Горохове чудо - Харчук Борис

Шукають сусіда-недобитка. Все перекидають догори дном. Хапають молодицю за коси, тягають по землі, двійко її малих дітей підкидають ногами вгору.

Каже вона чоловікові:

— Треба щось робити, чує моє серце, що не вбережу тебе. Хоч ти і боягуз, йди в ліс.

І він пішов. А в лісі партизани, як дуби. Сядуть на коней, під ворогами земля дрижить. Вони й прийняли його. А в його руках зброя тремтить: селюк-хлібороб.

— Що я буду робити? — бідкається він.

— Я тебе навчу, як позбутися страху, — каже командир.

— Навчи, — просить чоловік.

Командир подивився на нього й питає:

— А чого, голубе, ти стукаєш зубами?

— Вже не стукаю, — зціпив він як міг губи.

Тоді командир пригнув до землі найвищого дуба.

— Сідай, та скоренько.

Чоловік сів, а дуб і викинув його аж під хмару.

— А тепер скачи! — командує командир. — Раз….

Чоловік затрусився, наче лист.

— Два! Стріляю!..

Той скочив з дуба. А партизани його вловили.

— Будеш нам коней пасти і обід варити, — сказав командир.

Чоловік подякував і вже не був таким боягузом.

А в нього вдома справжній морд. Сусіди обізвали його бандитом. Обійстя геть поплюндровано, жінку на зашморг, повели в село. Перед церквою, на майдані, шибениця, і мотузка погойдується. Діти попадали і скавулять: "Мамо, мамо…"

І повісили б її, але наскочили партизани. Молодший сусідський синок наклав головою, а старший вирятувався.

Вернулася жінка зі своїми дітьми на горб. Скніли, як мерці. Що тільки у них вродить, що вони нажнуть, старший сусідський син наскочить і забере. Він був таке обдирайло, нікому жити не давав. Та знайшовся хоробріший і вкоротив йому віку, коли він прийшов з комендатури до батька в гості.

Заревів батько, як дикий звір. Ввірвався до сусідки:

— Не вийшло, щоб жила з ним, іди і омий його в останню дорогу!

І молодиця мусила скоритися.

Скоро і сам старий вмер: з туги. Нікого в нього не було. І коли вмирав, дер пазурами землю, сам себе у гріб закопував.

Скінчилася війна, партизани розійшлися. Вернувся додому вдівець. Земля відвикла, щоб на ній робили, і родила мізерно. Люди не могли дати собі ради. На городі картопля, а хліб у полі.

Жінка нажала крадькома запаску колосків, щоб нам’яти дітям. Її зловили — і на суд. Чоловік взяв вину на себе. Тепер він вже нічого не боявся, далося йому взнаки, як скакав із дуба.

Залишилася жінка з синами — двома надіями. Старший підріс, і вона йому сказала:

— Йди у світ, нехай тобі ліпше буде, — і благословила.

А менший зостався при ній. Захворів. З роботи. Взяла його на плечі й понесла до лікарів. Не донесла, вернулася з мертвим. І коли його клали в домовину, вернувся батько. Став батько в синових ногах, а мати в головах.

Тепер молодиця і вдівець зовсім постаріли, зробилися дідом і бабою. Тепер їм добре.

Інколи приїздить до них старший син, привозить онуку. Хитре дівча допитується:

— А чого в тебе, бабо, руки такі чорні?

— Земля теж чорна, доню.

— А чого пальці не розгинаються?

— Вони прядуть довгу нитку.

— А де твої коси?

— Мої коси — туман по долині.

Живуть баба з дідом. Куди їм з горба? Яблуня засипає білим цвітом їхні голови. Вони ловлять пелюстки долонями, держать у руках білі сни. А вітер струшує цвіт і несе ті білі сни у чисте поле…

Воксанка слухала, забувши, годують її чи ні.

— Мені шкода маленьку бабу, — сказала вона. Її підборіддя ніби хтось поколов голками, воно затремтіло, а з довгих вій струснулося щось темне-темне.

— Приїдемо до баби, поцілуєш її в руку, — сказав я.

— Я її й по голові погладжу.

