Супер "Б" з "фрикадельками" - Нестайко Всеволод

Хотів, щоб і тобі цікаво було. Згодом я збирався тобі правду відкрити, але ти мене випередив…

– І русалка теж несправжня? – тихо спитав Алик.

Старий зітхнув:

– Несправжня, дорогий мій!.. Це наша сусідка з протилежного берега, з якою я дружу. Умовив її за три банани зіграти русалку. Вона спортсменка-аквалангістка. На десятки метрів із трубкою пірнати може. От і припливла з того берега попід очеретом, як я їй ліхтариком підморгнув. А тоді ластом, наче хвостом, по воді хвицнула. Дуже натурально вийшло. Я і сам майже повірив… Ти вже не ображайся на мене, мічмане!..

І Алик не образився. Як не дивно, капітан Галтер став йому ще миліший і симпатичніший.

Спочатку Алик розповів усе мамі. Мама в нього добра і чуйна. її дуже схвилювала історія старого бухгалтера. А тоді вони вдвох напосіли на тата.

Тато спершу невдоволено крутив носом – важко йому було відмовлятися від задуманого, – а тоді махнув рукою:

– Та хай уже лишається сусідою ваш морський бухгалтер зі своїм сухопутним кораблем!..

Тепер у Алика Здоровеги з'явилась мрія – стати моряком, капітаном далекого плавання.

Але про своє знайомство з капітаном Галтером він нікому в класі не розповідає – це його особиста таємниця.

Пригода одинадцята

Усмішка Святого Миколая

Наближалася зустріч нового року. І не просто нового року, а нового століття і нового тисячоліття. Зустріч, яка випадає раз на тисячу років!..

– Уявляєте?!.. Ні пращури наші такого нового року не зустрічали, ні нащадки наші у найближчі тисячу років не зустрічатимуть! Уявляєте?! Уявляєте?! – патетично вигукував Вовочка Таратута.

– Однозначно! – погоджувався Вася Цюцюрський.

І весь Супер "Б", звичайно, погоджувався. Як тут можна не погоджуватись?

– То не можна цей новий рік просто так зустріти, по-звичайному, – далі вигукував Вовочка Таратута. – А як? Догори дригом чи що? Ги-ги! – реготнув Стасик Макарець.

– Ти можеш і догори дригом. Від цього твій центр розумової діяльності тільки підніметься, – сказав Вовочка.

– От я зараз як дам тобі по твоєму центру розумової діяльності, то він у тебе одразу нижче штанів опуститься! – замахнувся Стасик.

– Стоп! Гальмуй! – сказав Супер-Джон. – Вовочка таки діло говорить. Треба щось таке придумати! Супер! Щоб усі інші класи тільки кавкнули! Від заздрощів!

– Однозначно! – підхопив Вася Цюцюрський.

– Думайте! Думайте всі! – сказав Вовочка Таратута.

І всі почали думати. Пропозиції надходили різні. Наприклад, обвішати весь клас лампочками. Кольоровими. Щоб кожен приніс ялинкову гірлянду, з'єднати їх в одну здоровеннецьку гірляндишу і прикрасити нею всі стіни і стелю.

І математичку Галину Семенівну! Про гірлянду ідею подала Лариска Литвак. Про математичку додав Стьопа Юхимчук.

– Взагалі-то можна! – сказав Супер-Джон. – Але як додаткове. А головне, треба, щоб було, як вибух! Супер!

– Правильно! Ффффу-у! – підхопив Стасик. – Десятки петард з'єднати в одну, вилізти на шкільне горище і я-ак жухонути!

– Фффффу-у-у!

– Щоб директорка зі школи тебе одразу – ффффу-у!.. Вона ж заборонила петарди! – сказав Вовочка.

– Однозначно! – погодився Вася Цюцюрський.

Боря Бородавко запропонував випустити здоровеннецьку багатометрову – на весь коридор – стінну газету з карикатурами на весь Супер "Б".

– Теж можна! – погодився Супер-Джон. – Але знову ж таки, як додаткове. Думайте, чилдрени, думайте!.. Супер мусить бути! Тисячолітній супер!

