Горохове чудо - Харчук Борис

Задивився він на неї, книжки бубух на землю. Дівчина була вихована: допомогла зібрати книжки. А в нього відібрало мову, і він не зміг їй подякувати.

З того дня забув Красунь про науку. Тягне його в парк. А біла Білявина там чекає. І подає йому свою руку, і веде за собою на Дніпро, на кручі, над якими сходять і не гаснуть зорі.

Згодом до Красуня вернулася мова, і він питається:

— Чи ти будеш моєю?

Біла Білявина відказує:

— Наздожени! — і помчала, залишила тільки вітер.

Красунь кинувся за нею, не роздумуючи. А перед ним звідкись на стежці виріс панок. У чорному капелюсі, в картатому піджаку, в таких же штанях, у наймодніших штиблетах. Став та й вимахує елегантно паличкою.

— Вітаю тебе, філософе, — і зняв капелюха.

Красунь щось буркнув і хотів обігнати панка, але той поклав йому на плече руку.

— Чи не соромно тобі, закоханому в науки, стрибати козлом по кручах?

— Пусти! — розсердився Красунь.

— Овва, яка моція! — пхикнув панок. — Ти її тепер все одно не наздоженеш. Її давно перейняв інший.

— Як?

— А так, як я тебе.

— Хто ви такий і чого вам від мене треба?!

— Не шарпайся.

— Ви чорт! Я вас знаю.

— Добре, що ти мене впізнав. Я твій опікун. Нам буде легше розмовляти. Ти хотів бути мудрим. Ти дав собі зарік, що весь світ стане перед тобою на коліна. А що з тобою сталося? Ти причумлений!

— То вона винна. Вона!

— Ти геть змізернів, з твоєї голови вивітрилося все, що ти знав. Хіба Білявина варта того?

— Я не можу всидіти на лекціях і ходити в бібліотеку.

Панок уже давно не держав Красуня за плече.

— Зречися Білявини заради мудрості! Ти впізнаєш найпотаємніше! — він говорив облесливо.

— Білявина мене дурила, втікала, щоб іншому попастися до рук, — замимрив Красунь.

— Отож-бо й воно, — підтакнув панок.

— Зрікаюся! — крикнув Красунь. — Заради мудрості!

І не стало панка — тільки свиснуло, наче хто кинув палицю. Красунь швидко почовгав у гуртожиток, щоб засісти за стоси книжок.

Його перестріла Білявина.

— Що ж ти наробив? — запитала, плачучи.

— А що?

— Я була твоєю душею, а ти зрікся її.

— Моя душа зі мною, а ти зумисне втікала від мене, щоб тебе інші наздогнали, мене випередивши.

— Самого себе не можна випередити, самого себе можна тільки спинити, — мовила Білявина. — Ти зупинив себе.

Вони розійшлися — назавжди.

Красунь закопався у книги. Минули роки, він перестав бути і молодим, і гарним, зате став сильно славетним і сильно багатим. Тільки остався один, як палець.

— А цьо він став сильно славетним і сильно багатим?

— Бо він вчив інших, як їм жити, а як треба самому, не знає.

— А де Білявина, куди вона пішла?

Молоко скипіло. Я вихолодив і налив у чашечку.

— Де ви там, ідіть?!

Воксанка пила молоко, а дядько Микола робив їй "вітер віє" — дунув на голову, підняв білі кучерики. Їй не сподобалося, і вона одвихнулася.

— На вулицю, грати в татка-маму!

— А тобі сумно за мамою? — спитався дядько Микола.

Вона глянула на нього, але нічого не сказала. Він не став очікувати, поки ми зберемося, пішов собі. Але перед тим такими очима окинув нашу кімнату, ніби хотів тут залишитися назавжди.

А в нас своя робота: споряджатися. Воксанка поривається брати з собою подарований туалет. Її кортить похвалитися. Я не даю.

Вона падає на диван і дригає ногами.

— Дригай, дригай собі. Я пішов…

Вона добре бачить, що нічого не вдіє.

— Пупса ти взяв?

— Сама візьми.

