Перекоп - Гончар Олесь

Ульянов (Лени н)"

Янош їде і час від часу всміхається, повитий якоюсь світлою задумою. Небалакучий він, оцей Янош, не часто від нього слова доб'єшся, але й без слів Данько зараз добре розуміє його настрій, здогадується, де витають в цю мить радісні думи його друга. Десь там, за Карпатами, в гуркоті боїв, в маєві знамен, в сонячнім переблиску зброї народжується зараз його, Яношева, революція.

— Хлопці, слухайте сюди,— тріпнувши чубом, каже Альоша.— Повикурюємо ось інтервентів, розв'яжемо собі руки, давайте тоді комуною жити. Збудуємось хоч би й на оцих-о землях і заживем по-братськи...

Яресько окинув очима степи: яка земля! Цілина не рушена... Вухналі посій — і ті зійдуть! Кинь борону серед поля — і та коріння пустить!

А студент уже з умовлянням до Яноша:

— Зоставайся у нас тут назавше. Тут і виноградники підуть, як у вас отам на Мадярщині.

— На веселій оженимо,— жартує Яресько.— Вкраї-ночку таку висватаєм, що ну!

При згадці про женіння студент хмуриться, невдоволено наморщує лоба: він проти цього. Дивак диваком! Київський студент Мазур потрапив у Таврійські степи далекою кружною дорогою — через заслання десь аж у тундрі серед ескімосів та через штрафні фронтові батальйони. Перед самою революцією його, пораненого, приправили в Асканію разом з іншими в лазарет. Після одужання так уже й застряв тут, працюючи на різних роботах та дошкуляючи на мітингах ораторам своїми в'їдливими запитаннями. Місцеві есери та анархісти ще за керенщини не раз пробували залучити студента до себе, заманювали обіцянками, що в них, мовляв, він може висунутись навіть у вожді, проте Альоша — дарма що чуб аж на плечі, як в анархіста,— за почестями не гнався, в керенські не мітив і після своєї тундри вважав за найкраще належати до "партії безпартійних". Та коли вдарив чаплинський дзвін, Альоша одним з перших виявив бажання стати в лави тих, що вирушали повсталій Чаплинці на поміч. Невмілий, незграбний, з дияконськими патлами, він часто потрапляє серед повстанців у смішне становище, і в той же час вони й люблять його — голова! І в бою на нього можна покластись.

Під'їхали до могили, де вчора Судар та Дерзкий мали намір вчинити розправу над греками. Ось тут полонені спочивали. Хлопці, притримавши коней, мовчки подивились на те місце під могилою. Була б тут купа трупів. Тут би їм гайвороння й очі повидовбувало...

І враз стало легко на душі кожному. Бавлячись, мов хлопчаки, вилетіли разом кіньми на самий верх могили. Видно звідси стало півсвіту: і степ, і море.

Альоша, згорбившись у сідлі, незграбний, довгоногий, невідривно дивиться кудись понад сліпучу морську синяву, говорить про них, про греків:

— Десь там їхня об'їдена козами земля. Але будівничі які... Уявіть собі місто, де навіть тротуари з білого мармуру. Мармурові сходи ведуть на високу гору. То — Акрополь. Білі священні руїни... Звідти все починалось...

Ніби в чарівливому напівзабутті, говорить він про храми якимось богиням, про юнака, що хотів долетіти до сонця, та не долетів — сонце розтопило йому воском приліплені крила.

В напливі схвильованої замріяності, ніби в мареві, що робить світ схожим на казку, рушили вони далі.

— Настане час,— думав уголос студент,— і ми приходитимем один до одного не як вороги, а як друзі, як брати. Побачимо зблизька тоді Олімп, і сліпучі Афіни, увінчані Парфеноном, і дивною буде оця ворожнеча...

їхали-їхали, і раптом на все горло заспівав Яресько:

Ой пасіться, сірі воли, не бійтеся вовка, А я піду у те село, де дівчина ловка!

