З журбою радість обнялась - Олександр Олесь
«Осінь нас, бідних, чекає...»
Чом же, скажи мені, нас по весні,
В ранок розкішного квітня,
Мучать-лякають примари страшні,
Осінь і ніч безпросвітня?..
1904
«Люблю її, зову своєю…»
Люблю її, зову своєю,
Як пташку, жалую її,
В полях, в гаях гуляю з нею,
Співаю їй пісні свої.
Вона ж, замислена, крізь сльози
Все журно дивиться кудись,
Немов шукає по дорозі
Того, що стратила колись.
1906
«Того, що любе він, ти рада…»
Того, що любе він, ти рада,
Та й я не плачу, рад і я,
Бо що мені лукава зрада,
Коли вві сні ти вся моя.
Захочу,- й ти ідеш зо мною,
Плетеш вінки мені в степах
І кажеш з ніжною журбою,
Що я тебе люблю не так.
Захочу,- й ти зо мною вмісті
Летиш на крилах мрій моїх
Кудись в краї, ясні і чисті,
В краї ясних і чистих втіх.
Захочу,- й плачеш ти зо мною,
Мою розважуєш журбу,
Захочу,- й ти летиш до бою
І других звеш на боротьбу.
Вві сні мого бажання влада,
Сміюсь, шалію, радий я,
Бо що твоя лукава зрада,
Коли вві сні ти вся моя.
1905
«Твої очі - тихий вечір…»
Твої очі - тихий вечір,
Що спускається безгучно,
Несучи на землю спокій
На своїх сріблястих крилах.
Твої очі - сизі хмари,
Крізь які у день похмурий
Пробивається проміння
Твого серця золотого.
Твої очі - срібна річка
З таємничим царством казок...
Їх розказують нечутно
Золотим рибкам русалки.
Твої очі - ніжні квіти,
На яких спинились сльози
Після мук за світ безщасний,
Як росинки після ночі.
Твої очі - тиха радість,
Що у душі людські ллється
І несе в яснім спокою
В їхні ночі усміх неба.
1905
«Ти в ліжку ще. На крилах золотих…»
Ти в ліжку ще. На крилах золотих
Тебе ще сон ясний колише
І носе десь в просторах світових,
В країнах див, утіх і тиші.
Ти в ліжку ще... На личку, на чолі
Який щасливий усміх в тебе!
Не прокидайсь: ті ж муки на землі!..
Побудь ще мент один на небі.
Ти в ліжку ще... О мила, не вставай,
Нечутно я пройду до хати
І розчиню вікно твоє потай,
Щоб ти могла весну вдихати.
Щоб спала ти і чула солов’я,
Щоб чула пісню ти і знала,
Як стогне в ній сумна любов моя,
Яка в тобі відгуку не зазнала.
«Він жив один в своїй пустелі…»
Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.
«Самотній він,- юрба казала,-
Як жаль його...» - і далі йшла,
І в повній щирості бажала
Зробить посмітюху з орла.
1906
«Раз високо над горами…»
Раз високо над горами,
Уранці по весні,
Дві хмароньки пливли кудись,
Як янголи ясні.
Удосвіта дві хмароньки
Зустрілися вгорі
І мовчки зупинилися,
Як божих дві зорі.
Дві хмароньки зустрілися
Удосвіта колись,
Зустрілися, спинилися,
За рученьки взялись.
Хотілось їм зостатися,
Удвох прожити вік,
А вітер злий сміявся вже
Десь збоку біля їх.
І стали тихо плакати
Дві хмароньки ясні,
І сльози їхні падали,
Сріблясті і рясні.
А трави в свої рученьки
Ловили радо їх
І грали, ніби в крем’яхи,
Сльозами хмарок тих.
1905
«Зрадила та, що любила…»
Зрадила та, що любила...
Зрадила мила мені,-
Пусто у серці без неї,
Сумно, як в темній труні.
Падає листя з берези,
Капають роси з гілля...
Сам би я плакав, та сльози
Всі уже виплакав я.
Падає листя з берези...
Все навкруги умира,
Ніби і в серці у мене
Вогник життя догора.
Впасти б на землю і спати
Сотні і тисячі зим...
Думать про милу зрадливу,
Марить минулим усім.
1906
«Полилась по срібній ночі…»
Полилась по срібній ночі
Срібна пісня солов’я...
Защеміла, заболіла
Вся душа моя.
Ой нащо ти, пісне, ллєшся
В звуках чарівних,
Нащо мрії викликаєш
Із могил сумних?..
Як квітки, вони пов’януть...
Швидко рік мине,
Як моя невірна мила
Кинула мене.
Пісня ж ллється і чарує,
Дзвоне: «В щастя вір,
Бо розлито щастя море -
Од землі до гір...
Кинь по милій сумувати,
Плакати в журбі:
Прийде та, що вік вже буде
Вірною тобі…»
1904
«Порвалися струни на арфі…»
Порвалися струни на арфі...
І арфа сумує німа,
В других виклика вона сльози
І плаче сама.
Сміюсь я, жартую, співаю,
Не скаржусь на долю зовсім
І б’ю по розірваних струнах
На серці моїм.
1906
В КРИМУ
З кримських образів
«На сірій скелі мак цвіте…»
На сірій скелі мак цвіте,
І вітер злий його гойдає,
І пил на цвіт його мете,
І лист без жалю обриває.
