Знак чотирьох - Артур Конан Дойль
Почувши про таке величезне багатство, ми всі вирячили очі. Міс Морстен, якби ми захистили її права, обернулася б з убогої гувернантки на одну з найбагатших спадкоємиць Англії. Як справжній друг, я, звичайно, мав би порадіти з такої новини, проте я, на свій сором, мушу сказати, що серце моє налилося свинцевим тягарем. Затинаючись, я пробурмотів кілька слів вітання й похмуро втупився в підлогу, не слухаючи балачок нашого нового знайомого. Він був звичайнісінький іпохондрик, і я, немовби крізь дрімоту, чув нескінченну розповідь про симптоми його хвороб та благання пояснити йому склад та дію всілякого знахарського зілля, яке він усюди возив із собою в шкіряному футлярі. Я маю надію лише на те, що він того вечора не запам’ятав усіх моїх порад. Холмс наголошує, що достеменно чув, як я попереджав про страшну небезпеку, яка йому загрожуватиме, якщо він вживатиме більш ніж по дві краплі рицини, і радив стрихнін у великих дозах як заспокійливе. Я відчув полегшення, коли наш кеб рвучко зупинився і візник, зіскочивши вниз, відчинив дверцята.
- Це Пондишері-Лодж, міс Морстен,- сказав містер Тадеус Шолто, подаючи їй руку.
5. Трагедія в Пондишері-Лодж
Було вже близько одинадцятої, коли ми досягли цієї останньої мети нашої нічної подорожі. Ми залишили позаду вологий туман великого міста; тут, у передмісті, ніч була просто чудова. З заходу повівав теплий вітерець, важкі хмари поволі сунули небом, із-за них деколи виглядав місяць. Було не дуже темно, але Тадеус Шолто взяв з кеба один ліхтар і пішов уперед, освітлюючи нам дорогу.
Садиба Пондишері-Лодж стояла посеред парку; її оточував високий мур, утицяний битим склом. Всередину вели лише одні вузькі, окуті залізом двері. Наш провідник якось дивно постукав, як часом стукають поштарі.
- Хто там? - спитав зсередини грубий голос.
- Це я, Мак-Мердо. Час уже навчитися впізнавати мій стукіт.
За дверима почулося бурчання, потім дзвякіт і скрегіт ключів. Двері важко повернулися на завісах, і на порозі з’явився присадкуватий, з могутніми грудьми чоловік; жовте світло ліхтаря осявало його висунуте вперед лице й блискучі, недовірливі очиці.
- То ви, містере Тадеусе? А це хто з вами? Господар нічого не казав про гостей.
- Ви просто дивуєте мене, Мак-Мердо! Я ж учора ввечері попередив свого брата, що завітаю до нього з друзями.
- Він сьогодні не виходив з кімнати, містере Тадеусе, і я не дістав ніяких розпоряджень. Ви самі добре знаєте наші суворі звичаї. Вас я можу впустити, але друзі ваші нехай почекають надворі.
Це була несподівана перепона. Тадеус Шолто розгублено й безпорадно поглянув на охоронця.
- Просто неподобство, Мак-Мердо! - сказав він.- Я відповідаю за них, і вам цього має бути досить. До того ж, із нами тут молода дівчина. Їй не личить стояти вночі посеред дороги.
- Шкода, містере Тадеусе,- невблаганно відповів охоронець.- Гості й справді можуть бути вашими друзями, але вони можуть виявитися ворогами господаря. Мені добре платять за те, щоб я виконував свій обов’язок, і я його виконую. Я не знаю ваших друзів.
- Та ні, Мак-Мердо, знаєте,- лагідно промовив Холмс.- Я не думаю, що ви забули мене. Пам’ятаєте аматора-боксера, що бився з вами три раунди на рингу Алісона в день вашого бенефісу чотири роки тому?
- Невже це ви, містере Шерлоку Холмсе?! - гаркнув боксер.- Боже мій! Як я вас не впізнав?! Якби ви не стояли отут тихцем, а зацідили мені отим своїм зустрічним у щелепу, то я одразу впізнав би вас. Ви просто закопуєте свій талант у землю, далебі! Ви б далеко пішли, якби схотіли.
- Бачите, Ватсоне, якщо мій фах нікому більше не знадобиться, в мене ще буде в запасі аматорський талант,- мовив, усміхнувшись, Холмс.- Гадаю, що наш друг більше не триматиме нас надворі.
- Заходьте, сер, заходьте, і ваші друзі теж,- відповів охоронець.- Мені справді шкода, містере Тадеусе, але я маю суворі інструкції. Я мусив упевнитись, хто ваші друзі, щоб впустити їх.
Кам’яниста доріжка вилася безлюдним парком і вела до будинку - простого й невишуканого, майже зануреного в тінь, крім однієї стіни, залитої місячним світлом. Нагорі виблискувала шибка вікна. Величезний, похмурий і мовчазний, будинок навівав холод. Навіть Тадеус Шолто збентежився: ліхтар тремтів і порипував у його руці.
- Нічого не розумію,- мовив він.- Тут, мабуть, якась помилка. Я ж чітко сказав Бартолом’ю, що цього вечора ми будемо в нього, а в вікні кабінету чомусь нема світла. Не розумію, в чому річ.
- Ваш брат завжди так суворо охороняє дім? - спитав Холмс.
- Так, це заведено ще нашим батьком. Бартолом’ю був улюбленим його сином, і я часом гадав, що батько більше розповідає йому, ніж мені. Оте освітлене місяцем вікно - братів кабінет. Шибка блищить, але всередині світла, здається, немає.
- Немає,- погодився Холмс.- Проте віконце біля дверей начебто світиться.
- Так, це кімната економки. Стара місіс Бернстон сидить там щовечора. Вона все розкаже нам. Зачекайте-но тут хвилину-дві. Якщо ми вдеремося до неї всі разом, вона стривожиться, бо не чекає наших відвідин. Тихо! Що то таке?
Тремтячою рукою він підніс ліхтар, і довкола нас затанцювали й застрибали плями світла. Міс Морстен схопила мене за руку, і всі ми зупинились, нашорошивши вуха, чуючи, як б’ються наші серця. З великого темного будинку крізь тишу ночі долинули сумні, жалісні звуки - то схлипувала перелякана жінка.
- Це місіс Бернстон,- мовив Шолто.- В домі є лише одна жінка. Зачекайте. Я зараз повернуся.
Він підбіг до дверей і тим самим звичним