А хмари завішують наше вікно. Воно й так ще не просохло, і на ньому, трирамному, стоять і не скочуються, ніби вмерзлі, краплі. Невже знову дощ і ми опісля сну не виберемося на вулицю?

Нема куди подіти очей. Не треба дивитися у вікно. Нехай Воксанка не бачить хмар.

— Ти сьогодні добрий молотник!

— Ні, я женчичок-бренчичок! Ти забувся. — вона підіймає руки. Шафка-стіл заважає їй притупувати иогами. Але вона все одно притупує на підставці-перекладині.

Високо ніженьку підіймає!

І ніхто не знає, що таке женчичок-бренчичок. Витвір невгамовної фантазії народу? Який він гарний і зрозумілий! Женчик рано схопився, вмився росою і від сходу сонця до заходу не спочивав: жав жито. Гострим груддям він набив собі ніжку.

Як би то, набито

Ніженьку пробито,

В зеленім лугу

Бери собі другу!

Та це ж коник-стрибунець. І наша кухня співає.

Хоч стерня колеться, ніжка болить.

Спати не хочеться, гулять кортить.

— Ми ж не дообідали!

— Я буду… буду.

Вийнята з холодильника і нагріта в теплій воді мандаринка.

— Ти будеш робити, як баба?

Я обдираю мандаринку, кидаю оранжеву шкурку в відро, а часточки розкладаю рядочком на столі.

— Дивися в лорнетку і питайся мене!

Стулюю пальці, роблю лорнетку.

— Де мої солдатики?

Вона хапає часточки і пакує, пакує.

— О, вже тільки один залишився!

Її рот повен, вона загрібає останній мандариновий шматочок.

— Нема! — і виставила порожні долоні.

— А що треба сказати?

— Спасибі за… Коли я їм борщик і котлетку, то… обід! — вгадала. — Дякую, татку, за обід, що наївся дармоїд! — наче деркач.[20]

— На здоров’я! А тепер спати.

— Ні, помити руки.

Вона вся ослабла, як та гуска, що їй силою напхали галушок. Перевальцем йде у ванну і не каже, ледве підіймає вгору руку: просить ввімкнути світло. Проте, забравшись на бачок, сама відкручує воду, повертає білу ручку з синім оком. Вода жебонить по її пальцях.

— А писок хто буде мити?

— Ти ж його вже витер рушничком…

— Ходитимеш із заїдами!

— І ти знову мазатимеш мене синькою? — Вона ловить воду, нахиляється, порскає, не хоче, щоб були заїди.

Холодна вода дає їй трошки сили, але ненадовго. Воксанка не каверзує, дається роззуватися і роздягатися. Її повіки стулюються, очі звужуються — хмарки заволікають небо. На віях хлипає сон.

— Де мій горішок?

Збиваю подушку. Воксанка зовсім гола — біла конвалія. Її тіло ряхтить, як ясний кришталь, і ніжно-ніжно оксамититься. Я одягаю білу конвалію в довгу льолю. Вона зсовується з моїх колін — сонце на малих ногах. На килимок, схопилося за перегородку, показало рожеві п’яти. Не захотіло, щоб його несли на руках. Само. І зарилося з головою.

— Сядь, посидь… — голос тихий, ніби здалеку.

— Мені треба мити посуд.

Хвилинку вона лежить мовчки, враз перекидається горілиць.

— Ти мені все розказуєш. І одна баба розказує, і друга. Мама приїде з Праги і теж розказуватиме… А один дід мовчить, і другий дід мовчить.

— Хіба ж вони мовчать?

— Дід Микита сидить і курить, курить, — вона не дивиться на мене. Її звужені очі блукають по стелі. Що вони бачать? Невже бачать, як під яблунею, під старою хатою, сидить старий простоволосий дід. Він сидить на колоді. На його голові дуже мало залишилося чуба. Волосся тонке, сиве і нерозчесане, гребінець не годен його зібрати докупи. Ті непокірні волосини мовби самі хочуть швидше втекти з голови, щоб вона була як макогін. А дідів лоб, його худе обличчя — поморщений ремінь. Брови такі кошлаті, як вуса, а вуса колються. Це Воксанка добре пам’ятає. І коли вуса колються, тоді сховані очі, глибокі й малі, спалахують страшною любов'ю, горять великою ласкою. Сидить десь дід на колоді під хатою. В нього очі зимні, як мороз. Поклав руки на коліна. Руки сухі, і сухі коліна. Він курить, п’є сигарету. Гіркий дим встає перед ним і над ним — сивий голуб розкрилює крила. Надивившись на нього, Воксанка згадує другого.