Вона бере пупса і кидає собі в кишеньку бабиного горіха.

Наше подвір’я сповнене гомону. Двірник Василь спускає застоялу воду. Він орудує гаком і лопатою. Штани закасані до колін, ступає, ніби чапля. А навколо нього ватаги більших і менших. Хто зі школи, хто з дитсадка. На подвір’ї мокрого більше, ніж сухого. Баби сваряться на онуків, щоб не лізли в воду. Хіба їх спиниш? Їм тільки того й дай. Сусідський Вітя — посередині калюжі. Хто до нього наблизиться, він відганяє того фонтаном.

— Вітя! Вітя! — баба впірвала якусь лозину, але не дістає його. Квокче, як курка, що їй підсадили каченя, а воно попливло. — Я тобі…

А Вітя вихилясом. За ним підсліпуватий хлопчина. Він із сусідського двору. Його прозивають Фріцом. Мама привезла його звідкись. Дивно, що підсліпуватого прозивають Фріцом. Так прозивали колись після війни. Але прізвиська не змиєш. І малий рудий Фріц, який росте без тата, без мами і другий рік сидить у першому класі, так вигулює в калюжі, що калюжа розлягається. Обляпав Вітю, той зарюмсав, поплентався на сухе, а баба його ще лозиною.

— Марш до хати! — задихалася. — То що мені за кара? Взимку без рукавиць ходить, восени з калюжу попхався…

Двірник Василь відганяє охочих до мореплавства, а підсліпуватого хлопчину не чіпає. І він дає по воді бокаса-бокаса, бо на нього стріляють з автоматів: диркотять губами. А коли всі автоматники збираються докупи, рудий Фріц вилітає з калюжі. Кого хапає мокрими руками за носа, кого ляпає по обличчі, а то просто вишмаровує своїм брудним манаттям. І навтьоки!

— Фріц! Рудий… Рудий!!!

А його нема.

На всю губу реве донька коменданта. Віта з неї кривиться. Віта грається сама, осторонь від усіх. На балконі з’являється сам комендант. Здається, що під ним, грізним і набусурманеним, ось-ось провалиться балкон.

— Хто? Що? — перехиляється він через перила і поїдом їсть босого двірника Василя.

— Фріц! Фріц! — виказують комендантові скривджені.

— Ти нащо його впускав? — кричить комендант двірникові.— Я забороняю!

Босий двірник вдає, що не чує. Комендант зникає, а через хвилину стає перед калюжею.

— Я тобі хто? Я був полковником! Що з того, що тепер у відставці? Я тобі скільки разів наказував, щоб ти не пускав того Фріца!

Двірник спокійно розгортає гаком багнище і наслухає, як у водозлив проривається вода.

— Я кому кажу?!

— Вибачте, але я не ваш ад’ютант і в "заградотряді", — він вживає це специфічне слово, — з вами не служив.

Комендант заносить вгору руку, але хапає свою доньку і не веде, несе її за собою.

А Воксанка:

— Чого дядько на дядька кричав?

— Бо він має голос, — відповідає за мене двірник.

Навколо нас вимаршировують хлопчаки. Кожен сам собі командир і окреме з’єднання. Вони чомусь не хочуть триматися купи і ставати під одну команду.

Розбишакуватий, із зірочкою на кашкеті репетує: "Мы смело в бой пойдем!" Він любить верховодити, але його ніхто не слухає. І такий самий на зріст, як він, чимчикує йому назустріч, вигукуючи: "Нехай ворог знає, нехай пам’ятає!.." А ще один, опецькуватий, вибілений, наче полотно, заводить: "А я бгасаю камешки с кгутого бегешка…" Всі троє прямують один на одного, ніби збираються між собою повоювати. В кожного своє завзяття і своя батьківська пісня.

Всю цю гру збурює рябий у розпанаханій куртці: пускає ракету. Водяна ракета, знявшись угору, падає комусь на голову.

Тут баба Маша виводить Сашка — Воксанчиного однолітка й компаньйона. Сашко жене під стовпи, на яких сушать білизну. Там сухо.

