Перекоп - Гончар Олесь
Цілоденні блукання з отарою на холоді та тоскні вечори по кошарах під завивання лютих степових буранів — з цього складалося його життя.
Потім нагнали в степ австрійців. Гнали їх тими ж самими шляхами, що й заробітчан із каховських ярмарків, розміщали в тих самих батрацьких казармах, кошах та сараях. Різними мовами перекликались тепер косарі на сінокосах, до своїх рідних пісень тепер ще й інші, незнайомі, тужливі, долучались літніми вечорами по таборах та токовищах. Австріяки, чехи, мадяри, карпатські гуцули — кого там тільки не було! — всі вони змішались з полтавськими та орловськими у цьому сте-. повому Вавілоні.
Докотилось поповнення і до Мануйлового "шматка": одного з полонених дали їм до отари в підмогу. Мовчазний, худий, аж чорний, років на п'ять старший за Данька, був він родом десь із-за Карпат, із Мадярщини, і звати його було Янош. Коли вже обвикнувся і трохи наломився мови, скупо розповідав літніми вечорами біля вогнища про свої далекі краї. Пастухував у поміщика: така ж там у них спека, таке ж безводдя, такі ж розкішні марева коливаються влітку... "Тільки й різниці, що по-вашому — пастух, а по-нашому пастир. По-вашому — степ, а по-нашому — пуста".
А колодязі там, виявляється, з журавлями високими і хати по селах побілені білим, у садках вишневих, зовсім як на Даньковій Полтавщині. Гарно було про таке розмовляти.
Мрії зріднили їх, а спільні мандри з отарою в безлюднім присиваськім степу ще більше зблизили, здружили. Навіть одягом помінялися: Данько віддав Яношеві свою ватяну свитку, а Янош Данькові — шинель, щоб не нагадувала йому про цісаря та про окопи.
Одного разу в степу до їхнього вогнища підійшов якийсь невідомий, по-міському одягнутий. В степу, як і в морі, зустрівши людину, не питають, чого вона тут і звідки. Спершу дали йому повечеряти, а потім він до пізньої ночі гомонів з чабанами про їхнє життя, про їхню долю.
— Дивлюсь я на вас, хлопці,— казав він,— і думаю, що одна вам доля на двох дісталася. Одного капітал змалку в степовий полон захопив, другого — царська війна сюди під конвоєм пригнала.— І, підкладаючи сухих кізяків у багаття, задумливо додав: — А тільки визволятись із неволі, мабуть, доведеться вам разом, хлопці.
Справдилось його слово. Разом з Яношем, просто зі степу, прийшов Яресько в революцію.
Що тоді робилось в степу! Ніби весняним вітром з-під сонця війнуло, освіжило душу кожному. З піснями, з прапорами ішли селяни навколишніх сіл на Асканію, до них на ходу приєднувались чабани, австрійські полонені, батраки та батрачки з табірних казарм.
— Царя скинуто!
— Війна палацам!
— Воля всім, всім, всім!
Дихалось легко, небо сміялося людям, полум'ям майорів червоний стяг на башті асканійської водокачки, і ніби видніше стало від нього по всій Таврії.
В радісному захмелінні прийшов люд в Асканію, і затріщали вольєри, впали загорожі, розчинились клітки — щоб не тільки людям свято — звірів і птиць було випущено на волю. Як із Ноєвого ковчега, висипало все, що досі трималося по клітках, піднялося в небо рідкісне птаство, помчали в степ прудконогі олені та смугасті зебри, дикі монгольські коні та сайгаки, могутні бізони американських прерій та біловезькі зубри. Все живе радувалось в той день, мчало степами куди очі стоять, радісним ошалілим ревом трублячи про своє визволення, оповіщаючи всіх, що довгождана воля настала!
Лише одну клітку не відчинив повсталий люд — ту найбільшу, що стояла в маєтку перед самими вікнами панських покоїв на спеціально насипаній для цього степовій могилі із скіфською кам'яною бабою,— на таких могилах люблять в степу спочивати орли. Один із них і зараз жив тут.