— А дід Іван п’є і розмахує руками.

— Що ти таке кажеш!

А вона снує очима по стелі й малює діда Іваиа, який охочий випити, не сам, у компанії. Тоді він стає м’який, всім показує свою доброту і щось обіцяє.

— Хіба ти не знаєш: дід Іван приходить з роботи, біжить на кухню, а баба свариться: знову їсиш лаврове листя?!

— Не вигадуй, спи. Лягай на бік, а я пішов до посуду.

Вона перепиняє мене у дверях.

— А дід Іван ота-ак розмахував руками: я працюю! А баба йому казала: не лякай дитини.

У наших дверях нема ключа. Ми не зачиняємося від сусідки, а вона від нас. Щоб протяг не рипів дверима, підкладаю газету. В кімнаті і на кухні кватирка відчинена.

Мала не подає голосу. Сняться їй баби і діди? Бабу Тамару вона дуже любить. Баба Тамара їй все дозволяє. Я мию посуд, згадую: приїхали вони з дідом Іваном у гості. Ненадовго. Треба їм на поїзд. Поклали Воксанку спати, а вона реве за бабою.

— Не плач, я проведу діда Івана й повернуся, — сказала баба.

Вони пішли. А мала допитується:

— Баба скоро вернеться?

— Скоро, — лежу й читаю на дивані.

— А де вона спатиме?

— Отут, ляже біля мене й спатиме.

— А хіба ти дід Іван, щоб вона з тобою спала?

Дрібний дощик миє наше вікно. Та чи він найнявся?

Під дощ добре спиться — небо обіймає землю і людей.

Але я помилився. Відхиляю двері — все ліжко зіжмакане і Воксанка сидить на цій жмаканині. Коси накостричились.

— Ти чому не спиш?

— Я думаю: засну і вмру, і мене більше не буде.

— Малі діти в сні не вмирають. Малі діти в сні ростуть.

— Ростуть?.. А де мій горішок?

— Ти заплющ очі, заграй на дудочку, він і прикотиться.

— А де дудочка?

— На пальцях.

— Ду-ду-ду!

Я підіймаю горіх з килимка і кладу їй у поділок.

— Є! Він буде спати в моєму кулаці. Він теж виросте?

Я показую, що виросте і буде як кулак. Вона смішно поводить плечима, втягує голову в плечі, шусть під ковдру — і вже її нема. Впали повіки, і нема очей. Але тієї ж миті розмикаються, нащулюючись, дивляться самими чоловічками, хлюпають синім, чистим.

— Ти сядь…

Я забуваю про всю роботу. Сідаю, кладу на бильце руку. Гойдати її не треба. А колись доводилося її загойдувати. Ліжко їздило від балкона до дивана, злітали коліщата. Наша мама сердилася: "Яка я нещасна!"

Ковдра вкриває Воксанку по самісіньку шию. Десь там, під ковдрою, у кулаці спить горіх.

А вона подрімує.

На подушці кругле горохове чудо. В нього чубчик як волоття, а під ним дві кринички. Воно має лоб. Він трошки випуклий і ще зовсім гладенький. На ньому найчастіше пробігають тіні здивування і лягають тіні загадки. Він морщиться: думає. Горохове чудо має брови. Воно хоче всім подобатися. Реве, вмивається сльозами, коли скажеш, що негарне. Воно кліпає повіками, опускає вії — так моргає. У нього є кирпа-носик. Коли бридиться, крутить ним. Воно має рота — дві червоні буби. Той рот вміє сміятися і кривитися.

— Ти сидиш?

— Сиджу.

Ходить сон коло вікон, коло нашого одного вікна і зачиняє в горохового чуда дві кринички.

— А мені сон щось принесе?

— Принесе.