Горланив на весь степ, так наче хотів, щоб його і в Чаплинці почули. Янош, їдучи поруч, реготав, і навіть Альоша всміхався, косячись на горлатого співака.

Надвечір помітили на горизонті ледь бовваніючий силует корабля. Незабаром зустріли верхівців — знайомих дядьків-пікетчиків, що охороняли узбережжя. Зупинились на перекур.

— Ну, як, дядьку Самійле, не лізе Антанта?

— Близько не лізе. Заякорилась он, бач, аж на гарні-зонті.

Попросивши в пікетника бінокль. Яресько став дивитись за "гарнізонт". Грізна сталева гора постала перед ним з сивими баштами, з страшними хоботами гармат на борту. Дредноут!

Мовчки подивились крізь бінокль усі по черзі. Після цього знов подалися — пікетчики своєю дорогою, Яресько з хлопцями своєю.

Скільки потім їхали, дредноут усе маячив збоку на горизонті, як привид.

Коли повернулись у Хорли, Дерзкий і Явтух Судар уже були там.

Командир загону прискіпався до Яреська:

— Ти їх відпускав?

Яресько, на мить зам'явшись, відповів, що — так, відпускав.

— Ну, добре,— заспокоївся Килигей,— а то я вже хотів їм тут пришкварити.— І, взявши в Яреська розписку за зданих греків, став уважно вчитуватись в рядки.

XVIII

День у день понад морем, в безкраїх просторах роз'їжджають кінні пікети, охороняють від дредноутів степ.

Після того, як загін Килигея остаточно закріпився в Хорлах, на нього за рішенням губернських властей було покладено охорону всього Чорноморського узбережжя між Скадовськом і Перекопом. Хлопці тепер майже не вилазили з сідел: на спарені їхні пікети лягла відповідальність за цілий край з його відкритими всім вітрам просторами, з рудими самановими селами, з його теперішнім і майбутнім.

Небезпеки були близько, під боком. Про них щоразу нагадували й похмурі силуети дредноутів, які то зникали, то знову з'являлись на обрії, і набридливе стрекотання ворожих гідропланів, що ходили по небу над Хор-лами, як дома. Не минало дня, щоб котрийсь із них не провідав тополиний порт. Щоправда, хлопці швидко призвичаїлись до їхніх відвідин і вже не давали їм спуску: щоразу зустрічали заморських шулік дружним вогнем з усіх видів зброї.

Незважаючи на порівняно невеликі свої сили, загін повстанців почував себе справжнім господарем краю. Степ патрулювали кінні роз'їзди, а морський прилеглий до нього простір різали прудкі, захоплені в Яиікости бронекатери.

Десь великодніми святами команда одного з таких катерів пригнала з моря велике парусно-моторне судно, переповнене вузлами з барахлом та переляканими одеськими буржуями, які тікали від Червоної Армії морем на Крим та, збившись уночі з курсу, незчулись, як опинились в руках партизанської "морської кавалерії".

Похмуро сходило буржуйство по трапу на хорлян-ський берег, спотикаючись у важезних своїх шубах (ніби рясне великоднє сонце уже не гріло!), у блискучих дощовиках з напнутими капюшонами (наче ждуть зливи з ясного неба!).

Зійшли, а вслід їм полетіли й тугі їхні вузли, за море наготовані бебехи. Від удару один з вузлів репнув на очах у всіх, і вивалились із нього... паски! Високі, зарум'янені, присипані зверху барвистим горошком!

— Розговіємось! — весело загомоніли бійці.— Спасибі вам, православні!

Стали тут же розлупувати, пробувати, і раптом один із бійців здивовано відсахнувся від свого шматка:

— Ей! Вони золото в хліб позапікали!

