Житейське море - Карпенко-Карий Іван
Не гостри язика, юродивий! Біг до мене їі зустрів на дорозі третього осла, п'яницю, твого приятеля, ґазетного хронікера... І от уже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іване Макаровичу! Який я мученик! Подумайте: за театр плати Скаредові-Бабицькій 183 рублі за вечір; топливо, авторські, [115] афіші, розклейка, розноска, наряд, [116] освітлення, трупа 300 — ітого 483 рублі треба мати в касі, щоб підняти завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, у трьох перегоріли колосники. [117] Скаред-Бабицька не хоче поправляти — сам поправив. Сімнацять печей ззідає в день 15 рублів. Бігаю за пічниками, [118] сам топлю, лажу в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в Газеті "Лисичий Хвіст" пишуть: "холодно, в партері дме по ногах", — бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не в них афішу печатаю, але цього сказати соромляться, і от — претензія, що матері редакціонного [119] сторожа не дали міста в партері. Насилу уладнав, обіщав щодня льожу секретареві... Ху, xу! (Витира лице.) Далі, нова неприятність, забігаю в аптикарський склад — у мене хронічний бронхіт, — п’ю Емс. [121] Знайомий аптикарь питає: "Простудились у театрі? У вас холодно: актор ваш із червоним носом — це ти, скотино! — брав Емс і сказав, що в театрі простудився" Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є Емс, а звертає на простуду в театрі і в кумпанії з ґазетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.
Крамарюк. Я? Їй, їй, не говорив.
Усай. Говорив, говорив! Він тебе знає — червоний ніс! Ну, в кого іде є такий червоний ніс, у кого?
Крамарюк. Багато є. Я бачив у попечителя народньої трезвости. [122]
Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побилися перед спектаклем Ткач і Драч, і вже в ґазеті надрюковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч — лямповщик, Ткач — сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!
Крамарюк. Сприяють іскуству. [123] Ка, ка, ка!
Усай. Прошу главного закройщика [124] ґазети "Лисичий Хвіст": "Напишіть розумну рецензію — моя вечеря!" "Сідайте", каже: "і пишіть сами; я все надрюкую"... А чорт його знає, як писать, я не журналіст і страшно: нароблю граматичних помилок, — будуть сміятись...
Крамарюк. І не пишіть — Боже вас сохрани! Один мій знайомий купець, гласний думи написав у ґазету статтю; ветеринара назвав "веретинар", а, замісць сиґнал, написав "синґал". Так і надрюкували: "веретинар", "синґал".
Іван, сміється. — Хороша коректа!
Крамарюк. Язичники [125] городські підхопили, й пішло: "Синґал Веретинарович!" Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чув: Синґал Веретинарович! Нарешті, забули, як його справжнє ім’я Не видержав: мусів усе продати й тікати з рідного города.
Усай, сміється. — От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.
Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема в мене ні одної ролі по мойому амплуа, а я самого себе добре граю! Ка, ка, ка!
Усай. І сміятись не вмієш! Пора вже тобі на покой в один із чайних театрів.
Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів 15! Самі підходящі місця для одставних акторів.
Усай, сміється. Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Іванові Макаровичеві надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!
Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а в мене душа. Нині в публічности понизився смак, і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія — кажуть "скучно"; йде драма, кажуть: "у нас своя щоденна драма!" Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!... Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, її затуляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!... А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють і вилинуть із людської душі справедливість і любов!
Крамарюк, витира очі. — Геній! От би на театральнім з’їзді таку річ [126] сказати!
Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.
Крамарюк, б’є себе у груди. — Тут, Лупе Лупичу, артист живе: хоч не розуміє, то почуває.
Усай. А мені все-одно: грай, що попало; аби збор! Помилуйте: 483 рублі вечерового розходу! До побачення! (На дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)
Ява VII.
Іван і Крамарюк.
Крамарюк. Кулак. [127]
Іван. Дурак!
Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!
Іван. Ти, брат, дурень!
Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до дверей, а коли Іван говорить, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)
Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувати. Він розумом живе й через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти — "кулак"! Думаєш, що можна бути антрепренером і підставляти свою кишеню ілюзіям і із-за ідеї чистого іскуства ходити по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Артисти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збіратись у товариства! Ну, а скажи мені, що можна зробити з такими товаришами, як от ти?
Крамарюк. Нічого! Ке, ке, ке! Господи, твоя воля! І де в чоловіка стільки розуму набралось? Ґеній! Слухаю й чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду! (Входить Хвиля, а за ним услід Маруся під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.)
Ява VIII.
Т і ж, Маруся, Хвиля й Ваніна.
Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павлівна готова? Прошу!
Ваніна, виходить. — Давно, тільки тут була нецікава розмова, й я ждала вас. Маруся підніма вуаль. Марія Данилівна!
Іван, що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся й, бачучи Марусю, остовпів, не може говорити й мов перед оманою закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад. — Ти? (Протягає руки вперед.) Марусечко!
Маруся. Я в поганій ролі шпіона. (Оглядає кімнату.) По сімейному: тут прийомна і там опочивальня. (Хитається, Хвиля її піддержує й садовить на крісло, Ваніна тікає у другу кімнату.)
