Вовчиха - Ольга Кобилянська

На часок стало тихо в напівосвітленій хаті.

- Санду не сватав ніхто? - перебив нараз тишину Юзько іншим голосом, розгаздовуючися в хаті.

- Якийсь один іще сватав, але мама... ти знаєш...

- Землю всю орали?

- Не всю. Багато стояло облогом. Кулі обсівали її, сину, кров поливала, ворон плід збирав...

Юзько не обзивався.

І знов виростало мовчання в півтемній кімнаті, лиш чути було шолопання і ступання Юзька коло печі, доки не розгорівся вогонь у ній і не освітив ту частину хати, де була піч. За часок відбіг Юзько до брата по молоко, а старий Павло, зсунувшися з печі, почав ходити мов не своїми ногами по хаті і молитися. Що він робив се голосно - не замічав. Самота, яка його здебільшого окружала, виробила в нім той об’яв.

- Святий боже,- говорив і хрестився, звернув­шися до вікна,- святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас. Та й я до тебе прийду... Янцю... та й я. Западе зима... осінь... уже зазирає в вікна... та й я прийду... Ти в землі...- шептав тепер півголосом, усе ніби молячись,- земля бере тіло, а господь душу... вони все в парі, земля й господь. Ая, синку, ая, Янцю, ая.

* * *

Два роки, на третій перейшло від того часу. Зоя й Санда вернули по повороті Юзька на все додому, і жит­тя й господарка, як здавалось, пішли давнім ладом. Зоя докупила дещо худоби, і якось воно йшло, не за­стоювалося. Лиш за Янцем не успокоюється жаль у батька, підточує той жаль і матір, сидить він в обох них, і в серці сестри.

- Може, в полон попав,- потішає Юзько, хоч у душі не має великої віри на поворот брата, зачувши від кількох товаришів з його регіменту, що повернули, яка страшна різня була зараз на початку війни під Га­личем і скільки гарних, хоробрих хлопців пропало й погинуло навіки.

- Може, й попав у полон, хто його знає... Як жи­вий, то прийде, а як ні, то впав; або йому десь і добре, може, лишився в Росії.

Мати, батько вислухують мовчки, притакують синові, але в душі їх є місце, що від часу до часу, мов неза­гоєна рана, відкривається, і кров з неї капле. Як настає Великдень, мати пече паски й перепічки, і йде до церкви, і роззирається там уважно по всіх. Як побачить чи па­рубка, чи старшого, чи жінку, чи дівчину, молодицю бідну чи хлоп'ятко, що чим-небудь пригадувало б її помершого чи пропалого сина, витягає свою перепічку, бере дві-три крашанки й дає йому.

- За мого Янця,- каже й цілує того чи ту... в руку, а той, що бере, тої ж самої хвилини те ж саме робить: цілує її в руку... І не питає він, хто вона, й не питає вона, хто він, і розходяться. Так рік-річно. А його нема й нема... І доля, а може, й душа його в руках господніх, як і весь мир, і кожна мушка на сім світі, і усе на землі...

Юзько й Санда вкладали свою силу в землю. Тепер корова одна, а відтак і друга стояли, як давно, у стайні, а до одного коня найшлася пара, найшовся плуг і боро­на, найшлося й кілька овечок, і якось жилося. Юзько рідко коли співає при роботі, як було давно, а лиш посвистує. Часом і усміх давній поблискує на його лиці. А так то він поважний, рішучий і так сказати б коман­дир. Із мамою часто свариться. Батько більше до нього горнеться, а Санда самітна. З мамою й вона часто спе­речається. Від часу до часу Зоя щезає на день-два і знову вертається. Як її питають, не дуже й дивуючись, куди ходила каже: «В місто сповідатися і причаща­тися».

Більш її не питають. Лиш Санда і, зокрема, й Юзько слідять мовчки за нею, особливо, де вона складає й за­ховує час од часу клуночки, добре й тісно позв’язувані. Льон платиться дорого, часом і збіжжя продається, а вона, як по-давньому, гроші сама відбирає, від людей і ховає. Ніхто з нею за те не спорить.

«Ховає, хай ховає - думає Санда,- нехай бере їх із собою і в землю, їй неначе все одно. За війни вона ба­гато виділа, терпіла, зносила; й нарешті - боже! Що зробиш проти судженого? Як так, най буде й так. Хіба для неї одної доля темна?»

З Миколою і «козачкою» Зоя вже давно помирилася, приймає її в себе ласкаво й дозволяє собі руку цілува­ти. Два роки по весіллю, саме в воєнний час, зайшов Микола з Ганною, гарною й годною молодицею, малим хлоп’ятком, із дарунками: двома ситими курками й ко­гутом, з медом і цукром, з пляшкою горілки й тепли­ми словами,- відвідати осиротілу матір, що двох си­нів оддала війні й цісареві, а тепер із старим похиленим батьком... сама.

- Сама, сама, любі діти,- казала, захлипавши, Зоя й обтерла наборзі очі,- де вже не сама. Якби не Санда, то ми обоє з старим давно б у землю були запалися.

Та й помирилися. Рідко коли одні одних одвідують, бо робота між них уступає, виростає таким муром, що хіба в рік, або в два, або на великі свята, або на храму позволяє бачитися й більше про біду говорити.

Зоя «козачку» полюбила. День і ніч не знає «козач­ка» спочинку, заповнює скрині, комору, тче, пере, білить, розстелює полотна і щораз більшу здобуває пошану не лиш у тещі, але і в жінок господарів, і в цілім селі.

Така була «козачка»!

* * *

Одного ранку, в серпні, зайшла до них одна своячка. Касандра Вергер, донька вбитого брата Зої і його нещасної померлої жінки Варвари. Вона була, як видно, сирота й немолода вже. Однісінький старший брат її помер у війні, а вона, з давніх літ у службі в місті, відвідувала часом тету Зою, одиноку родичку з бать­ківської сторони. І не так вона прив’язалася до тети Зої, як до Санди. Обидві щиро любилися й були чи не ровесниці, та й доля їх до передвійни була чи не однако­ва. Під час війни змінилося дещо в житті Касандри. Найшовся в неї хлопчик од «закордонного». Гарний, міцний, із темним волоссям і білим личком. Зачувши про се, Зоя лиш знизала плечима.

- Треба