Житейське море - Карпенко-Карий Іван
Наливай!
Крамарюк. Іване Макаровичу, сьогодні спектакль.
Іван. Уже скінчився.
Крамарюк. Як?
Іван. А —а-а! (Сміється нехотя.) Ху, ху, ху! Як? Так. Усе життя людське — спектакль: траґедія, комедія, мелодрама, і фарс, і оперетка — разом усе; і мій спектакль — фарс, скінчився!
Крамарюк. Ваш? (Зітха.) Скінчився! Строга женщина.
Іван. І як противно, як пусто на душі, коли побачиш кінець найкращому, що є в життю в чоловіка!... А кінець є всьому, всьому...
Крамарюк. Так, так! Усьому, всьому!
Іван. Що ти мені підтакуєш? Бішено. [132] Спритчайся, скотино, моїм думкам, доказуй, що я винен, що помиляюсь, розбий у пеньок усе те, що я кажу!... Не такай, дай щирості мені!... (Мовчки ходить.) Наливай!
Крамарюк, суворо. — Не дам вина! Грати сьогодні треба.
Іван. Я не буду грати! На чорта я ламатиму свого душу! Доволі, моя комедія скінчилась...
Крамарюк. Ніщо не починається й ніщо не кінчається... Так було, є й буде.
Іван. Шут! [133] Говори ясніше; я туману не люблю! (Сам наливає.) Та й і говори свої думки... Ну, говори!... Скотина ти, скотина, — все життя тілько такаєш! Побілів, зуби повипадали, і досі не чоловік, а... Чорт тебе знає, хто ти? (Надпива зі стакана.) Хто ти? Хто, питаю?
Крамарюк, зітхає. — Шкапа.
Іван. Брешеш, лицеміре! Ти міг би мені опитну [134] правду сказать, оберегти від пороків, а ти благословляєш усіх на безпутство! Вон! (Крамарюк устає.)
Крамарюк, бере шапку. — Де моя шапка?
Іван, бере в нього шапку. — Сиди! (Цілує його.) Прости! Ти не винен: і тебе, й мене скалічило життя! Пий, Стьопо! (Витирає сльози.) Далі, упротяг монолоґа Крамарюка, Іван сідає, встає, ходить, курить циґарку за циґаркою, п’є.
Крамарюк. Ти правди хочеш, правди?
Іван. Правди, блазню!
Крамарюк. Ну — на! Я шкапа, в мене все криве, все гниле, мені не можна вірити ні одного слова, я — тварь! (Випиває.) Думаєш легко сказать на себе таке слово, легко? (Б'є, себе у груди, через сльози.) І в мене була душа, й я любив правду, пробував говорити, й говорив правду [стає в позицію] прохвостам, які мотають і промотують із веселими жінками батьківщину, які для хвастовства запалюють сторублівкою циґарку, а бідному і гривні [135] не дадуть; я говорив правду розпутним мужам і жінкам, які святість мудрих заповітів лічать умовними, аби догодити своїм хотінням... І що ж? Вони сміялись надо мною, цурались, не любили. Скучний чоловік, мораліст глупий, і покиваху на м’я головами, одвертались і не хотіли кумпанії водить зо мною!... Я, червяк, бездара, театральна шкапа, я не мав сили самостійно йти на боротьбу, а їсти хочу так само, як і таланти!... Ну... і став я всім годить, щоб бути люб'язним, приятним чоловіком і напхати своє черево! І побачив я, що це добре, і привик, і блазнем став, і низькість до мене так приросла, як голова до шиї. Я не почуваю вже сорому, в мене нема чести, і всі раді мати такого компаніона — з ним лекше жити, він потура всьому... От ти великий артист, а я блазень, шут; яка я тобі кумнанія? Одначе ти, як і всі, любиш мою кумпанію! Через що? Через то, що й ти падлець [136] такий же, як усі!
Іван. Браво, паяце! Далі, далі! Ну ж, блазню, бичуй пороки короля, він у нещасті, не бійся, лий на його голову помиї!