Здоровенний, із сажневим розмахом крил, степовий хижацюга другий рік уже нудився в цій клітці на подив гостям, на втіху хазяям. Цілими днями куняв він на вершині могили, не цікавлячись нічим, не звертаючи уваги на свою тисячолітню кам'яну подругу. Тільки тоді й оживав, коли наступав час годівлі. Панський улюбленець, він щодня одержував з ласки пані Софії щедрий раціон — живу, взяту з отари вівцю. Згребе її, за мить порве, розшматує залізними пазурами і, наковтавшись гарячого м'яса, сидить, забризканий кров'ю, на вершині могили і знов куняє, спочива.
Всім єством ненавидів Данько цього пазурятника. Щоразу, коли траплялось проходити побіля нього, пригадувалось хлопцеві, як ще по дорозі в Каховку під час одного перепочинку зморено приліг він край шляху і одразу задрімав, а прокинувшись, побачив просто над собою в небі отакого хижака, що, розпластавши крила, мовби цілився йому своїм дзьобом у груди. Наче моторошний сон, врізалась йому в серце назавше ота перша його дитяча зустріч із степовим крилатим розбійником. Часом здавалось Данькові, що це якраз він, отой самий крилач, що хижо висів колись у степу над його бурлацьким дитинством, шматує тепер свої жертви у всіх на очах. Не раз, проходячи мимо, Данько погрожував йому кулаком, та все не міг здійснити своєї погрози.
Коли ж настав день, що можна було нарешті поквитатись,— хлопець не пропустив нагоди. Під схвальний гомін розвированого натовпу вступив з гирлигою до хижака в його смердючу, стерв'ятницьку, кров'ю забризкану кліть.
— Ану, царю пернатих, може, и тобі з трону пора?
Юрба заніміла в напрузі. Противник, дарма що обважнів на панських харчах, був ще небезпечний — такий одним ударом крила збиває людину з ніг, одним ударом свого сталевого дзьоба проломлює череп.
То був найперший ворог, що впав від Яреськової руки. Немов ярмаркового борця, вітав збуджений натовп молодого чабана, коли він, веселий, вихруватий, переможцем вийшов з гирлигою із орлиних хоромів. Світлана Мурашко, сміючись, приколола йому до грудей червону стрічку, а Наталка-цесарниця... Наталка в захваті лише подивилася своїми небесно-синіми на нього, але так подивилася, що він досі не може забути той погляд.
Наталка після того, як зостались її вольєри без цесарок, подалася в Херсон шукати собі іншого місця. Яресько залишився в Асканії.
Невдовзі по цьому заблищали в степу рогаті кайзерівські каски — прийшли німці з гайдамаками. Того ж дня перехапали робіткомівців на чолі з механіком При-валовим і, відправивши їх під посиленим конвоєм у Ге-нічеськ, вчинили там над ними звірячу розправу: вивезли на старій баржі в море й живими пустили на дно.
З поваленням гетьманату було створено в Асканії новий робітком і кілька озброєних бойових дружин для охорони степу та віддалених таборів від куркульських розграбувань. Яресько сів на коня. За співучість та за веселу вдачу,— більше за це, ніж за якісь там подвиги,— в одній із дружин його було обрано навіть старшим.
Так на чолі батрацької бойової дружини і літав по асканійському степу, вгамовуючи розгул куркульської ненажерливості, що не щадила нічого: навіть дерев'яні зруби витягували з колодязів, розвозили по хуторах, а колодязі хай гинуть, обвалюються. Пам'ятає, якось примчали на Кураєве, а там уже все йде шкереберть, старий Гаркуша воює з агайманськими старообрядцями, за бороди з ними тягається із-за якогось маховика. Довелося розбороняти їх арапником. Так і жив Яресько, місяцями не злазячи з коня, охороняючи з хлопцями степ, аж поки чаплинський дзвін не вдарив оце на сполох.
