших, повстанці виділили їм старий рибальський баркас на веслах і, побажавши вдруге не попадатись, з миром відпусти/ш в море, до своїх. В момент, коли вони відпливали, Килигей, стоячи зверху на естакаді, навмисне голосно віддавав Житченкові наказ — протягом ночі прикотити з Ка-ланчака артилерію і до ранку встановити її на носі Джарилгач з тим, щоб закрити завтра флотові Яні-кости вихід у море.

Ніякої, звісно, артилерії в Каланчаку не було, однак з Житченкової міцної горлянки тільки й вилітало:

— Єсть! Прикочу! Встановлю!

Згадування про міфічну партизанську артилерію — це своєрідне доповнення до писемної відповіді на ультиматум — видно, подіяло на декого з відпливаючих саме так, як і сподівались повстанці: на ранок кораблів на рейді вже не було.

XIII

Чутка про те, що Килигеїв загін, вигнавши з тополиного порту інтервентів, відбив при цьому величезні судна з хлібом та вовною, швидко облетіла південні села та хутори, і наступного дня на хорлянську косу стали влітати зі степу брички, вози, фургони. Знесамовитілі від жадоби підводчики, здебільшого бородаті хуторяни в чумарках, з блукаючим поглядом навперегінки гнали коней просто до причалів.

— Стій! — перепиняли їх бійці.— Куди розігнались?

— Як то куди? — важко хекали ті.— А за хлібом, за вовною! Хіба вже розтягли?

— Ні, вас ждемо: як же без вас?

— Ви не жартуйте! Мерщій треба розвозити, бо ще вернуться, відберуть! Думаєте, ви їх далеко загнали? Тут ніколи розмузикувати!

— "Грабуй награбоване", так, чи що? Ні, цей номер у нас не пройде!..

Щодо цього в Килигея було суворо. Не всіх, правда, втримав від спокуси його наказ... В перший момент владарювання в порту, поки він з Баржаком сюди-туди, поки сходив провідати сім'ю, повернувся — повстанців його вже не впізнати: всі в новісіньких шинелях тютюнового кольору, всі поперевдягалися в грецьке!

Килигей вибухнув люттю:

— Ану, поскидать! Щоб не бачив ні на кому! В полотні, в ситці моя армія буде!

Такою і є вона зараз — в полотні та в ситці.

Все захоплене збіжжя Килигей наказав взяти на облік і незабаром сам з командиром заходився розподіляти його серед населення. Насамперед із захоплених запасів було виділено зерно напівпролетарському населенню Хорлів, яке дружно допомагало загонові викурювати інтервентів. В числі інших одержала свою пайку і Килигейова дружина, одержала не більше й не менше, ніж родини інших фронтовиків. Вирішено було також надати допомогу бідноті Чаплинки, Каланчака та інших сіл, стежачи за тим, щоб допомога ця потрапила кому слід: вдовам, та сиротам, та багатодітним незаможникам, в яких, може, й посіяти нічим.

В числі останніх до Килигея з'явився... хто б міг подумати? Мефодій Кулик! Притьопав піхтурою із самої Чаплинки, в постолах, що позадиралися, мов полозки, з порожнім лантухом через плече — як у сівача.

Можна було сподіватись, що після недавнього випадку на чаплинському майдані, коли він привселюдно оголосив себе страхополохом і вибув із лав загону, Кулик почуватиме себе перед Килигеєм ніяково, що незручно буде йому глянути в вічі тим, хто без нього викурював тут осине гніздо інтервентів та відбивав у них народне добро. Одначе Кулик, видно, був твердо переконаний, що з усього щойно відвойованого добра йому по праву належить відповідна частка. Здоровкаючись на ходу з односельцями, розшукав на далекій естакаді командира загону і, в двох словах доповівши йому, що в чаплинських тилах все гаразд, Мефодій тут же скинув свою напівоблізлу баранячу шапку і десь із дна її добув заяложену, складену вчетверо, депешу.