Крамарюк. Тобі треба мати при собі блазня, над яким ти будеш сміятись, кепкувати, плювать йому в морду, а він — лизатиме в тебе руки! Ти, й такі, як ти, сильні таланти в літературі й на сцені взагалі — є божі вибранці! Ви повинні правдою жить і правду говорить усім; а ви боїтесь правди, шукаєте лицемірної приязнії від усякої тлі й усім неправдам потураєте, топчите мораль під ноги — у вас бракує мудрости! Ви правду говорите тільки зі сцени — і то чужу правду, і хорошими словами ловите душу слухача, щоб славу тим собі здобуть, а сами не почуваєте й на макове зерно того, що солодко так ллється з вашого божественного горла! Ви проповідуєте любов, справедливість, всепрощення, а самі — розкрашені гроби, [137] в яких повно нечисти всякої... А?... Чув? Я, брат, був колись першим оратором між дурнями!...
Іван. Далі, далі! Крутись, паяце, пускай завчені ядовиті слова, дай у волю наслухатись п’яної твоєї правди! Далі!
Крамарюк. Ага — п'яної! Вже нудить від правди, й ти її п’яною звеш. Слухай: ти забув своє розбите корито й через те не думаєш над тим, що робиш!... аби тобі було приятно! Ти заробляєш стільки, що можеш їздити вкупі з жінкою й дітьми, але тоді треба моральну вуздечку надіти на свої примхи, і ти кидаєш жінку на шість місяців, а сам тут догоджаєш своїй крові... Дурак!
Іван. І падлюка!
Крамарюк. От бач! Фортуна вдарила тебе по голові, — ти очманів і помнякшав, бо побачив, що і для великою артиста, і для блазня один кінець, коли вони нехтують справедливість і догоджають свойому "я"! От і вся моя правда! Коли хотів ти її знать — так знай!
Іван. Браво, браво! Молодець, Стьопа! Справжній королівський шут із класичної траґедії! Ах, ти каналія! Та ти порядний актор, тебе не оцінили. А я ціню. Я люблю благородні слова й говорити і слухати, хоч би вони вилітали в гадючого горла, і от, зараз, лишній раз упевняюсь, що хороші слова частіше всього говорять послідні падлюки. Підходить до нього й дивиться довгенько. Шуте, ти без серця! Ти вмієш лизать руки, лицемірить, обманювать і вбитому долею чоловікові говорить суворі слова, докорять його тим, що і без твоїх докорів вогнем пекло й пече його немощну душу; тобі захотілося вилити свою жовч, яка накипіла в тебе давно, — і ти без жалю нанизав на своє жало тисячу завчених давно тобою чужих слів і колов мене в наболілу душу! А де ж твоя мудрість, старий псе? А? Милосердіє, прощеніє, любов, порада старої мудрої голови, якими б ти залив мою болючу рану й умастив, єлеєм кротости [138] страждущу душу? Нема? Вон, паяце!
Крамарюк. Ка, ка, ка! Іване Макаровичу! І охота вам від шкапи ждать єлею? Колись у Нижнім я п’яному купцеві говорив такі ж рації, а він дав мені два рази по морді, і ми зосталися друзяки. А ви стаєте на прю зо мною і ждете поради... (Плаче.) Що ж я можу вам пораяти, коли я ніколи не міг собі нічого путнього пораять. (Ридає.)
Іван. Чого ти плачеш?
Крамарюк. Я співчуваю вам усім серцем!
Іван. Щиро?
Крамарюк. Клянуся моєю смертію, а смерти я боюся більше, ніж гріха.
Іван. Стьопа! У твоїх ядовитих словах було багато правди. Ти, п’яний, говорив те, що думаєш, тверезий. (Іди сюди. Крамарюк підходить, Іван його цілує.) Від нині ти не шут, а друг! Один благородний друг жінку одняв; побачу, що зробить другий! Для першого разу скажи, друже: можу я п’яний показатися на сцені перед публичністю, котру я люблю за її любов до мене?
Крамарюк,— думає. — Не можеш, ти потеряв усе — оберігай ім’я!
Іван. Благородно. Йди і скажи це саме антрепренерові. Не бійся, я беру тебе під свою оборону.
Входить посильний.
Ява II.
Ті ж і посильний.
Посильний. Дозвольте знати: хто з вас буде Іван Макарович Барильченко?
Іван. Я.
Посильний, подає лист. — Пані прислала.
Іван. К чорту!
Посильний. Я своє діло роблю. (Кладе лист на столі й виходить.)
Іван, кида лист. — К чорту.