– От що найбільше запам'ятовується людям? – сказав Вовочка. – Або страшні злочини. Або, навпаки, якісь виняткові шляхетні вчинки. Злочини відпадають. Отож думайте над чимось благородним, високим, героїчним.

– Що ти пропонуєш? Винести когось із вогню? – спитав Супер-Джон. – Так це спершу підпалити треба! – хихикнув Стасик.

– Я ще не пропоную, – сказав Вовочка. – Я думаю! І ви думайте!

Три дні після цієї розмови Супер "Б" думав.

А на четвертий день, у понеділок, Вовочка Таратута прибіг до школи надзвичайно збуджений. Щоки його пашіли.

– Слухайте, чилдрени! – вигукнув він. – Ви знаєте, який завтра день?

– Ну який? – сказав Стасик. – Вівторок.

– А число?

– Дев'ятнадцяте грудня. Ну?

– Голоблі гну! Дев'ятнадцяте грудня! День Святого Миколая! Коли дітям подарунки дарують.

– А-а… Так то більше в селі, – зітхнув Стасик.

– Не тільки в селі! – заперечив Супер-Джон. – Мені теж завжди дарують… О! Це ідея!.. Давайте організуємо подарунки для всього класу. Я свого предка загітую, Боря Бородавко свого… Жаль, що Вероніка перейшла, а то б і її татулечка-банкіра підпрягли…

– Ні! Я не про це… Звісно, отримувати подарунки приємно. Це всім відомо. Але одержання навіть дуже бажаного подарунка згодом забувається. А треба, щоб не забулося! Треба, щоб довго муляло – може, й усе життя!

– То що ти пропонуєш? – спитав Супер-Джон.

– Я пропоную, щоб усі ми, кожен щоб віддав найдорожче, що в нього є. Зібрали б і подарували сиротам з інтернату. Ну, і спонсорські подарунки теж, звичайно, на додачу. Бо в мене, наприклад, найдорожче – це камінь, який я знайшов у Криму, в Коктебелі, де я один раз був, ще з татом…

– Ага! – вигукнув Стасик. – У тебе якийсь камінь, а в мене новий фотоапарат! Порівняв!

– Та я ні за який фотоапарат свій камінь не проміняю! Це ж не просто камінь. Це – "усміхнений" камінь. Посередині дірка, мов усміхнений ротик. І ще одна – око. А друге наче примружив! Такий камінь!.. Але я його віддам…

Супер "Б" загув. Дехто теж намагався, ховаючись за чужі спини, вигукувати: "А чого це саме найдорожче, найцінніше?!Чому не просто цінне?! Це ж грабилівка!" – але Вовочка був, як скеля, непохитний:

– Ні! Саме найдорожче, найцінніше! У цьому весь сенс!.. І якби це хтось один зробив – нічого особливого. А якщо увесь клас, всі без винятку, це вже – супер! Буде потім що дітям, онукам, правнукам розказувати! Весь клас подарував сиротам не просто подарунки, а найдорожче, найцінніше, що в кожного було! Ви подумайте – такого ж ніколи не було! За все тисячоліття! Щоб діти – цілий клас! – у день Святого Миколая, замість одержати подарунки, дарували іншим дітям найдорожче, найцінніше, що в них є. Ніхто до такого просто не додумався! Гарантія! Це ж будуть подарунки тисячоліття! Розумієте?!

– А що?! Це таки с-супер! – сказав Супер-Джон.

– Однозначно! – поспішив підхопити Вася Цюцюрський, тоді зітхнув і додав: – Правда, тато мене вб'є, як я свій годинник віддам…

– Невже твій тато такий міліметровий?! – зневажливо пхикнув Супер-Джон.

– Ні… Але… А! Скажу, що загубив. Може ж людина загубити годинника. Правда?

– Ще б пак! – вигукнув Стасик. – Фотоапарат теж загубити можна!

– Тільки – одна умова! Попереджаю! Якщо хтось схитрує, віддасть те, що йому по барабану, до лампочки, того Святий Миколай покарає. Я загадав!.. Може, хтось не вірить. А я вірю!.. Це, до речі, і не моя ідея. Мені її підказав один святий чоловік.

– Який чоловік?

