Горохове чудо - Харчук Борис

Але його цікавить зовсім інше: — Я вам щось покажу. В Оксанки така коза, як і в мене! — і він показує ту козу на пальці.

Я хутенько дістаю хустину.

Війнуло вітром, вибита з килимка пилюка лягає на нас. А мамзель походжає собі збоку, руки долонями назад. Кінця цьому вибиванню не буде. Треба забиратися геть.

Прибігло чиєсь дівченя:

— Оленко, Оленко, а чого в твоєї лялі очі не зачиняються?

— Вона ж дешева.

Те дівченя тупцює перед Воксанкою, їсть яблуко і патякає:

— Що ти "треба, треба", кажи — "нужно", — хрусь яблуко.

— Смачного, — каже Воксанка.

Я обіцяю Воксанці, що ми йдемо зараз у гості. І вона ладна розлучитися з Сашком.

— А я вже завтра був у гостях, — хвалиться він.

Баба тягне його до хати, щоб сховатися від пилюги.

— Мені дали отакого-о торта! — не вгаває Сашко.

— Мені теж дадуть.

— Не дадуть.

— Ні, дадуть. Татку, чого він каже, що не дадуть? Коля мені приніс тувалет — гребінець, люстерко, щіточки. А в тебе нема.

— А я собі зловлю жука! — крикнув Сашко.

Веду Воксанку, а вона весь час оглядається. Виходимо з двору і перестріваємо здорованя з двійком дівчат. Вони всі щойно вилізли з машини. Здоровань оцвенькуватий і косматий. Дівчатка гарненькі і навриписті. В них гарні імена — Богданка, Іванка, їх батько редагує українську молодіжну газету, яку вони не читають.

— Богданка, Иованка, не лезьте у воду! — застерігає басок. У всіх, хто їздить у службових машинах, такий басок. Інакше машина б не везла.

Газета, яку не люблять свої діти, дуже вигідна. Вона дає і квартиру, і машину, і ще багато дечого. Редактор-космач обминає нас, як паріїв.

Воксанка впирається і витріщується на машину.

— А чому в тебе нема машини?

— Бо я не вмію балакати басом. Бас у мене ніяк не проріжеться.

— То купи собі гострого ножа, проріж, і ми не будемо ходити пішки.

— Їздити в машині шкідливо.

— Чого?

— Ноги всихають і виростає живіт.

— Тоді не купуй ножа.

Ми тюпаємо по сірих панелях. Нема ліпше, як іти в гості. І Воксанка забулася про жука, якого буде ловити Сашко.

— Прийдемо в гості, і я скажу: "Добрий день!" — радіє вона.

— Ми на переході, зелене світло. Що ти мала сказати?

— Біжім! Я мала сказати — біжім! Ти забувся?

Ми підтюпцем перетинаємо автостраду. Далі вузька вуличка, пошта, трамвай. Нам можна на трамвай, доїхали б до центрального ринку, але прошкуємо собі, взявшись за руки. Дощу нема.

— Чоботарня!

— Де?

— Ти сюди носив черевики, я сховалася там за дверима, а ти мене шукав: де моя доня, де?

Справді, так було. Я забувся, а вона запам’ятала. Обіцялася стати чоботарем, коли виросте. Дітям хочеться все знати і все вміти. Дорослі дивуються, гасять їхні пориви, а потім нарікають, що діти ледачі.

Наше місто велике, але якесь не урбаністичне. Як кожне місто, воно і кам’яне, і залізне, і пластмасове. Проте в ньому камінь не навалюється на голову. Дерева ховають будівлі. Вулиці не скидаються на кам’яні мішки чи колодязі. Здається, що наше місто виросло в лісі, а його вулиці й тепер впускають простори степу і високе небо.

Воксанка запам’ятала й лікарню. Тільки-но порівнялися:

— Знаєш, знаєш, як мені в животик гірчичник заліз, то мене сюди водили. І бабі з рота тут кістку виймали…

— Куди нам тепер повертати, ліворуч чи праворуч?

Мнеться: де ліво, а де право?

— Яка в тебе рука ліва, яка права?

— А чому в мене одна рука ліва, а друга права?

