Вовчиха - Ольга Кобилянська

- Вернете пізно, мамо? - спитала лише дівчина.

- Ні. Я йду до фіни й її чоловіка, хочу щось у них розвідатися, а як прийде Микола й буде питати, куди я пішла, ти нічого не кажи.

- Не скажу, мамо.

Зоя пішла, а Санда осталася коло бараболі.

«Чого мамі до старих Михайленків? - роздумувала і вгадувала Санда.- Грошей зичити мама не йшла, ні­якого насіння тепер їй також не було потрібно - хіба щоб у місто їм разом поїхати, як іноді, або, може, від їх доньки, молоденької Гафійки, потребувала чогось? Але що?»

Копала бульбу, що копала, а далі встала й понесла недалеко коло хати сполоскати її. Днинка була ясна, погідна, аж любо вбратися й піти до церкви. Костьол був аж у сусіднім містечку, й там була проповідь по-польськи, та вона не вміла по-польськи так само, як не вміли ні родичі, ні браття, зате ж у церкві аж любо було перебувати. Здалека пахло ладаном, васильком, гвоздиками, ай, а від свічечок, що горіли, просто медом несло, а від великих, що теж горіли, так і молитвою вгору віддавало. Санда згадала Савку, що мав своє місце в церкві, і їй закрутилися сльози в очах... Нараз почула недалеко в саді свист. Вона збентежилася, по­правила хустку на голові, але роботу робила далі. Треба було полуднє злагодити. Ззаду хтось ішов. Живо, жва­во. Вона боялася оглянутися. Може, він - хто його там знає? Нараз оглянулася. Се був Юзько.

- Сандо! - сказав і станув.

- Га-й?

- Доки ти будеш дурна?

- Агій на тебе!..

- Не гікай, а слухай, що я скажу.

- То кажи, бо я спішуся.

- Чого?

- Видиш, бараболю полощу й вогонь розкласти треба.

- А завтра ти сього не будеш робити?

- Чому ні? І завтра, і позавтра, і... все. Хто буде робити? Ти? Мама сього не зробить. Чого хочеш?

- Ти знаєш що? Савка хоче до тебе сватів слати. Хочеш його? Він мені казав...

І Юзько усміхнувся. Санда спаленіла.

- Чи я хочу? - спитала.

- Ая.

- Та я хочу, але мама, я боюся, що мама не схоче. Ти не чув, що вчора було?

- Та чув. Де мама?

- Пішла в село.

- Чого?

- До...- і Санда збентежилась.

- Гай-гай, кажи... не вдавай святу. Гадаєш, я дур­ний?

- Ні, Юзьку... але вона казала Миколі не казати.

- Ади-ади... яке розумне... Бігме, розумне... а дивиси!

- До Михайленків пішла... Чого, не казала, Юзьку. Ти знаєш, яка мама!..

- Яка вона, те знаю; але що ти дурна, те я також знаю.

- Зле знаєш. Я не люблю сварки. А чого до старих Михайленків пішла, того я не знаю.

- Як до старих, то я знаю, Сандо,- сказав і засміявся Юзько.

- Не знаєш і не догадуєшся, Юзьку.

Юзько заглянув їй в очі і втопив у них свій диявольський усміх.

- Овва, Сандо,- сказав,- сховай собі за крайку, що знаєш, а я тобі скажу, що я знаю. Мама пішла до Михайленків, щоб дали свою Гафійку за Миколу. Така мама, як наша. Що, зле знаю?

Санда стояла мов укопана. Розумом вона вдалася більш до батька, й велике гадкування не було її зви­чаєм.

- Може, й так, Юзьку, може... гадаєш, її дадуть за Миколу?

Юзько зареготався.

- Такі багачі, як вони, дадуть за «поляка»... з од­ною фальчею? Най мама пожде трохи. Сама Гафійка не схоче, а вже її старі... Лиш сміх піде селом. Та й хто схоче таку тещу, як мама? Ти кажеш, що знаєш маму?

І Юзько вмовк. Санда не обзивалась більше. Нараз їй усе роз’яснилося, вона все зрозуміла. Юзько й собі мовчав. Він скрутив папіроску, запалив і сказав:

- Коли Микола буде за мною питати, то кажи, що я пішов у село. Ввечір підемо обидва з кіньми на лева­ду. Будемо пасти. Там будуть і інші... він уже знає...

- Скажу.

Юзько пішов, а Санда за бараболею та поранням до обіду й забула, що він їй казав. Лиш одного не забу­ла. Се лежало, мов розцвіла квітка пишна, червона в її замкненій, соромливій душі: Савка пішле до неї сва­тів...

* * *

Два дні не приходили хлопці додому ночувати. Все поралися поза домом. То орали на озимину, то волочили, дещо паринували, то знову засівали, аж третього вечора пішов Юзько до хати по сердаки, бо знов коні мали випасатися по скошеній отаві. Харч і що треба було но­сила їм сестра в поле. Два рази батько заходив і при­носив хліба й іншу страву, робота йшла гаряче. По роботі й оранині в полі мали молотити, відтак до млина їхати. Тут уступала одна праця другій, і застою не було ні в чім.

Тим часом і дома теж не було супокою. Зоя з Сандою вимазували хату, прали, білили, обтикували ікони, бо на другу богородицю був у селі храм. Зоя ходила, робила кожну роботу, що зарвала в руки, завзято, га­рячково, а все була сердита, все гнівна, все чогось їй не доставало.

- Скінчили б уже раз ту роботу в полі,- накинула­ся третьої днини на чоловіка, що, похилений, тихо, спокійно ходив повсюди, де треба було, і робив своє господарське діло.

- Скінчуть, як зроблять... Чого тобі, жінко? Добре, що є кому робити. Гадаєш, я ще такий міцний, як ко­лись.- По його лиці перебігло щось болюче.- Або й ти? Давно се було, жінко, як ми удвох гарували. Ми не багатими побралися. Ти мала мало, я трохи більше... а решту... сама знаєш...

- Ах! - відтяла Зоя.- Я вам такої, а ви мені сякої.

- Та нехай і так, коби добре,- відповів він і робив своє далі.

Коло полудня хлопці вернули з поля. Микола тяг­нув за собою борону, а Янко плуг. Поскидали сердаки з плечей одним рухом рамен і, впорядкувавши все, як стій увійшли в хату.

Сонце стояло вже дуже високо.

- Давайте, мамо, їсти,- кликнув Янко і протер чоло.

Микола сів за стіл на лаву і ждав. Коли мати спіш­но подавала сніданок, Микола глипнув на неї. Во­на уникала його погляду. Була напружена в рухах і в виразі лиця. Нараз, беручи ложку в руки, спитав:

- Як там