– А я вчора у Лаврі був. Брата зі Жмеринки на екскурсію водив. Зустрів там того чоловіка… Звісно, перевірити буде неможливо. Все залежатиме від вашої совісті, від сумління. Але саме на цьому рівні відбувається зв'язок із силами незбагненними – чи з чистою совістю перескочите ви утретє тисячоліття? Чи справді наш клас – Супер "Б"?

– Правильно! – сказав Супер-Джон. – Це історична подія!.. Ми запишемо її на папірусі. Мій тато привіз із Єгипту кілька папірусів із малюнками пірамід, Сфінкса і фараонів. Один подарував мені. Я його для цього даю. Напишемо, всі підпишемося, згорнемо у рурку, засунемо в алюмінієву трубку, засмолимо і закопаємо на Трухановому острові… А через п'ятдесят років відкопаємо – у день Святого Миколая дві тисячі п'ятдесятого року! – вигукнув Вовочка. – Щоб уже не лише діти, а й онуки були в кожного. І побачимо, чи по совісті ми прожили своє життя у третьому тисячолітті, чи не соромно нам буде дивитися в очі дітям і онукам нашим.

– Однозначно! – як завжди, сказав Вася Цюцюрський. І ніхто-ніхто не знав, що в нього в цю мить було на душі…

Весь Супер "Б" у цю ніч спав неспокійно. Що не кажіть, а розлучатися з найдорожчим, найціннішим для тебе нелегко. Простежити все, що кому снилося, ми, певна річ, не зможемо. Але у сон до Васі Цюцюрського давайте зазирнемо.

Снилося Васі, що іде він голий, у самих трусах, босоніж по білому засніженому полю, але холоду зовсім не відчуває. Іде до церкви, що виблискує золотими банями і хрестами на крайнебі. І так йому сумно, так совісно, що плакати хочеться. Аж от від церкви назустріч йому прямує хтось у білому, наближається, і вже бачить Вася, що то дідусь у білій шубі розстебнутій, у сорочці-вишиванці під нею А на голові – смушева шапка. Хто це? Дід Мороз? Санта-Клаус? Але ж ні Діди Морози, ні, тим паче, Санта-Клауси сорочок-вишиванок не носять. І раптом Вася усвідомлює, що це ж Святий Миколай, якого так шанують у нас в Україні.

"Правильно! Святий Миколай! – усміхається, наблизившись, дідусь. – Що, Васю, совість замучила? Каятися до церкви йдеш?"

"Ой, не кажіть, Святий Миколаю! – зітхає Вася, – Вталапалися ми зі Стасиком! Я сказав, що мені найдорожчий годинник, а він – що фотоапарат. А в натурі неправда ж це! І йому, і мені найдорожчі солдатики, в яких ми й досі граємося. І в мене, і в нього цілі армії тих маленьких пластмасових солдатиків… Та хіба можна було признатися, що ми, здоровенні лобуряки-шестикласники, у солдатиків досі граємося. Що робити, не знаю. І з годинником, і з фотоапаратом ми засвітилися. Тепер, якщо правду сказати, подумають, що нам шкода стало годинника й фотоапарата…"

– Однозначно! – сказав Святий Миколай. – Таки подумають. Вихід, здається, лише один…""Який?"

"А ти не догадуєшся?"

"Невже і годинника і солдатиків оддати?" – мало не заплакав Вася.

"Однозначно!" – усміхнувся Святий Миколай.

На цьому Вася й прокинувся.

Стасик і Вася були сусідами, жили поряд, на одній площадці. І через п'ять хвилин, навіть не поснідавши, Вася уже дзвонив у двері до Стасика.

– Що таке? Чого так рано? Я ще й не вмивався! – вразився розпатланий Стасик.

– Стас! Я буду признаватися! – трагічно сказав Вася.

– У чому?

– У брехні! І годинника віддам, і… солдатиків!

– Ти що – з ліжка впав, головою вдарився?! Щоб усі реготали?

– Хай регочуть!.. А мені неприємності на все тисячоліття для всього мого роду не потрібні!

– Ти у це віриш?!

– Вірю! Як хтось серйозно наврочить, не відмолишся.