— Так у всіх людей.

Вулиця як паркова алея. Клумби аж горять.

— Квіток рвати не можна, — каже вона. — Знаєш, чому? Всі татки і всі мами хочуть, щоб земля була зелена, синя, червона…

— А ще тому, що квітка — це ж князівна-полівна.

— А ти мені не оповів, чому засипали криницю з живою водою. Оповідь! Я не буду проситися на руки.

Ми йдемо, і з нами йде казка.

Цар Лютий заграбастав усю землю князівни-полівни, ту саму землю, що її дало у вічний спадок сонце. Він повелів, щоб люди, яким даровано життя, називалися царськими і повік-віку забули про князівну-полівну. Все живе і мертве на тій землі стало царським. Тільки вишенька і криниця з живою водою не корилися страшному повелінню. Тоді вишеньку зрубано, а криницю засипано.

Цар Лютий зачав завойовувати інші землі. На старість він зробився ще хитрішим і заповзятішим. Порозганяв геть своїх генералів, деяких навіть повішав, обізвав себе Добрим і написав, що нема багатих і бідних, що всі люди брати. За це навіть по інших землях його стали вихваляти, бо всі люди хочуть бути братами. А тим часом цар Лютий, перекинувшись в Доброго, наказав це тільки для того, щоб йому легше завоювати весь світ. Напускав туману. Як він не старався, але всього світу не завоював, сам скоцюрбився. І перед смертю видав такі заповіді: "Ми, такий-то і перетакий, заповідаємо: земля і небо нехай скоряються тільки нам. А тому понад усе треба пильнувати, щоб засипана криниця не відкрилася і щоб зрубана вишенька не дала паростків…"

Не стало Лютого-Доброго, прийшов Темний. Він на могилі свого вчителя поклявся, що з честю виконає всі заповіді.

Передній цар, зрубавши вишеньку й засипавши криницю, дозволяв дітям гратися на тому місці. Інколи хтось оповідав дітям казочку про князівну-полівну. А цар Темний наказав стерти саме місце, щоб й сліду не було. Тоді-то на місці криниці виросло каміння. Так ніби його хтось намурував, камінь на каменеві — висока гора. І те каміння заплакало. Кап! Кап! Журно і голосно, на всі дні і на всі ночі.

Люди назвали гору Каменем Сліз.

Темному відразу й донесли про таке чудо.

— Криниця з живою водою стала каменем і плаче! — розгнівався він.

— Плаче, — шепочуть агенти, стоячи на колінах. — І люди туди йдуть і ведуть дітей.

— Гору змести, а всіх, хто йде туди поклонятися, під суд — стукнув Темний кулаком і став набивати люльку.

І зруйновано гору, а люду стільки пересуджено, що їм і числа нема. Коли дивись — кам’яна гора знову появляється. І так щоночі. Вдень її знесуть, а за ніч вона знову височить. Стоїть чорна, похмура, — зігнутий велетень, який не може підняти голови, розпрямити плечей і своїм голосом потрясати все доокруж. З каменя на камінь — кап-кап… Але хто може зібрати сльози? Вони б’ють і опікають.

А таємні агенти доносять цареві, що стята вишенька пустила своє коріння в землю, і воно пробуде там до пори, до часу.

Шукали те коріння, та так і не дошукалися…

— Я не хочу, щоб камінь плакав. Я хочу, щоб вишенька росла.

— Треба знайти Шугаєву сопілку. От кресоне блискавка, покаже шлях, вдарить грім…

— А нині бив грім, але ти злякався. Сховався до хати.

— А ти не злякалася?

— Злякався ти, злякалася і я. От коли я виросту, тоді нічого не лякатимуся. А ти мене не спинятимеш?

— Шукатимемо вдвох.

Погодилась.

Ми мовчки йдемо по каменю й не помічаємо, що він мокрий. Над нами гаснуть хмари. Незчулися, як опинилися біля центрального ринку. Купили пучок гвоздик і спускаємося по високих сходах.

— А он там живуть Мар’янка й Оленка.

— Ті, що були в тебе на дні народження?