— На, розбирай, Дмитре.

— Ото пішли меморандуми,— беручи папірець, промовив Килигей.— То від Янікости, а це ж — від кого?

— А це лично-особисто від мене, від чаплинського громадянина Кулика.

— Що ж ти тут накарлякав? . — Ти читай, читай...

Килигей неквапом розгорнув списаний крутими закарлючками папір.

"Начальнику узбережжя Чорного моря.

Захиснику праці тов. Килигею.

З дитинства поневіряючись по наймах, багато літ працюючи на власницю-поміщицю, названу в народі Фейншею, я, хоч не пив і не тринькав у житті, проте залишився й понині у великих злиднях. Народжений у степу в кибитці чабана, працюючи змалечку пастуш-ком-верблюдником і дуже заштурханий та засіпаний зо всіх боків панськими посіпаками, не мав я на серці левиної відваги для того, щоб героїчно виступити в лавах червоних повстанців на бій з душителькою Антантою.

Одначе їсти хочеться кожному, голодних ротів повна хата, малі діти, вони ні в чому не винні, а як виростуть, то ще послужать революції як слід. З огляду на це, прошу червону державу робітників і селян допомогти мені посівним зерном, яке з лихвою при першій можливості поверну.

Прохач Кулик"

— Оце накрутив,— промовив Килигей упівголоса, прочитавши Куликів меморандум.— І складно, й жалібно. Хто це тобі так — чи не до дяка ходив?

Кулик несподівано образився:

— Своїм умом живу.

Килигей, посміхнувшись, звернувся до хлопців, що саме тягали з пароплава зерно мішками на берег:

— Ну як, хлопці, дамо Куликові на посів?

— Воно після всього й не слід би,— загомоніли в гурті.— Як-не-як вибув з наших лав... У запічку відсиджувався...

— А діти є? — запитав вусатий ватаг хорлинських рибалок.

Кулик випростався:

— Якщо правду казати, то більше, як у мене, потемків ні в кого в Чаплинці нема. В хаті ціла боса команда. Іван Кулик, Дем'ян Кулик, Петро Кулик, Федір Кулик!.. Одне менше другого! Ще є таке, що і в колисці.

Бійці засміялись.

— В літах дядько, а потомків, бач, надбав.

— Що зробиш,— мовби виправдуючись, загомонів Кулик до повстанців.— Це як ото серед сівачів буває: один вийде рано, до схід сонця, сюди — порось! туди — порось! До обіду, дивись, уже й обсіявся. А я, хлопці,— голос його забринів якось жалібно,— за бурлацьким своїм життям пізно вийшов, коли сонце юності моєї вже на захід звернуло...

— Не журись,— плеснув його по плечі Житченко,— пізно посіяв, та зійшло густо.

— Що густо, то густо,— ніяково посміхнувся Кулик у свою кураєво-полинову бороду.— Вдень і не бачиш, а увечері як збіжаться до миски, то й не розбереш, чи всі свої, чи й сусідських половина. Ану, шикуйсь на перекличку! По порядку номерів! Іван! Дем'ян! Федько! Петько!.. Улита! Микита! Перевіриш, виходить, що всі свої.

— Та хай ростуть на здоров'я,— весело загомоніли бійці.— Ще солдатів буде треба та треба!

Дали Куликові зерна. Аж кректав Мефодій, тягнучи з трюму п'ятипудову свою пайку на берег.

Килигей тим часом наказав спорядити червону валку з зерном в подарунок чаплинській бідноті та іншим селам. Закипіла робота! Насипали лантухи по саму зав'язку, нашвидкуруч надписували зверху, хто кому посилає, і потім з розмаху кидали в куркульські вози, аж ті порипували та стогнали, осідаючи під цією вагою. Кидали дядьки-фронтовики, кидала молодь, кинув мішок і Яресько, захоплений загальним настроєм. Вхопив мішок за "чуба" Янош,. друг його,— за гузирі, розмахнули і прямо старому Гаркуші на воза.

