З журбою радість обнялась - Олександр Олесь

 

Олесь О.

 

Лірика

 

З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ

 

Книга I

З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ

 

 

«В дитинстві ще... давно, давно колись…»

 

 

В дитинстві ще... давно, давно колись

Я вибіг з хати в день майовий...

Шумів травою степ шовковий,

Сміявся день, пісні лились...

 

Весь Божий світ сміявсь, радів...

Раділо сонце, ниви, луки...

І я не виніс щастя-муки,

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів...

 

1904

 

«З журбою радість обнялась…»

 

 

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась

І як мені розняти їх?!

 

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто - не знаю я...

 

1906

 

АЙСТРИ

 

 

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать…

 

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні,-

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна…

 

Так марили айстри в саду восени,

Так марили айстри і ждали весни…

А ранок стрівав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем…

 

І вгледіли айстри, що вколо - тюрма…

І вгледіли айстри, що жити дарма,-

Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

 

1905

 

«Ах, скільки струн в душі дзвенить!…»

 

 

Ах, скільки струн в душі дзвенить!

Ах, скільки срібних мрій літає!

В які слова людські їх влить?!

Ні, слів людських для їх немає...

Вони ж так прагнуть в слові жить...

 

Так часом весь в огні горить,

Стражда закоханий до краю

І слів не зна, в які б він влить

Зумів любов свою безкраю...

«Вона» ж чекає... і мовчить...

 

1904

 

«Пекло, здавалось, було в ту годину…»

 

 

Пекло, здавалось, було в ту годину...

Грім, як шалений, стогнав і ревів,

Блискавок стріли літали без впину,

Ввесь небозвід то палав, то чорнів.

Буря пройшла, і я з жахом питаю:

Що ж то зробилось з коханого краю?

Певно, руїну та буря зробила?

Кажуть: «Вербу десь розбиту добила».

 

Думко! коли і тебе виливаю

В слово холоднеє, в пісню свою,

Пекло таке ж я в душі своїй маю -

Спалює всю воно душу мою...

Думко! остуджена словом людським,-

Пісне! що зробиш ти в краї моїм?

Може, й ти вдариш в вербу недобиту,

В ту, що жила, не радіючи світу?!

 

1904

 

«Сніг в гаю... але весною…»

 

 

Сніг в гаю... але весною

Розів’ється гай...

...Може, долею ясною

Зацвіте й мій край.

 

В небі мла, а сонце гляне,-

Мла розтане в мить...

...Може, й мій народ повстане,

Морем зашумить!

 

Сон... але всю землю збуде

Жайворон-гонець...

...Може, й ти, мій сонний люде,

Знайдеш сну кінець.

 

Смерть... Але її задуше

Пісня, сміх і рух...

...Ой скажи, народна душе,

Де живий твій дух?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

На обличчі рабство, туга,

Безпросвітна мла...

Де ж то гордість твого духа -

Вільного орла?

 

Що вона в тобі робила,

Як віки ти гнив,

Почорнілая могила

Між зелених нив?!

 

Як вулкан, стоїш ти, згаслий,

Але чую я,

Що в душі твоїй прекрасній

Море ще огня.

 

Вірю я, що обороне

Сам себе мій край...

О мій велетню Самсоне,

Пута розривай!!

 

1906

 

«Хтось ударив без жалю по серцю моїм…»

 

 

Хтось ударив без жалю по серцю моїм,-

І забилося серце в вогні золотім...

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.

 

Йшли літа... і самотність з літами росла,

І круг мене все більше темнішала мла...

І в знесиллі вмирали в тій млі

Ясно-злотнії іскри мої.

 

Погасало з літами і серце сумне...

Та прийшла ти і вдарила в серце мене,-

І летіли знов іскри ясні,

І в дзвінкі обертались пісні.

 

1906

 

«Пташко! Будь рада теплу і весні…»

 

 

Пташко! Будь рада теплу і весні,

Кинь жалкувати по долі...

Слухай: навколо лунають пісні,

В сонці купається поле.

 

Плаває-в’ється над річкою мла,

Ваблять, всміхаючись, луки...

Дай мені руку - і геть від села,

Де нам дались тільки муки.

 

Дай мені руку - і в поле біжім,

В степ голубий та широкий;

Там, серед нього, під небом ясним

Знайдем ми втіху і спокій.

 

Всіх там, у полі, уклоном низьким

Жито привітно стріває,

Сонце ласкаве промінням своїм

Рівно для кожного сяє.

 

Станем ми в полі на стежці глухій,

Стане нам тепло і ясно,

Стомлене серце під шум польовий

Стихне і солодко згасне.

 

Сонце погасне, і ніч прилетить

З чарами, сріблом, красою,

Пісня кохання в гаю задзвенить,

Нас зачарує собою...

 

Цілу ми ніч проблукаємо там,

Ранком ми підем щасливі...

Буде проміння всміхатися нам,

Будуть кивати нам ниви...

 

1903

 

Слова утіхи

 

 

Втішай її, кажи їй бідній...

Слова утіхи - роси наче,

Що звільна падають по одній

На серце хворе і гаряче.

 

1905

 

«Її душа -