Хвиля, услід. — Людмило Павлівно, тут сімейне діло, а ми ходім обідати! (Підходить до дверей. Чути як Ваніна двері замикає на замок.) Ну, от! (Стоїть у кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)
Іван, подавши воду Марусі. — Марусечко! Чом же ти не написала?
Маруся, опанувавши над собою, встає. — Приїхала навмисне невзначай!... Тепер — каюсь! О, краще осліпнути й оглухнути, — ніж стратити віру в того, кого лічила найкращим між людьми!...
Іван, падає до ніг. — Марусечко, прости!...
Маруся, стрівожено. — Я вас ні в чім і не виную... Встаньте й вислухайте мене. (Іван устає й стоїть, похиливши голову.) Очевидно, ви не власні були над своєю душею й серцем, як і я тепер не власна!... Я не хочу примусу робити над вами ради довгу, який ви потоптали ногами, не робіть же примусу й ви надо мною; не вимагайте прощення від мене: я на компроміси не піду!
Іван. Марусечко, Марусечко! Не розбивай мого життя!
Маруся. Моє розбите вже на віки! Ах, безумна я, божевільна женщина!...
Іван. О —0 —о! (Пада на канапу.)
Маруся. Для чого я послухала лукавого бездушного еґоїста... Я не повинна була знать ваших низьких таємних діл, і довго не хотіла піднімать завісу, яка ховала від мене ваші пороки.
Іван, ламає руки. — Прости!
Маруся. І от зробила нерозумно: забруднила себе шпіонством; тепер я знаю все, й наказана за це знання жорстоко: віра моя, мій спокій і щастя сім’ї розбились упрах!
Іван. Не розбились! Ти, ти тільки, ти одна пануєш над моїм серцем і душею! А те, що було, є подлість — признаю! Але це хвилевий настрій, безуміє крови, хміль випадкової страсти; все це пройде, як неприятний сон, розвіється, як туман — клянусь!...
Маруся. Ні, ні, ні! Ви знали давно мої погляди, ви знали, що я компромісів не признаю! (Плаче.)
Крамарюк. Ви — свята женщина! (Стає на коліна.) Простіть! Ґенії й живуть і грішать більше, ніж ми, нещасні червяки... (Остається до краю в одній позі з плаксивою міною.)
Маруся. Махметка! (Входить Махметка. До Хвилі.) Ви виграли заклад! (До Махметки.) Ну, вірний сторожу, йдем! Прощайте, Іване Макаровичу! (Ридаючи.) Край усьому!
Хвиля. Куди, нещасна? Вашу руку!
Маруся. Пріч, гадино! Я бачити вас не можу, я гидую взять руку ката!.. (Прудко йде, за нею Махметка; Махметка стає на дверях, показує кулак і виходить.)
Хвиля. Божевільна пуританка, під обороною скаженої собаки, стала зовсім неприступна!.. Пропали всі надії!.. (Виходить.)
Картина: Іван, узявши себе за волосся, одкинув голову назад, стоїть нерухомо, Крамарюк піднімається й обтрушує платком [128] коліна штанів.
Завіса.
ДІЯ IV.
Декорація III дії.
Ява І.
Іван і Крамарюк.
На столі кілька пляшок порожніх і дві пивних. Іван розпатланий, п’януватий, курить, кида одну циґарку, закурює другу, ходить по хаті і стає. Крамарюк допиває малими ковтками стакан.
Іван. Хто б ждав того, що сталось? (Ходить.) Зненацька, як грім з чистого неба, впала на мене пригода! Мов вихор, могутним подихом вітру, зруйнував п’ятнацятилітню мою будівлю — і зник!... Я наче сплю! (Мовчить.) Стьопа, ти твердо пам’ятаєш, що тут була Маруся?
Крамарюк. Як вас бачу зараз, так і її бачив.
Іван. І я бачив... Була і зникла, як сон...
Крамарюк. Скрізь об'їхав: ні в одній гостинниці не було й нема.
Іван. І тільки п’ять хвилин пройшло, поки я опам'ятався й кинувсь наздогін...
Крамарюк. Менше.
Іван. Десять розсильних [129] шукали, — не найшли... Ні, це сон, привиддя!... Мозок мій мов хто долотом довбає... Голова тріщить! (Павза. Ходить.) Стьопа, мені здається, що я божевільний, і що ти — не ти,
Крамарюк. Я, Їй-Богу, я!
Іван, довго дивиться. — Так — ти: морда дурацька, нахальна й п'яна — ти!
Крамарюк. Хороші прикмети. Ка, ка, ка!
Іван, подумавши. — І Хвиля був з нею, з Марусею! Друг!... Приїздив два рази, вивідав і підвів усе, як у комедії, — падлюка, шпиг! І Маруся з ним заодно! Безумно. Ха, ха, ха! О, Стьопа, Стьопа! Пада на диван і плаче. (По хвилі піднімається.) Людмила.!
Крамарюк. Нема. Вийшла кудись.
Іван. Куди? Ху! Від совісти, як і від своєї тіні, не втечеш.
Крамарюк. Не втечеш!
Іван. І якого чорта я жив рядом з нею — номер [130] із номером? Осліп!
Крамарюк. Так, так — помраченіє. [131]
Іван, довго дивиться на нього, хитаючи головою. — Ти!
Крамарюк. Я.
Іван.