— Сашко, Сашко, гратимемо в тата-мами, — кричить Воксанка і біжить за ним.

Сашко, чорноокий, смуглявий, часинку стоїть, роздумує, а потім поважно відповідає:

— Будемо грати.

Воксанка висмикує з кишені пупса.

— Ти будь мама, а я тато.

Сашко вагається, чи бути йому мамою. Свою маму він дуже любить. Якось у тролейбусі один чоловік сказав: "Я дам тобі вудку, а ти віддай мені свою маму". Сашкові вудка сподобалася, і він погодився. Але коли роздивився на ту вудку, відразу знайшовся: "Хитренький, твоя вудка стара, а моя мама молоденька…"

— Ти будь мама, а я тато, — напосідає Воксанка. — Добре?

Грати в тата-мами — купати, повивати і носити пупса. Вони так і роблять.

А ми стоїмо з худенькою, виснаженою працею бабою Сашка. Вона оповідає, як перед ними на тротуарі розчахнуло осику, як вони полякалися з Сашком.

— Це вже вдруге мені. Перше я несла на руках Сашкову маму, давно було. Її я прикрила, а ребро мені виломило.

— Спасу нема! Та на курорт, молоді в кіно, а я повзайся з ним! — перериває оповідь трухлявий голос. Це нянька завжди стомленої Оленки. Дівчинка ледве держиться на ногах, а її нянька хитається без вітру. Трудно здогадатися, хто кого доглядає,— стара малу чи мала стару. — Спасу нема! Мої години вийшли, їх нікого не видно, а мій півник удома здихай! — В одній няньчиній руці латана сумка і палиця, а другою вона цупить за карк Оленку.

З няньками тепер горе. Ніхто не хоче няньчити чужих дітей. Молоді згоджуються, але тільки за прописку.

Під обламаною і знівеченою яблунею лавочка. Вона засипана мокрим піском. Нянька і Оленка падають на ту лавочку, не змітаючи бруду. Вони такі виморені, що стара відразу заплющує очі, а малій не хочеться бавитися.

А наші колишуть пупса: люленьки-люлі…

Тим часом з парадного виступає Вітина мама. Вона ні на кого не дивиться. Віта побачила нас, злякалася, що можемо відібрати свою ляльку, й кудись запропастилася. Вітина мама несе й розвішує на стовпах заходженого килима. Відходить, руки за спину, дивиться, чи добре повісила.

Я відтягую Воксанку, баба Маша — Сашка. Загубився пупс, але його годі шукати: стоїть густа курява. А Вітина мама лупить по килиму вибивачем. Того килима пилосос не бере. Пилюга летить у чужі вікна, звідти висовуються чиїсь сердиті голови, але відразу ховаються. Ніхто не хоче зв’язуватися.

Вітину маму називають мамзель. Мамзель тримається гонористо й непідступно, бо її чоловік, як вона всім каже, у цьому будинку найголовніший начальник.

Воксанка і Сашко скиглять за пупсом. А Оленчина нянька відколупує нігтем яблуко, годує вихованку.

— Ми зовсім заморилися: в двох церквах були. Люду — що насіння на городі!..

Вона ходить з Оленкою по всіх усюдах і збирає жахи.

— Пам’ятаєте, — веде вона далі,— я вам розказувала про жінку з відрубаною головою? Вчора знайшли руки і ноги, а сьогодні голову. Знаєте, хто вона? Медсестра. Тепер докопаються, хто її замордував, хто вкоротив віку.

Ця історія розповідається щодня цілий тиждень. Стара держить шматочок яблука і повторює знову:

— Де хто таке бачив? Повідрубували руки, повідрубували ноги і відрізали голову? — Вона проникливо дивиться на нас, витягнувши свої руки, ніби держить у них не розколупане яблуко, а ту голову.

— А цьо тьоті відрізали голову? — допитується Воксанка.

Баба Маша морщиться, хоче відтягнути кудись Сашка, щоб він не слухав страхів.

— Такий, дитино… — хоче пояснити, та запинається стара.

— Ти не знаєш, чого відрубують голови? — вихоплюється Сашко.