І він показав товаришам свій шматок: з пухкого жовтого м'якуша паски, печеної, видно, на молоці та крашанках, блищав кінчиком золотий ланцюжок, з отих, що буржуям на пузо. Бійці кинулись розламувати решту пасок, і в кожній із них знаходили як не те, так інше: то жіноча цяцька якась, то перстень золотий, то, замість ізюму, раптом іскрилось з хлібної м'якушки коштовне каміння.

— Страму вам нема, варвари,— докоряв буржуям Хрисан Кульбака, відомий у загоні своєю набожністю,— У святий хліб каміння позапікали.

— Е! Вони не тільки в хліб, вони і в мило!

Виявилось, що з купи саморобного, чорного та клейкого мила, що зліпилося в груддя, хтось із бійців теж добув золоті речі.

— Іч, миловари!

Буржуїв обступили тісніше, стали обмацувати:

— А під шубами тут у вас що? Натуральні пуза, чи, може, теж контрабанди понапихали?

Допит був саме в розпалі, коли до причалу спустився Килигей з головою місцевого ревкому — отим самим, що стрибав перед ним на дерев'янці при вступі загону в Хорли. З'ясувавши, в чім річ, Килигей презирливо покривився, довбнув носком чобота купу почавленого мила:

— Додумались... Ну що ж. Посадити, хай назад усе виколупують!

Слухняно сіли буржуї кружком, похнюпившись, взялися виколупувати з мила буржуйські свої витребеньки.

— Тільки в мене без фокусів! — попередив Килигей.— Помічу, що котрий валюту ковтне — одразу кендюх навиворіт! З цієї хвилини це не вам — це вже республіці належить!

В той же день конфісковані цінності було відправлено в Херсон і здано губернському казначею по акту.

Якось увечері Килигеєва "морська кавалерія" підібрала далеко від берега в рибальській байді двох ледь живих кримських партизанів із Мамайських каменоломень. Оклигавши трохи в Хорлах, вони розповіли повстанцям жахливі речі про розгром у каменоломнях їхнього партизанського загону "Червоні каски". Організований більшовиками Євпаторії партизанський їхній загін довгий час успішно боровся проти біляків та інтервентів. В січні його оточили. З моря кораблі інтервентів блокували каменоломні артилерійським вогнем. Водночас білогвардійці стали рушити динамітом входи до каменоломень, взялись замуровувати віддушини, а коли й це не зломило "червоних касок", контрреволюція пустила в підземелля задушливі гази.

То була моторошна мить, коли в темряві каменоломень, по далеких підземних галереях раптом пронеслося страшне, найстрашніше за весь час боротьби їхнього загону: "Гази!!!"

Люди бігли, задихаючись, прикладали до рота мокре ганчір'я, падали, б'ючись у страшних конвульсіях.

— Звідки ж у них гази? — похмуро допитувались повстанці.

— Англійці нібито доставили в Крим. Всіх би нас передушили, якби могли.

Зрештою, загін змушений був піднятись із каменоломень на поверхню і прийняти нерівний бій. Загинув у бою командир їхнього загону більшовик Іван Петриченко, а вони лише чудом врятувались у морі.

Були вони — сама шкіра та кості. Обличчя такі, наче все життя провели в підземеллях без сонця й без світла. Поглядаючи на них, хмурились повстанці, закипали злобою на тих, хто душив цих людей газами в каменоломнях.

Килигей, вислухавши страшну їхню розповідь, довго, непорушно дивився на море в бік Криму з-під своїх кущуватих насуплених брів.

— З вами в нас буде ще не така війна,— сказав згодом, звертаючись десь туди, у кримський бік.— Ви нас газами душите, баржами в морі пускаєте на дно, а ми, думаєте, будем вам в зуби дивитись? Ні, панове, справжня з вами війна ще попереду!

XIX

Україна, на яку стільки місяців цілились жерлами своїх гармат дредноути з моря, в портах якої всю зиму кублились інтервенти, була цієї весни близька до свого повного визволення.