— А коли в мене буде знов день народження? Чого він так швидко минув?

— Довго чекати, через всю осінь і через всю зиму.

— Тоді мені принесуть подарунки? А чому ми не йдемо в гості до Мар’янки й Оленки?

Я не знаю, що їй відповісти. В Мар’янки й Оленки недобрий тато. Він хотів бути співаком, поетом, але з нього вийшов тільки Патяй, тобто такий, що тільки патякає, всіх проклинає, навіть своїх дівчаток, і їхня мама не може оборонитися.

— У нас нема часу.

— Ні, ти не хочеш бачити Патяя. Він ніколи не приходить на мій день народження, бо дуже скупий і жадний.

— Ти так думаєш?

— Він ще ніколи не купив мені подаруночка.

По сходах вниз, а на гірку вгору.

— Ану, покажи, де живе Антоніна Гнатівна?

— Тьотя Цьоня? Тут.

Завертаємо в чорний хід. У ньому темно, і я беру малу на руки.

— Не будемо їхати, — каже вона.

— Боїшся ліфта?

— Не ліфта, а скрипу.

Вона затуляє вуха і заплющує очі, але ми все одно підіймаємося на ліфті. Пипка дзвінка, гавкає Пальма, відчиняються двері й Антоніна Гнатівна вигукує:

— Хто до нас прийшов!

— Я! — випалює мала, забувши про "добрий день", віддає квіти і біжить у велику кімнату.

Ми прийшли не до речі: Дмитро Борисович сидить за столом і працює. Стіл у самісінькому кутку, за ним завжди темно.

— А що ти робиш? — питається мала.

— Пишу оповідання.

— В тебе нема часу?

— Якщо ти прийшла, то в мене повинен бути час.

— Я теж хочу писати оповідання.

Дмитро Борисович від здивування мотнув білим чубом.

— Щоб писати оповідання, треба подумати, — каже він.

— А я вже подумала.

— Тоді розкажи.

Вона трошки хмариться, одна її брівка зламана.

— Знаєш, жив собі старий дід. У нього в хаті й на подвір’ї було дуже чисто. Він удень спав, а вночі робив.

— Отакої? — перебиває її Дмитро Борисович. — Що ж то за дід? Всі люди вдень працюють, а вночі сплять.

— Ні, той дід вдень спав, а вночі робив.

— Чого?

— Він хотів працювати вдень. Вийде рубати дрова, а сусід побачить і каже: ти не так сокиру тримаєш, треба отак, — і вона показує, як вчили діда тримати сокиру. — Він тільки замахнеться, а інший сусід каже: хіба ж так дрова рубають? Отак треба сокиру тримати. Цілий день дідові заважають. Він плюнув, удень спить, а вночі працює.

— Хто тобі розказав про діда й про сокиру? — питається Дмитро Борисович і дивиться на мене.

— Ніхто. Я візьмуся малювати, татко кричить: як олівця тримаєш? Тримаю, як татко каже, а Надя побачить і собі: хіба так малюють?

— То ти малюй уночі, коли ніхто не бачить.

— А я малюю на стіні.

Нам весело, ми сміємося.

— А чого в тебе брівка крива? — питається Антоніна Гнатівна.

— Бо я на тебе дивилася, — і під стіл, до Пальми.

Пальма — коричневе хатнє цуценя з чорними очима-гудзиками.

Вона залізла під стіл і гарчить, ревнує, що господарі вділяють більше уваги гостям, а не їй. У такий час з нею треба бути обережним, може покусати. Гарчання лякає Воксанку, і вона з’являється з-під стола.

— А скажи-но, чиї в тебе кіски? — тьотя Цьоня.

— Мама насадила.

— А очі?

— Мама взяла з неба.

— А брівки?

— Мама намалювала.

— Яка мамина доня! А таткова — ні?

— Зовсім я не мамина і не таткова, а горохова.

— От тобі й маєш! — Дмитро Борисович розвів руками. — Чого ж ти горохова?

— Мама йшла до криниці й проковтнула горошину, а то була я.

— А я думав, що тебе принесли журавлі?

— То вони мене потім принесли, — але їй не хочеться про це розказувати.