З журбою радість обнялась - Олександр Олесь

стали затихати

І тільки десь гудуть лопати,

Та в серце хтось погребно б’є.

 

1905

 

«Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути…»

 

 

Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,

Скрикнути тільки: «Мій раю!» - і стратити...

Боже всесилий! чи зміг би ти вигадать

Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!

 

1905

 

«Ні, забуття не дасть мені й сама природа…»

 

 

Ні, забуття не дасть мені й сама природа...

Нехай вона і дивна, й молода,

Але її краса і врода

Твою красу і вроду нагада.

 

До моря б я побіг, де лащуть берег хвилі,

Але мені згадаються в той час

Твої і ласки, й руки білі,

Що на плечах моїх були не раз.

 

Я втік би в темний гай, щоб слухать, як шепоче

До листу лист і до квіток трава,

Але шептала й ти в зимовій ночі

Мені колись шовковії слова.

 

Я б думкою спинивсь в другім небеснім світі,

Куди і сяйво зір не доліта,

Але і там же власне сонце світе

І знов воно про тебе нагада.

 

1905

 

В САДУ ВОСЕНИ

 

 

Тоді, як ще листя зелене було,

Як трави стояли і квіти пахтіли,

Кудись несподівано сонце зайшло

І білі пелюстки снігів полетіли...

 

І казкою дійсність зробилася вмить...

Скрізь мармор... все вколо мовчить і не дише.

Ні пташка не дзвоне, ні лист не шумить:

Усе заворожено чарами тиші…

 

На марморі квітнуть бездушні квітки,

Із білого мармору лист виглядає,

Ось кинуті майстром для когось вінки,

Там пригоршня перлів розсипаних сяє.

 

Здавалось мені, що русалки ось-ось

Вродливі, як янголи, вийдуть рядами

І перли ясні позбирають для кос,

І мовчки себе заквітчають квітками.

 

Здавалось, що мармор увесь оживе,

День нагло погасне, засвітяться зорі,

І кожная квітка другу обів’є,

І кожний листок до листка заговоре.

 

І мармор зітхнув, і ожив, і розтав...

І казки не стало... І тільки добою

Лист жовтий поволі на землю спадав

Та ніжні стократки схилялись з журбою.

 

1905

 

«Гроза пройшла... зітхнули трави…»

 

 

Гроза пройшла... зітхнули трави,

Квітки головки підняли,

І сонце тепле і ласкаве

Спинило погляд на землі.

 

Здаля розвіялись тумани,

Знов ясно, пахощі, тепло...

Спинилась кров, замовкли рани...

Прибите серце ожило.

 

Літає радість, щастя світе,

Дзвенять пташки в садах рясних,

Сміються знову трави, квіти...

А сльози ще тремтять на них.

 

1905

 

«Жита з волошками, і луки, і гаї…»

 

 

Жита з волошками, і луки, і гаї,

І всі розкоші весняні,

Всю вроду, всю красу безкраю,

Як втілити її,- не знаю,

В слова, в пісні мої.

 

Де взяти кольорів стобарвних і живих

Для трав і квітів весняних,

Де взять мелодій, слів і згуків

Для всіх пісень гаїв і луків

І шуму хвиль річних?!

 

Ах, знаю де! Я в казку дивную свою

Усю фантазію ввіллю,

Зроблю усе живим, чудовним,

Таємності, розкошів повним,-

І в казці дійсність відіб’ю.

 

1906

 

«Чому з тобою ми не хвилі?..»

 

 

Чому з тобою ми не хвилі?

Удвох за руки б ми взялись

І в край щасливий полетіли,

Де ждала нас любов колись.

 

Чому не птахи ми з тобою?

Ми б не нудились на землі,

А над горою сніговою

З ясними хмарами жили.

 

Чому ми й досі не здолаєм

Свого минулого забуть?

Ми б в щасті чистім і безкраїм

Могли б, як в морі, утонуть.

 

1905

 

«Тануть, в’януть сніги…»

 

 

Тануть,

В’януть

Сніги,-

Як крізь хмари летючі

Гляне сонце блискуче,

Усміхнеться в привіті,

Розіллється в блакиті.

Тане сніг,

В’яне сніг,

Гине!

 

Тане,

В’яне

Мій сум,-

Як в уяві ти встанеш

І в усмішці розтанеш,

І простягнеш через милі

Свої руки сніжно-білі.

Тане сум,

В’яне сум,

Гине!

 

1906

 

«Вона ішла... але здавалося мені…»

 

 

Вона ішла... але здавалося мені,

Що ніжний пролісок в снігу зоріє,

Встає з-під нього і радіє

Промінню, сонцю і весні.

 

Вона ішла... мені ж здавалось, що газель,

Поміж кущами кроком полохливим,

Назустріч бистреням бурхливим,

Униз спускається зі скель.

 

Вона ішла... і їй всміхалися гаї,

Вітри несли їй пахощі майові,

Вклонялись трави їй шовкові

І щебетали солов’ї.

 

Вона пройшла і зникла десь у сизій млі...

І ніби з нею все пройшло навіки:

Весна, бажання і утіхи,

І вся краса життя й землі.

 

1905

 

«Серце моє - клітка…»

 

 

Серце моє - клітка,

А пісні - пташки,

Що об неї б’ються

І на волю рвуться

В небо, в сяйво дня.

 

Хочеш - нахилися

До грудей моїх,-

Скільки там літає,

Скільки там співає

Голосних пташок.

 

Серце моє - клітка,

А пісні - пташки,-

Кров’ю їх кормлю я,

Слізьми їх пою я -

Кожну пташку так.

 

Хочеш слухать пісню?!

Випускаю пташку,

Розчиняю дверця...

Чуєш сльози серця

З кров’ю пополам?!

 

1905

«Місяць, закоханий в ніч чарівну…»

 

 

Місяць, закоханий в ніч чарівну,

Сяє, щасливий, і світе;

Сонце цілує рожеву весну,

В травах кохаються квіти.

 

Місяць не дума про ранок страшний,

Сонця пітьма не лякає,

Квіти не стогнуть