Володимир - Скляренко Семен
Малуша стоїть поруч. За гору закочується сонце. Десь на косах квилить заблукала чайка.
— Говори, Туре!
Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша знає, що він нічого не бачить: пустка в його очах, Тур заглядає в свою душу.
— Не знаю, що робиться, Малушо! Ні, я вже нічого не розумію...
Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, своє гніздо, бо на мить долинув і одразу стих крик сполошених чаєнят.
— Колись, — каже Тур, — я надіявся, що стане жити краще, а тому служив Ользі, Святославу, пізніше Володимиру, і, мабуть, найкраще йому, бо то син твій, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали...
— І що, Туре?
— Нині вночі покарають Давила: на Подолі він розбив склепище купця Божедома, убив і самого купця.
— Голодно? — виривається в Малуші.
— Так, Малушо, дуже голодно, у Давила є жона, діти, онуки... Не сам ішов, ще багато людей було з ним, і я до купця ходив з Давилом.
— Його піймали?
— Піймали, били, судили, але він нічого не сказав, все прийняв на себе, за що й прийме нині вночі смерть...
— Туре! А може, його помилують? Тур довгу хвилину мовчить.
— Ні, ніхто його не помилує. Судив Давила сам князь...
— Володимир?
— Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне... Василевс!
Сонце зайшло, швидко сутеніло.
— Василевс! — пересохлими устами шепоче Малуша. — Але хіба він не знає — від кого пішов, хто йому був і є підпорою?
— Все забувається, Малушо! Та й не він винен, навкруг нього Гора....
— О! — Малуша стиснула руками голову. — Я знаю Гору, будь проклята вона довіку... Але ж є бог, Володимир християнин...
Тур нічого не одповів, на блідому його обличчі затемніли пасмуги.
— Ні, так не буде, — рішуче промовила Малуша. — Не Давила він судив — тебе, мене, себе самого. Що робить син мій, пощо вбиває людей? Ні, Туре, більше терпіти несила. Я піду на Гору, скажу, що єсть його мати, повім правду.
Тур спробував посміхнутись, але обличчя його тільки скривилось від болю.
— Ти нікуди не підеш, нічого не зробиш, Малушо! Уже пізно, дуже пізно йти тобі до Володимира. Оце все і є правда; боже, яка вона жорстока й страшна...
— Тобі погано, Туре? Ти зовсім білий, тремтиш... Що з тобою?
Тур мовчав. Темніло навкруг, темнішало і його обличчя.
І тоді, вперше за всі літа, Малуша зрозуміла й відчула, що не може далі ховатися в тиші монастиря, а мусить іти чимшвидше, одразу до сина свого і князя Володимира.
Їй випало многотрудне й важке життя, — хто знає, чи була ще людина в світі, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б ні радості, ні щастя, а, навпаки, тільки кривду, горе, злидні?!
Єдиною утіхою й підтримкою їй було лише те, що вона безмежно любила сина, зрідка бачила, молилась й у мислях охороняла, відчувала себе матір'ю, а князя Володимира сином, жила на світі тільки заради нього.
Через це вона згодилась на все: одірвала його від грудей і віддала княгині Ользі, тільки здалеку попрощалась, коли їхав до Новгорода, довго ждала його повернення й зустріла, коли входив Володимир як великий князь до Києва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи...
Одного тільки не могла зробити Малуша — вона не могла піти до свого сина, обняти, поцілувати, говорити з ним — між Малушею і сином стояла невблаганна, зла Гора, ніхто, ніхто в городі Києві й на Русі не повинен був знати, що матір'ю Володимира була рабиня, якщо хто й відав це, то мусив забути, крий боже, хто довідається, що ця мати ще жива...
Малуша боялась не за себе; що вона — рабиня, і що її життя! Син її Володимир — князь, він, мати була в цьому певна, буде князем добрим і справедливим, не може, не може її син бути таким жорстоким і безжальним, як княгиня Ольга, він буде таким, як отець його, любий Малуші Святослав!
І коли Володимир пішов на брань з Ярополком, якого ненавиділи й проклинали в Києві всі люди, коли він пізніше сів на столі, став великим князем і поламав усі закони Ярополка, а далі пішов устрояти Русь, Малуша раділа і втішалась — такий, такий, як і Святослав, її син.
Він, правда, не визнав Христа, воздвиг требища старим богам, — Малуша чула, як осуджують за це Володимира християни, і сама вона, бувши християнкою, мусила, здавалось, його осудити...
Та ні, — Малуша і велике множество таких, як вона, людей залишились на багатій Руській землі убогими, у надзвичайно важкому, страшному своєму житті вони не мали ні радості, ні просвітку, життя на землі чимдалі ставало для них важчим, а часто й просто нестерпним, вони нічого не знали про бога, — що ж дивного, коли вони обертали очі свої до неба, вірили, що коли нема життя тут, то, може, краще житимуть в іншому світі. Через це Малуша й вірила в Христа й богиню свого роду Роженицю, у богородицю й древню отчу богиню Ладу. Якщо в неї не було життя, то залишалась принаймні віра. Так і Володимир, мислила вона, він не кривдить християн, але складає жертву Перуну й Дажбогу, — та хіба ж це не по правді, люди?! Пізніше Малуша дізналась, що син Володимир охрестився сам і хрестить Русь, — серце її втішилось і благословило — добре, що він прийшов до Христа, тепер йому стане легше жити, дай боже тільки, щоб у душі не забув Перуна, Дажбога, а особливо богині їхнього роду Рожениці...