Нарешті ось — після першого справжнього бою — стоїть з Наталкою на людному чаплинському майдані й невідривно дивиться на неї, розбентежену подіями, розхвильовану зустріччю, і, як музику, слухає її грудний туркотливий, мов у горлиці, голос.
— Чула моя душа, Даньку, що ти... що я... От, єй же єй, чула!..
Сонце сховалось, але ще все небо на заході горить, кидає на Чаплинку червоні відсвіти. Невтомно грає гармошка, веселиться молодь.
Яресько з Наталкою стоять осторонь, не помічаючи нікого. Для неї на всьому майдані — тільки він, для нього — одна вона з усіх дівчат. Туркоче й туркоче, мовби вирішила все йому зараз розповісти, вилити душу до дна. Отож, як вийшла з цесарниць, майнула в Херсон, служила нянькою в адвоката і тільки оце, як скоїлось там, що греки людей попалили, вирвалась, в чім була, і примчала в Чаплинку до тітки.
— До того ж, кажуть, землю тут ділитимуть, хочу не прозівати своєї долі,— засміялась вона.
Дивився на неї Яресько і любувавсь. Як змінилася! Вже й коси під хусткою виклала якось по-міському, і кохта — вся на кнопках — щільно облягає її шию. За час, що не бачились, стала якась наче тендітніша вся, прудкіша в рухах, сміливіша з лиця. Розшарілась, щоки горять, а очі весь час сміються ясно, іскристо, і все небо в них переливається.
— На кого ж ти своїх аблакатів покинула?
— А, хай їм грець! — вона весело махнула рукою.— Такі нудні та злющі! Вони там "суд над Леніним" були влаштували. Зібрались якось увечері до нашого всі їхні прокурори, поначіпляли окуляри на носи, папери в кожного в руках — судять... Комедія, та й годі!
Де не взявся, підійшов до них збоку Хлопєшка, недбало поклав дівчині лапу на плече.
— Це що за новості сезону? — невдоволено крутнувши плечем, вона струснула його руку геть.
— Ходім на польку,— пробасив Хлопєшка, багровіючи і ніби не помічаючи Яреська.
— А може, я... не бажаю?
— То йдеш чи ні?
— Не йду.
І вона глянула на Данька так, мовби між ними була вже про це якась своя домовленість.
Аж тепер Хлопєшка помітив тут третього, глипнув на Яреська:
— Ти що? Зайняв уже тут позицію?
— Зайняв.
— Ого, який жвавий.
— Та який уже є.
Хлопєшка, насупившись, пристояв мовчки, потім недбало, самим язиком перекинувши мундштук з одного кутка рота в другий, почвалав до гурту, де танцювали.
— Отакі й там, у Херсоні,— знов заговорила дівчина, обурюючись і мовби жаліючись Данькові.— По вулицях, було, не пройдеш, французи так і липнуть. Греки з ножами за дівчатами ганяються...
Слухаючи її, Данько переносився разом з нею думками в Херсон, разом з нею переживав трагедію цього поглумленого інтервентами міста.
А Наталчин голос то сльозою бринить, то скаргою, то гнівом. Як вступали, в оркестри грали, зразковий порядок обіцяли навести, а потім такий навели, що досі все місто голосить. Висадились надвечір. Кажуть, петлюрівські лоцмани провели їх' з моря по плутаному фарватеру дніпровського гирла. З порту ішли до міста з такими тулумбасами, що ну! Попереду англійський оркестр з трубами через плече, французькі офіцери ви-цибузали, на всі боки люб'язно всміхаючись до населення, а позаду всіх озброєні ножами греки похмуро тягли артилерію на віслюках, і херсонська дітвора з галасом бігла за ними, викрикувала:
— Ісусова кавалерія!
— Ішаки Антанти!
Всюди, де пройшли з музикою заморські гості, на стінах будинків з'явились свіжі різнокольорові прокламації, в яких обіцялося херсонцям, що кожна сім'я відтепер може бути спокійною, бо союзні війська прибули сюди не для війни, а для миру, для підтримання законного порядку, і тільки.