—. Послужіть і ви революції, діду Гаркушо,— сказав підводчикові Яресько і потім довго й суворо розтлумачував, куди, під чиє вікно доставити.

— А мені? —: жадібно водив очима по лантухах Гаркуша.— Добудь що-небудь і на мою долю, га?

— Наша, діду, пшениця у вас не зійде,— відповів Яресько.

— Таке тобі? Чому?

— Сорт такий. Пролетарський!

— Оце таку правду заводите! Ні зернини не дали, ще й хурманів із нас поробили,— не міг ніяк вгамуватись Гаркуша.— Хоч вовни тюк під задницю дідові дайте, щоб м'якше в дорозі сиділось!

— Кому це тут вовни забаглось? — почувся суворий голос Килигея, що наближався з-поміж возів.

Гаркуша улесливо заметушився:

— Це ми, хурщики... Нам хоч вовна, аби кишка повна!

— Вашої кишки ніколи не напхаєш,— нахмурився Килигей.— Син досі десь петлюрівською матнею Вкраїну мете?

— Та що ж син...

— Відчалюйте, валка он уже рушає!

Рушила, поскрипуючи, валка; в задумі дивився услід їй Килигей. Вперше, скільки існує цей тополиний порт, валки з хлібом їдуть не зі степу, а в степ, не в темні трюми чужих суден таврійське ллється зерно, а навпаки, підіймається з трюмів на-гора, до сонця, до весни, повертаючись знову до тих, хто його виростив, хто його посіє...

Підійшов Баржак, і'теж став поруч, і теж дивився.

— Що ж, збулося, Дмитре?

— Збулось.

їхньою волею, їхньою силою здійснюється нарешті те, про що не раз, обливаючись гірким вантажницьким потом, мріяли вони потаємки в роки своєї молодості, проведеної отут, на каторжанських оцих естакадах.

XIV

З тополиного порту відбитий у греків хліб дійшов і до Строганівки, попробував пшеничного і капітан Дьяконов в Оленчуковій хаті.

Дьяконов потрапив у Строганівку саме в розпал весняних робіт. Оленчук з першого ж дня взявся до роботи на винограднику. Він зовсім не збирався перетворити своє благородіє в батрака, але Дьяконову не сиділось без діла, і невдовзі їх обох — Оленчука й колишнього його батарейного — село бачило вже на винограднику поруч: з ранку й до вечора трудились вони. Оленчук навчив офіцера, як обрізати кущі, як обкопувати, і Дьяконов виявився тямковитим учнем. Син відставного офіцера і сам з юних літ офіцер, він вперше в житті оце так близько зіткнувся з працею простої людини, вперше в житті змінив зброю на садівницький ніж та лопату і вперше відчув тут високу, якої раніш ніколи не знав, насолоду праці.

Оленчуків виноградник — над самим Сивашем, на пологому схилі, обернутому до сонця. Оленчук розповідає, що ще за його дідів на цих місцях понад Сивашем, де зараз городи та виноградники, була мертва земля, один кермек та смердюг ріс, що його й верблюди не їдять. Мертво було, аж доки один з Оленчукового роду не докопавсь тут до солодкої води. А це, як відомо, тут все: де вода — там життя.

— Наче й багато її, а не нап'єшся,— дивлячись на залиті Сиваші, з гіркотою каже Оленчук.— "Тому тебе багато й є, що тебе ніхто не п'є",— казали колись чумаки, здивовані тим, що воли їхні не п'ють морської... Через нестачу води ніяке й дерево в нас тут не росте, одна тільки жилава акація маловоддя наше витримує.

— А ото он? — вказує Дьяконов на кілька високих сріблястих дерев, що самотньо височать далеко над Сивашем.

— Ото ж явори на поповій леваді.