Володимир - Скляренко Семен

Русь ввтримає, вистоїть, стане міцною — така це земля, такі її люди...

А тим часом, во дні князя Володимира, в тогочасному світі, що охоплював собою Європу, Малу Азію і Схід, — до Джурджанського моря, Ітиля-ріки й гір Оралу — були три сили: Візантія, що існувала протягом століть, знала велич владування, слави, розквіту, але вже хиріла, розпадалась, йшла до неминучого кінця; Німецька імперія, що тільки починала збирати силу й пізніше протягом багатьох століть насильством, зухвалістю, великою кров'ю поневолюватиме народи; Русь, що мала дуже древню історію, але тільки тоді стала врівень з ними, відкривала нову сторінку свого існування.

Князь Володимир знав, у якому світі він живе. Колись його баба княгиня Ольга два місяці сиділа в Константинополі, добиваючись, щоб її прийняв і говорив з нею імператор Костянтин, — нині він був свояком імператора Василя, сли якого вважали за велику честь говорити з київським князем; колись німецькі імператори бряжчали мечами й кричали: "Drang nach Osten" — зараз до Києва приїжджали їхні сли з багатими дарами — сила перемогла силу, дві могутні імперії світу клялись Русі в дружбі, любові, мирі.

А все ж князь Володимир був неспокійний, тривожний, він пильно дивився на захід, де новий німецький ітератор Генріх уперто посувався на схід, одні народи присипляв обіцянками про дружбу й мир — уже Польща й Чехія їздили на поклін у Кведлінбург, інші слов'янські землі примучував силою... Тільки на Русь не посягав Генріх, бо знав, що вона., а разом з нею й Угорщина, Болгарія, Візантія відповідять ударом на удар...

Знав Володимир ціну й Візантії — до Києва їхали й їхали священики-греки, тут приймали їх, сюди радо приїжджали здателі, каменотеси, маляри, яким у злиденному Константинополі не було роботи, — князь Володимир знаходив для них діло; в Києві і в інших городах виростали кам'яні собори, храми, будівлі, змінювалась, виростала, прикрашалась Русь, грецькі ж купці їздили тепер не так Дніпром, як битими шляхами — через землі тиверців і уличів. Голодному Константинополю було що купити в землі Руській.

Але Володимир бачив і інше — погасивши повстання в Малій Азії, імператор Василь починає наступ на Грузію, Вірменію, арабські землі — іноді діє обіцянками, дарами, коронами, іноді — силою, й так виходить до ріки Тібру, держави Шахвірменів, городів Едеси й Дамаска в Сірії, захоплює в Середземному морі острови Кіпр і Кріт, загрожуючи звідси каїрським халіфам, — так він поширює володіння імперії далеко на півдні, де ніколи ще не бували легіони ромеЇв.

Імператор Василь діє не тільки в Малій Азії — він хоче утвердитись і над Руським морем, подолати Болгарію, стати на берегах Дунаю...

2

Для Болгарії настала вирішальна година — імператор Василь зібрав кращі легіони імперії, виставив їх на межах Болгарії, сам з добірним військом, оточений полками безсмертних, виїжджає до Солуні, щоб очолити наступ проти коміта Самуїла, що сидить у Охриді, і кесаря Романа, що має столицею Скоплє.

Самуїл Шишман розуміє, яка зловісна хмара нависла над Західною Болгарією, він посилає хороброго свого воєводу Несторицю до Солуні, щоб той там, на берегах Вардару, затримав військо Василя, а сам прямує горами на Приліп і Велес, щоб загородити шлях Василеві на північ.

На цей раз доля зрадила Самуїлу — полководець Феофілакт Вотаніат, що стояв під Солунню, розбив полки Несториці, ще один полководець, стратиг Філіппополя Никифор Ксіфій, обминувши Самуїла, пройшов ущелинами ріки Вардару на північ, досягнув Скоплє.

Втім, нічого сміливого в цьому поході не було, бо тільки війська ромеїв наближаються до Скоплє, відкриваються ворота города-фортеці й звідти виїжджає кесар Роман, — недостойний онук славетного кагана Симеона ще раз, і тепер уже навіки, продав Болгарію.

Війська ромеїв і Самуїла зустрілися біля гори Біластиці. Це був страхітливий бій — на життя і смерть боролись болгари, коли б не син Гавриїл, що в останню хвилину одвів меч воїна-ромея, сам Самуїл поліг би на полі бою. Більше як десять тисяч болгар склали голови біля гори Біластиці, п'ятнадцять тисяч їх полонили ромеї, сам Самуїл ледь урятував рештки свого війська, втік до Приліпу, щоб там з'єднатись з загонами Несториці й помститись ромеям.

Самуїл помстився. Коли легіон ромеїв на чолі з імператором Василем ішов долиною Струми, з півдня ж до них поспішав Феофілакт, щоб з'єднатись і вдарити на Гїриліп, болгари на світанні оточили в глибокій ущелині легіони Феофілакта, закидали їх стрілами й камінням, вбили мно-жество воїв і самого солунського полководця. Почувши про це, імператор Василь завертає своє військо, чимдужче аж через віддалений Мелник тікає з гір, спускається в Македонську долину.

Але ще дужче й страшніше помстився імператор Василь. Прибувши в колісниці до Афінополя, а потім виїхавши з полками безсмертних до Біластиці, де легіонери охороняли п'ятнадцять тисяч полонених болгар, він велить приготувати в долині печі, залізні жигала, вишикувати полонених полками, оточити їх — голодних, зв'язаних — кількома легіонами.

Був десятий день серпня 1014 року — чудова пора в Болгарії, коли в долинах усе цвіте й достигає, високо вгорі голубіє в своїх глибинах безхмарне небо, на обрії, як сторожа, височать гори.