Крамарюк, підніма й дивиться на адресу, читає. — Від Марії Барильченко!
Іван. Що? (Вихоплює лист.) Почерк Марусі. (Хапливо розриває лист.) Боже, вона ще тут, вона пише. (Читає.) "Іване Макаровичу! Коли Ви получите цей лист, я буду в путі. Я знаю, що Ви покинете все й поїдете додому, щоб бачити мене. Даремно! У нас тепер нема свого дому. Дача — моя, вона задля забезпечення дітей, з нею я зроблю, що схочу, потім, а зараз беру дітей і виїду далеко, де б ні мене, ні Вас ніхто не знав. Не шукайте мене! Я присвячую своє життя дітям і остаюсь вірною клятьбі, яку дала перед вівтарем. Вам же раю, крім робочої дисципліни, [139] яка помогла Вам матеріяльно, виробити нравственну, і вона поможе вам зостатись духово чистим чоловіком і колись поцілувати своїх дітей чистими устами. Дітям буду говорити, що Ви еміґрували в Америку. Марія Барильченко.
Прочитавши, довго дивиться на Крамарюка, котрий витирає очі.
Крамарюк, плаче. — Надзвичайна женщина. Я б і сам хотів виробити нравственну дисципліну, та не знаю як.
Іван. Я знаю! Проти всякої отрути є ліки! Я тебе й себе вилічу... Тікати треба звідсіля в натуральну життєву пристань: де стеля — небо, а діл — земля; де свіже повітря не надрива грудей: де нерви, кров і мозок урівноважені робочою дисципліною; де я колись у полі працював; де кріпкий сон обновлює сили; де спочивок від тяжкої праці дає райський спокій і тілу, й душі. Розумієш?
Крамарюк. Нічого не розумію.
Іван. Я їду сьогодні додому і, коли Марусі там уже не застану, тоді на хутір до Карпа — і ти зо мною — спасати лушу! Їдем?
Крамарюк. Що ж я там буду робить?
Іван. Стерегти огород, пасіку, баштан, капусту поливати.
Крамарюк. Скучно буде. А ресторанчик там є?
Іван. А-а-а! Ха, ха, ха! Ресторанчик, музика, п’яна кумпанія безесників, [140] женщини... Старий чорт! Треба очиститись від бруду, а то тебе Харон утопить у Стиксі, і не побачиш ти, як викидень, ні пекла, ані раю.
Крамарюк. Трудно очиститись!... Я ввесь багно... Можна всього мене розмити на брудну воду, а вимити вже не можна! Мене вилічать тільки гробаки в могилі!...
Іван. А мене?
Крамарюк. І тебе!
Іван. Брешеш, паяце! Я не ввесь іще бруд, на мене ліг ґрім брудний, я його змию покутою, й очищусь, і стану достойним достойної женщини! Сьогодні я немощний, я п’яний, і не можу віддати кров під владу мізку, а завтра я покличу на поміч усю енерґію свою й поборю гріхи, а ні — так уб’ю себе: на віщо така ганчірка здалася? Щоб вийшов потім Стьопка-паяц! (Випива вино.) Ну, марш до Усая з докладом!
Входить Ваніна несміло, стає біля дверей і витирає сльози. Крамарюк бере шапку, підходить до Ваніної, цілує її в руку, піднімає вгору очі й руки, трясе руками і, хлипнувши, мов здержав плач, виходить.
Ява III.
Іван і Ваніна, мовчать.
Ваніна, не переміняючи позиції, плаче тихо.
Іван. Гріх мій стоїть перед моїми очима і плаче... І я плачу... П’яний гріх плаче! Ха, ха, ха! Гарна комедія, чудові нюанси... Людя! Ти — гріх мій!
Ваніна. А ти — мій!
Іван. Ти розбила мою сім’ю!
Ваніна. А ти — мою душу й серце!
Іван. Обоє розбиті! А хто ж винен?
Ваніна. Не знаю.
Іван. Ти. Риба йде на вудочку через те, що на крючку принада. А хто принада? Ти! Хто риба? Я! Ти закинула вудочку: твої очі, усмішка, молодість, краса, стан, ласкавий голос, улеслива любовна річ — принада! І я, як дурна рибка, на крючбк попав! Ти піймала, а Хвиля й Маруся засмажать і ззідять.
Ваніна, протяга до нього руки.