Проте саме життя Малуша сприймала таким, як воно й було, — важким, складним, часто жорстоким, вона хотіла б, бо цього хоче й пташка, жити краще, щасливо, але не могла. Коли не собі, то Малуша бажала щастя іншим людям, її ж щастям було те, що вона породила сина-князя, який багато добра міг зробити людям.
І вона вірила, що так і буде. Важко, дуже важко жити сину її Володимиру, він живе між небом і землею, його оточує хижа, жорстока, безжальна Гора, він — у поході, він — у палаті, він стоїть перед усім світом, проте все це для множества людей, вони люблять і поважають його, він печеться про них. Аби, аби тільки сина не скорила Гора!
Коли Тур розповів про Давила, Малуші стало дуже страшно. Досі вона чула, що він одних милує, а інших карає, — так і мусить діяти Володимир, він на те й князь, — але як може він карати Давила, Тура — людей, які життя свого не шкодували заради нього, які вірили й надіялись тільки на нього?! Ні, ні, це не він робить, це діє Гора, невже ж він цього не знає, не бачить?.. Малуша вирішила йти до сина-князя.
Перед вечором біля воріт Гори зупинилась жінка. Вона йшла, либонь, з самого низу, від Дніпра, бо стомилась, важко дихала. Стара, немічна, вона стала біля воріт і довго не могла промовити й слова.
— Що тобі треба, жоно? — запитали сторожі, що стояли біля воріт.
— Ой людоньки, людоньки, — бідкалась вона. — Мені треба бачити князя Володимира.
Високий, вгодований гридень Брич, що був старшим сторожі, посміхаючись, запитав:
— А хто ж ти єси, жоно, що так хочеш бачити князя? Жінка трохи знітилась, подивилась гостро на Брича й відповіла:
— Я рабиня... Смердянка...
— Що ж тобі до князя? — продовжив Брич.
— Про те я говоритиму тільки з ним... Пустіть-бо, пустіть, а там скажу князеві...
Тепер уже всі сторожі засміялись. Але вони обірвали сміх — до воріт наближався Вовчий Хвіст, сторожі розступились перед головним воєводою князя, відчинили ворота.
Проте воєвода не пішов одразу на Гору, зупинившись на воротях, він чув, як жінка, що стояла перед сторожею, просила:
— Пустіть мене, гридні, на Гору, до князя.
— Та хіба ж з тобою говоритиме князь?!
— Говоритиме... Я мушу з ним говорити...
І вона пробивалась до воріт, хотіла вийти на Гору.
— До чого ж уперта ти, жоно, — вже суворо заходились її умовляти сторожі. — До нашого князя не кожен і боярин доступить...
— Ви мене тільки пропустіть у ворота, а вже там я доб'юсь до нього, — твердила жінка. І знову вони сказали:
— Ти, жоно, нічого не знаєш. Якщо б і пустили тебе, то є сторожа за ворітьми, перед теремом княжим, у сінях терема... Хто тебе до нього допустить?
Старший сторожі Брич уже загримів:
— Одійди, жоно, від гріха... Куди тобі, смердянці, до василевса? Не дратуй мене, жоно, бо, коли розгніваюсь, велю гридням гнати тебе.
— А я не піду! — запалилась жінка. — Не руште мене, не піду...
Воєвода Вовчий Хвіст, що все стояв на воротях, ступив назад, подивився па жінку, на сторожу.
— Навісна, безумна! Женіть-бо її звідси, гридні! Гридні підняли киї.
— Тікай!
І Малуша — стара, немічна Малу та, що стояла перед княжою сторожею, — зрозуміла, що марно вона, ідучи сюди, думала й сподівалась, що їй пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...
Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й добивались, дуже важко було і їй під щитом брата свого потрапити сюди, але в сто крат важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить, владує князь-василевс.
Малуша не стала більше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала ворота, їй не було до неї — матері — ніякого діла, тепер уже Малуша нічого не може зробити — немає Давила, забили ще багато людей.
Але не тільки це турбувало й краяло серце Малуші — сторожа біля воріт, сторожа на стінах, сторожа біля терема, сторожа в сінях — отак усі нібито стережуть князя-василевса, тільки біля серця його сторожі немає, душі її сина ніхто не охороняв.
Починало темніти. Трохи зігнута в спині, стара вже, немічна жінка тихо спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона в цю вечорову годину, що боялась, а відтак і не призналась, не пішла ніколи до сина-князя. Тепер вона зрозуміла, що повинна була це зробити, — боже, боже, як багато могла б розповісти тоді мати Володимиру! Може, адже все може бути, він би і жив не так, не ховала б його від людей сторожа. Нині ж уже пізно, та й не могла вже нічого зробити Малуша. Їй важко, невимовне важко, але що вона — смердянка, убога черниця, жінка, яких множество, тьма...
А він?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою стіною, за ворітьми, коли до нього не може доступить ніхто, і вона — мати?!
Жінка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як і куди йде, сльози застилали очі, серце колотилось у грудях, підгинались ноги...
1
1
Ніч... Князь Володимир спочивав на ложі своєму, поруч ще одно ложе — цариці Анни. У теремі, за розчиненим вікном, скрізь на Горі тихо. Спати, тільки спати.
Але князь Володимир не спить — він лежить, розплющивши очі, дивиться на тьмяні обриси палати, образи на стінах, за вікно, де крізь гілля дерев видно всіяне зорями небо.
Все, як було колись, — та ж спочивальня, ті ж стіни, вікно, і зорі за ними все ті ж — вони пливуть і пливуть у вічному круговороті — яскраві, може, трохи кволіші, ніж раніше, і дерева під вікном ті ж, може, буйніші тільки, вищі...
Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись.
