Вовчиха - Ольга Кобилянська

І він приступив нараз близько до матері й погля­нув їй у лице. Вона відступилася.

- Що я у вас наймит, мамо? Добре, най буде й наймит. Але наймитові належиться за його труд і працю заплата. Дайте мені заплату, мамо. Я багато не жадаю, лиш дві фальчі поля. Як не три, то дві дайте. Се моє посліднє слово. Поза тим я вас і знати не хочу. В мене здорові руки, в Ганни також, господь нам поможе, і з часом ми доробимось якогось добра. З вами я на старість жебраком стану. Я вже не хлопець. Доки мені бути дурному? А те, що мені належиться, мусите мені дати!

- Нічого тобі не належиться. Як козачку візьмеш, то під очі мені не йди! - відповіла криком Зоя, побі­лівши не менше за сина.

- То найдіть мені другу таку, як Ганна, але ба­гачку, щоби хтіла за мене йти.

- Я тобі найду. Але вперед піду до старих Марчу­ків і скажу їм своє слово!

Вона відвернулася, вхопила довгу голку з ниткою в руки і стала по-давньому впихати й витягати її з лат­ки. В її голові заворушилося роєм. Вона ніколи не до­пустить, щоб її найстарший син, «поляк», женився з «козачкою», бідною хамкою, котрої родина лише того ждала, щоб обсісти Жмутів, як ті мухи, й пооб’їдати. Го-го, вона не така дурна, як Микольцьо. Вона побі­жить зараз завтра, щоб не запізнитись, до старих і скаже їм своє. Вона вже знає, що сказати. А відти ско­чить до своєї фіни й буде з нею й її чоловіком гово­рити за її дівчину для Миколи. Вони дадуть її за ньо­го... Вони ж знають, що вона, Зоя, «полька»... добра газдиня... чесна й добра жінка... другої такої вздовж і вшир в селі нема... і не завагаються. Та й вони багачі неабиякі. Там повно всього, й донька одна. Коли б оце не вдалось їй, чого вона не сподівалась, то в неї ще одна гадка на порятунок; вона ще не догадала її до кінця, але... най-най, най лиш послуху відмовлять. Вони знають, хто вона і що вона може, як схоче! Най лиш її парубка далі затягають. Так!

Вона гримнула мішком до столу і встала. Вигля­дала дуже визиваюче. Звернулась до Павла, що сидів мовчки під піччю і ткав зокрема свою думку, і клик­нула:

- Ти чого сидиш під піччю й ні пізно ні рано во­ди в рот набрав? Аби одно слово пікнув, то ні. Все я мушу свою душу розривати. Ти господар? Ти тато? Але най буде й так. Я вас усіх навчу.

Вона шарпнула полатаний мішок зо стола й виле­тіла з ним із хати. Микола приступив до Санди, що стояла, мов статуя, вгадуючи дальші поступки матері, котру знала найліпше зі всіх, а батько, не обзиваю­чись ще й досі ні словом, устав із лавки і взяв із кутка з-за своєї постелі свій високий гудзуватий скіпетр у руки й вернув на своє місце...

- Що ви скажете на те все, тату? Якої ви гадки? - звернувся син до батька.

- Я такої гадки, сину, щоб ти ще ждав,- відповів Павло,- відтак поговоримо. До осені ще доволі часу.- Він говорив стурбованим голосом.

- Чого ждати? Я не хлопець. Я знаю, чого я хо­чу,- заявив рішуче Микольцьо.

- Може, й так,- сказав батько,- я й сам знаю, що тобі вже час женитися. Ми вже старі, тобі треба поча­ток зробити із женінням. Та не знаю я, чи Ганна Марчукова буде тобі таке щастя.

- Я гадаю, що буде. Я не можу межи багачів пха­тися, бо за мене багачка не піде. Ще якби я сам що мав, а так...

Тут урвав, бо двері розірвалися, а впосередині хати з’явилася, мов з-під землі завірюха, знов Зоя.

- А так візьме жебрак жебрачку, й буде жебраків більше.

- Який він жебрак, Зоє? - вмішався тут несподіва­но роздразнений Павло, піднімаючися поволі з лавки та висовуючи вперед себе палицю, довгу, мов із грубим, усередину замкненим, чорним п’ястуком зверху, з пали­цею в руках здавався він вищим, так що від того в хаті мов потемніло.- Який він жебрак? Не твій син? Не мій? Ти «полька», я «поляк», ми побралися... який він жебрак...

- Най з «полькою» жениться, йому хамки не до пари! - загрозила Зоя.

- Яку «польку» мені взяти, мамо? Органістиху, вдо­вицю Антоньову, що свого чоловіка до гробу загнала?

- Бо він пияк був...

- Ні, мамо, не пияк... бо жити не було з ким, і вона...

Тут він урвав, але лише на те, щоб відітхнути гли­боко, немов сил набрати до дальшої боротьби з матір’ю, що гнівом дихала.

- ...чи, може, з її горбатою донькою, що через неї окалічіла, бо мама забагато до костьолу бігала; чи Менцю, доньку старої перекупки, польку, що з своєю мамою до Ч. торгувати ходила, га? Кажіть, мамо! Зараз кажіть!

Зоя стояла мов закаменіла. Ніколи такої бесіди з уст Микольця вона не сподівалася.

- Його правда, жінко,- вмішався тут нараз батько й підніс високо свій грізний вишневий гудз,- з ним тре­ба порахуватися. Він наш найстарший син. Йому треба дати землі; ми ж для дітей працювали... самі як завтра повмираємо. Його правда.

Павло сказав і сів.

- Давай ти своє поле, чоловіче! - крикнула Зоя, взявшися попід боки.- Я свого не даю. Я стара, я знаю, але тому, що я стара, я хочу мати своє й нікому в ласку не стояти. На те я й працювала ціле своє життя.

- Ні, мамо! Самі ви не працювали. Працювали й ми на те!

Нараз двері відчинилися і в хату ввійшов Юзько, а за ним і Янко.

- Що тут за бесіда? - спитав Юзько.- Аж за вік­нами ваш голос чути, мамо.

Мати прокинулася на вид Юзька... Той Юзько, її тьохнуло в серце.

- Що за бесіда? - сказала.- Спитай свого брата й тата, бо я вже нічого не кажу. Раз і я мушу мовчати.

І, сказавши се, сіла рівно, як патик, коло стола, під­перла голову п'ястуком і задивилася непорушно на сте­лю, де чорна мушня успокоювалася плямами.

- Що, Миколо? - звернувся Юзько до