Вовчиха - Ольга Кобилянська

І втопив ложку спокійно в молоко та почав їсти. Їв поволі. Час минав. Зоя не зараз відповіла. Янко не хотів молока, і вона пражила йому яєчницю.

- І багачка, мамо? - тягнув далі Микола, не під­носячи очей. Знов минув якийсь час.

- І багачка, мамо? - повторив Микола своє пи­тання.

Зоєю аж трясло.

- І багачка була б, і молода, і з гонором на все село,- обізвалася нарешті Зоя мов не своїм, беззвуч­ним голосом,- але...

- Відмовили... Що?.. Забагато поля має поляк, ні?

Він звернув своє лице спокійно до неї і, обтерши ру­кавом губи, встав.

- Але замолода,- докінчила мати, виминаючи, як перше, його погляд.

- Замолода Гафійка, замолода, мамо, і не на те ховали одиначку родичі, щоб теща гнобила її, як своїх дітей... Що буде, мамо? Я мушу завтра йти до Марчу­ків. На мене будуть ждати. Я дав слово.

- Я й там була.

- Знаємо, що були. Ми і знаємо, що говорили. Го­ворили...- казав із чудним супокоєм,- відмовляли сино­ві молоду, називали його лінюхом, що за ним буде жінка його в роботі удвоє вгинатися, називали його злодієм, що буде з хати виносити всю її працю, говорили, що... що... Мамо! - скрикнув нараз із такою силою обурення і гніву, з такими іскрами ненависті в очах і вдаряючи п’ястуком у стіл, що миска й ложка захитали­ся.- Якби ви мені не мама, не жінка мого тата, я б вас убив, як вовчицю, і до криміналу сам замельдувався!

Він відвернувся до вікна і стояв. У хаті було тихо. Так, мабуть, ніколи не було тихо, як у ту мить. Мо­лодший брат не рухався... Юзька не було, вона, мати, стояла рівна, як смерека, лиш лице побіліло як полотно, а уста скривилися, аж зуби показалися здолу. Чи з болю... чи з ненависті... хто її знав. Янцьо спер голову на руки над столом і віддихав важко. Його очі впилися в лице брата, і він читав у них - боявся деяку хвилю, деякий час страшного ожидання. Микола не рухався з місця, не оглядався. Нараз залунало недалеко хати, мов струя, вплило вікном гарним чоловічим голосом:

Ой не ходи, білявая, горою за мною,

Бо ти видиш, що я воджу дев’ять за собою:

Одна зварить, друга спече, а третя помиє,

А четверта хустки пере, а п’ята обшиє;

У шостої вечеряю, в сьомої ночую,

Восьму люблю та голублю, з дев’ятов жартую.

Зорі ж мене зазоріли на високій горі,

Вечір мене та й захопив в дівчини в коморі...

Се співав Юзько.

Не оглянувшись ні на кого, Микола вибіг раптом із хати.

* * *

Тої днини вже ніхто не бачив Миколи. Другої зрана зайшов. Був одягнений по-святочному.

- Тату,- сказав поважно і спокійно.- Я прийшов по вас. Може, поїдемо до суду до С., і там скажете, скільки даєте чи даруєте мені за мою працю на вічність. За три неділі я женюся.

Старий Павло глянув на жінку, що поралася коло печі. Вона не сказала ні слова. За часок він переодяг­нувся в чисте білля і святочну одежу та, закинувши через плечі дзьобеньку, уклав у неї з-за сволока якісь папери, взяв із кутника свою високу гудзувату палицю, затиснув капелюх на голову і подався з Миколою з хати.

* * *

За три неділі відбулося весілля Миколи з «козач­кою». На ньому були батько і браття. Санда не могла йти. Зоя обмастилася по руках, ногах і по тілі зеленою мастю, обмотала голову в мокру шмату, казала винести верітки й подушки на сонячну сторону на призьбу й там лягла. Була хора. Казала, що по весіллях не може ходити. Коли ж стало довкола неї тихо і лиш одна Сан­да пішла до воріт на варту, «щоб ніхто не заходив і маму не допитував», вона залилася гіркими сльозами та товкла спрацьованими п’ястуками до стіни. Чи через ниви, відділені Миколі, чи через «козачку» - ніхто не знав.

* * *

Сеї самої осені післав Савка, кушнір, до Жмутів старостів. Зокрема, «потайки» розвідувався про Санду й молодий жандар. Зоя жодного не прийняла - відмо­вила. Вгостивши людей та напоївши, вона подякувала їм за честь, але дівчини відмовила, дарма що й батько, й донька обзивалися за ним.

- Савка-кушнір чесний, сердешний хлопець,- роз’­ясняв батько жінці, що поводилася, мов божевільна, коли Павло кілька день по тім робив їй закиди.

- Кушнір, власне, тому, що кушнір,- боронилася вона.- Се шкаралупа, знаєте се? Нічого не має, лиш те, Що на нім. Він письменної жінки потребує, а не невченої, як Санда. Він сватав її маєток, а коли забере його, відішле мені ні дівчину, ні жінку назад. Знаю я таких, як він. А по-друге, кожний кушнір на старість розпи­вається.

- Та ти, жінко, з розуму зійшла,- уступався різко батько за молодим чоловіком.- Як таке можна гово­рити?

Та тут Зоя, мов вколена змія, прокинулася.

- А мій брат Франц що? Не був славним кушніром, що пів-Бессарабії своїми кожухами обшивав, га? Та й до чого довело! Як заробляв, так і пропускав! Уже забув? Навезе тобі грошей повні кишені, та як зачне волочитися з корчми до корчми, як зачне частуватися за рахунок з приятелями, такими красними, як він... а додому вертає п’янісінький, що ледве дверей домацаєть­ся... Аж кінець йому настав. Я ані разу не маю жалю до його жінки, що руки поклала на його життя... не маю, та й... га!

- Ей, Зоє, Зоє, не говори такого страшного, не гріши проти закону божого. Ніхто не має права відби­рати життя тому, кому його сам господь дав. Терпіла вона, небога, що терпіла, нехай би була до кінця терпі­ла,- боронив роздратовано Павло, поглядаючи на донь­ку, що сиділа під вікном на лаві і прислухувалась заля­кано, втираючи від часу до часу потайки сльози...

На згадку про колишню трагедію, що зчинилася в домі Зоїного брата, кушніра, вбитого власною жінкою за його страшне п’янство, то виростали, то щезали якісь дивні лякливі картини перед її молодою уявою.

- Терпіла вона, небога, доста,- почала Зоя нано­во,- терпіла, кажу, доки пропивав він лиш свої запра­цьовані. гроші. Терпіла, і як грошей не стало й один загін її поля ішов за другим в його горло і в горла його камратів красних. Терпіла, як сварився, і брався до бійки, та страхав, сполохував зі