Оточений безсмертними, імператор Василь стояв того дня на пагорбі, дивився в долину на печі, в яких жарко палахкотів вогонь, на розпечені жигала в руках у воїв-ромеїв, на болгар-полонених, що стояли полками, на чорну підкову легіонів, які оточували всю долину.

Полонених підводили до печей зв'язаними в десятки. Розпалені жигала, як стріли, прорізували повітря й впивались в очі, що бачили в ці хвилини долину, гори, небо...

Вої кричали... І як їм було не кричати, коли переможці-ромеї забирали в них найдорожче, що має людина, — очі! Гори ж мовчали, а коли б вони й могли кричати, то хіба це зупинило б імператора Василя, який велів осліпити п'ятнадцять тисяч полонених болгар, навік діставши за це назву Василя Болгароктона!* (*Болгароктон — Болгаровбивця (гр.).) Коли ж ці тисячі були вже осліплені, він велів на кожну сотню незрячих випекти іншим по одному тільки оку, щоб ті повели осліплених до коміта Самуїла, а кесаря Романа, що саме прибув до його стану, призначає патрикієм, управителем города Абідоса в Малій Азії.

Більше ніж через місяць, у день 15 вересня, осліплені дійшли до столиці Приліпа. Почувши про це, Самуїл виїхав їм назустріч, він бачив, як удалині на снігах гори з'явились вої, як вони спускаються в долину.

І от вони почали йти мимо нього — сотні сліпих, а поперед них одноокі провідники... Це було страшне видовище: сліпі болгари йшли по рідній землі, серед гір, яких не бачили, перед комітом Самуїлом Шишманом, під знаменом якого вони так довго боролись, за що віддали свої очі.

Але ж якщо не видно рідної землі й гір, то вони чують їх пахощі, чують голоси дітей, що колись помстяться за них, провідники сказали сліпим воям, що на них дивиться коміт Самуїл Шишман, їх жде отчина.

І сліпі вої, йдучи мимо Самуїла Шишмана, закричали:

— Да жиє коміт Шишман! Да жиє Болгарія! Тільки сам Самуїл не чув цих криків — раптом у нього нестерпно заболіло серце, світ затьмарився перед ним, підкосились ноги, він упав на землю.

— Води! Ковток води! — прохрипів Самуїл.

Але йому, мертвому, вода вже не була потрібна.

— Самуїл помер! — залунали крики. — Немає нашого коміта...

Осліплені вої опускались на коліна.

Люто розправившись з Болгарією, імператор Василь повертається до Константинополя, велить приготувати мармурову дошку, висікти на ній напис і виставити її в Сосфеновому монастирі під Константинополем.

На цій дошці було написано:

"Якщо будь-коли повстануть болгари, їх не можна перемогти у битвах віч-на-віч, а треба спроквола забирати їхні городи й фортеці, наполегливо спустошувати їхню землю, нарешті, довести до нестями..."

Імператор Василь справді заслужив прізвиська Болгаровбивці.

3

Чутки про події в Болгарії, звичайно, швидко дійшли до Києва. Вони дуже схвилювали й просто приголомшили князя Володимира. Отже, Візантія діє так само, як і раніше: роз'єднує, сварить між собою народи, а на крові й костях їх будує свій добробут.

Сли Русі їдуть до Константинополя, у Києві з'являються василіки імператорів Василя й Костянтина, клянуться в любові й дружбі, проте чого вони варті — у Візантії свій шлях, Русь будує своє життя.

Візантія стала й стоїть на берегах Дунаю. На Русь невпинним потоком ідуть тепер і йдуть болгари — це вже не тільки священики, а знать, яку розорила Візантія, убогі люди, що нічого не мали, але досі були вільні, — вони осідають у Києві, в городах і весях Русі, руські ж люди охоче приймають болгар.

Рушити на Візантію? Ні, цього вже не можна, це пізно робити; між двома імператорами укладено довічний ряд. Русь взяла у Візантії те, що хотіла, Візантія дала Русі, що мала...

І чим далі, то вже дужче виявляється безсилля Візантії, вже Херсонес перестав бути фортецею — це тільки торговиця Константинополя, херсонеські й константинопольські купці залишають пониззя Дніпра, осідають на житло в Києві, їдуть до Смоленська й Новгорода.

Імператор Василь раз за разом посилає своїх слів до Києва — деякі з них ідуть просто до князя Володимира, деякі — в покої цариці Анни.

Вона — дочка зрадливої Феофано й сестра Василя Болгаровбивці — живе в городі Києві, заводить і заводить у княжому теремі порядки й церемоніал візантійського двору, її оточують двірські жони, на чолі яких стоїть, подібно до опоясаної патрикії Великого палацу, старша бояриня, у палатах цариці ввесь час вештаються сановники, церковники, спокій її охороняють озброєні довгими мечами рицарі...

Багато й дуже багато робить цариця Анна, в неї, як і слід було ждати, є друзі серед воєводш і бояринь, вона — патронеса храмів і соборів, вона не шкодує золота, щоб здобути прихильників і серед воєвод та бояр.

Одного не може зробити цариця Анна — напрочуд красива, чарівна, справжня дочка своєї матері Феофано, вона відчуває, що її не любив, не любить, ніколи не любитиме муж її Володимир, вона чужа йому, він завжди чужий їй.

Анна надіялась, що все зміниться, коли вона народить сина, коли ж народився цей перший син Борис, зрозуміла, що батько, може, полюбить свою дитину, та не полюбить її, хоч вона й стала матір'ю.

Другим сином Анни був Гліб.